Новий студійний альбом проєкту МУР під назвою «Ребелія [1991]» продовжує оповідь про народні повстання та протести. Однією з головних постатей музичної вистави стає Алла Горська — це символ незламності й мистецької відваги, чий образ не втратив сили навіть через десятиліття після її трагічної загибелі.
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року, її батько, Олександр, колишній театральний актор, на той час очолював Ялтинську кіностудію, мати працювала вихователькою в дитячому садку, дитинство Алли було позначене постійними переїздами: коли їй виповнилося три роки, сім’я переїхала до Москви, а згодом до Ленінграда, де батько отримав посаду директора кіностудії. У Ленінграді дівчинка разом із матір’ю пережила дві блокадні зими, лише влітку 1943 року їм вдалося евакуюватися до Алма-Ати, де вже працював батько, після кількох місяців у Казахстані сім’я остаточно оселилася в Києві.
Тут розпочався новий етап у житті Горської, у 1948 році вона закінчила художню школу імені Тараса Шевченка та вступила до Київського художнього інституту на факультет живопису, в майстерню Сергія Григор’єва, саме там вона зустріла людину, яка стане її чоловіком і соратником у мистецтві, а саме Віктором Зарецьким, (в майбутньому видатний художник, якого називатимуть «українським Модільяні»), у 1952 році вони одружилися. За два роки після завершення навчання Алла Горська почала працювати в галузі монументального живопису, разом із чоловіком, Віктором Зарецьким, вона неодноразово виїжджала у творчі відрядження на Донбас, тамтешні враження вилилися у серію полотен шахтарського циклу, за яку у 1959 році її прийняли до Спілки художників України.
Кінець 1950-х — початок 1960-х років став для Києва часом культурного пробудження, так званої хрущовської «відлиги», саме тоді почала оживати українська мова й культура, до чого активно долучилася й Горська, її власний шлях відродження почався з найпростішого, а саме освоєння української абетки та відмови від російської мови у спілкуванні, це був свідомий вибір і водночас жест спротиву, а саме стати частиною нового покоління української інтелігенції, яке відчуло обов’язок повернути власний народ до джерел історії України.
Клуб творчої молоді
Разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком Алла Горська заснувала Клуб творчої молоді «Сучасник», який швидко перетворився на головний осередок національно-культурного життя Києва, тут гуртувалися митці, поети, режисери та інтелектуали, котрі прагнули вільно творити й відкрито говорити про заборонене.
«Сучасник» став майданчиком для відзначення Шевченківських свят. Особливо знаковим було 22 травня 1963 року — день перепоховання Тараса Шевченка, коли Горська разом із добровольцями організувала покладання квітів до його пам’ятника в Києві, з цього моменту хода до Кобзаря стала щорічною традицією для патріотично налаштованої інтелігенції. Діяльність Клубу творчої молоді «Сучасник» не обмежувалася літературними вечорами чи мистецькими дискусіями. Алла Горська разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком вийшла за межі творчого середовища й узялася за справу, яка стала небезпечною для всіх учасників. Саме вони віднайшли місця масових поховань жертв сталінських репресій — у Биківнянському лісі, на Лук’янівському та Васильківському кладовищах. Про цю знахідку вони офіційно повідомили Київську міську раду. Леcь Танюк згодом згадував:
«Я написав так званий Меморандум № 2 від імені Клубу творчої молоді до Київміськради. Йшлося про те, що громадська комісія встановила наявність захоронень радянських людей, жертв сталінських репресій під Биківнею, просимо це дослідити й впорядкувати могили. Звичайно, нам ніхто не відповів. Але закінчилося тим, що Симоненка страшенно після того побили міліціонери, я гадаю, його смерть прискорило й це. На мене був зроблений напад в Одесі. Аллу ж спіткав жахливий кінець».
Ця історія стала символічною: спроба назвати правду вголос обернулася репресіями, переслідуваннями й смертями, та водночас вона засвідчила, що Горська та її однодумці переступили межу мовчання, і зворотного шляху вже не існувало.
Смерть
28 листопада Алла Горська поїхала до Василькова, щоб забрати у свекра швейну машинку, але додому вона вже не повернулася. Наступного дня її чоловік, Віктор Зарецький, занепокоївся й вирушив шукати дружину. Проте батьківська хата стояла зачиненою, а викликані міліціонери відмовилися ламати двері. 29 листопада неподалік, на станції Фастів-2, було знайдено тіло батька Зарецького, просто на залізничній колії, з відтятим поїздом головою, лише 2 грудня правоохоронці нарешті відімкнули хату, у підвалі виявили тіло Алли Горської, життя художниці обірвав точний удар по голові ззаду.
Офіційна версія слідства була простою й зручною: убивство скоїв свекор через «особисту неприязнь», після чого наклав на себе руки. Кримінальну справу закрили вже за місяць. Слідчих не цікавило, що Іван Зарецький був літньою, фізично виснаженою людиною, яка не мала сил ані на перенесення тіла, ані на похід у кілька кілометрів до залізничної колії. Версія виглядала абсурдною, але іншої офіційно так і не з’явилося.
Похорон Алли Горської перетворився на акт громадянського протесту. Попрощатися з нею прийшли сотні людей. Серед тих, хто виступив над могилою, були Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Ці промови прозвучали не лише як слова скорботи, а як відкритий вирок радянській системі, і вже невдовзі всі, хто наважився говорити вголос, були заарештовані.
Було цікаво? Підпишись!
