У світі кіномистецтва є фільми, що зачаровують вибуховою енергетикою, й ті, що захоплюють тишею й внутрішньою напругою. Саме до другої категорії належить стрічка «Людина, що спить». Це не просто кіно – це подорож у глибини людської свідомості, де слова зайві, а кожен кадр стає голосом самотності. Фільм пропонує поглянути на світ очима людини, що віддаляється від суспільства, залишаючись на його окраїні.
Це міг зняти будь-хто, але зробили французи у 70-х, коли кіно ще не боялося тиші і дозволяло собі бути повільним. Фільм «Людина, що спить» це історія паризького студента, який перестає відвідувати навчальний заклад, обриває всі зв’язки з друзями й намагається жити в абсолютній ізоляції, при цьому залишаючись серед натовпу великого міста.
Діалогів немає зовсім. Замість них – закадровий голос, що говорить із тобою, наче знає кожну твою звичку, кожну втому, кожну хвилину відчуження. Сценарій написав сам автор книги, а саме Жорж Перек, відомий французький письменник, який прославився тим, що уникав прямолінійних сюжетів і створював тексти з мозаїки деталей. У цьому фільми деталі працюють, як ритм, котрий не дає відвести погляд.
Герой блукає вулицями, годинами дивиться у вікно, дозволяє часу текти повз нього. У цій монотонності є дивна краса: камера не просто знімає Париж, вона фіксує стан, у якому місто стає декорацією для внутрішньої порожнечі. Попри мінімалізм, фільм тримає увагу від початку до кінця. Він не намагається розважати, але занурює у повільний, гіпнотичний ритм, у якому кожна дрібниця набуває ваги. Це розповідь про депресію, апатію та самотність, але водночас і про тихе примирення з ними.
І коли вже здається, що історія закінчиться там, де й почалася, з’являється непомітний перелом. Він не схожий на кіношний фінал, але залишає по собі відчуття легкого полегшення, такого, що не зникає навіть після титрів.
Було цікаво? Підпишись!
