Про Михайля Семенка різного роду небилиці та містифікації ходили ще за життя. Деякі так і залишились вигадками, а от інші, як декламування у своїх віршах бажання показати власне голе тіло пам'ятника Хмельницькому:
�Роздягнусь біль Хмельницького,
покажу всім,
що в мене красиве тіло». Також пан(чи краще – товариш, бо Семенко був переконаним комуністом) Михайль запам’ятався українцям сто років тому та українцям сьогодення своїми бунтами проти сталих порядків, а найбільше – посяганням на «ідола» та «пророка» українського народу – Тараса Григоровича Шевченка, чий «Кобзар» Михайль обіцяв спалити. Доволі цікаве та неординарне портфоліо для сина простої письменниці із невеликого села, тому варто почати процес розподілу цього масиву інформації.
Народився майбутній футурист 31-го грудня 1892 року у селі Кибинці, що на Полтавщині. Саме мати – письменниця Марія Проскурівна прищепила тоді ще Михайлу любов до літератури, хоч її стиль написання кардинально відрізнявся від футуризму сина. Наприклад, дослідник літератури Сергій Єфремов писав таке про пані Проскурівну: «Спокійним тоном і в простенькій напіветнографічній формі вміє Проскурівна мережити гарні картини з українського життя, даючи пластично вимальовані постаті дійових людей�.
З дитинства ми починаємо поглинати навколишню інформацію, що буде формувати у нас окремі та унікальні особистості. І для багатьох письменників такий старт зростання йде із дитячої любові та захоплення книжками. Дивиною було б, якби попри материнський вплив та зачитування, Михайло-Михайль не вирішив би поєднати своє життя з літературою, хоча спочатку малий Семенко мріяв стати музикантом, але через нестачу коштів йому цього не вдалось, після чого він пробує вступити до психоневрологічного інституту(його він також не закінчив), хоча досвід навчання знайде свій слід у майбутніх віршах.
Вже десь тоді Михайль починає писати перші вірші, почав творити футуризм, шукати геть нове, словом – бунтувати проти уставлених порядків(як кожен поважний юнак чи поважна юнка). Для прикладу розглянемо один із перших віршів «Осінь»:
�Осінь похмура йде
Хмари дощі тумани
Осінь у серце веде
Смуток нежданий
Холод суне німий
В душу вповзає мла
Осінь серпанок густий
Ти принесла
Ради не дам собі
В серці моїм мовчання
Спогад ридає в журбі
Давнє кохання�.
Можна помітити, що лірика є ранньою, оскільки Семенко звертається до поширеної теми – осінньої меланхолії, яку у віршах описували як великі поети минулого, так і наші маловідомі сучасники, і це не є погано, оскільки футурист ще формується, робить проби пера, грається зі словом. Ще присутнє римування, котре у пізній творчості Михайля Васильовича хоч і не зникне зовсім, але буде змушене ділити місце із білим віршем, із яким футурист також поробив чимало експериментів. Ще один із ранніх творів – «Мій привіт» доволі чудово описує життєвий шлях Семенка та його авторський стиль:
�В екстазі чарівнім я голос свій знайду
голос борця
і з прапором своїм у люди з ним піду
співати буду я й кричать поки впаду
натхнений без кінця.
І пройде люд по мні шість сотень ніби тук
й без голови
лежати буду там безрухо і без мук
не підніму я більш в благаннях лютих рук
бо не впадете ви.
І так минуть аж поки сонце стане
і зникне світ
тоді струшу я прах усе навкруг розтане
то буде мій привіт�.
Бунт і боротьба – ось про що ранній Семенко нас попереджає, бо швидко знайшов свій шлях – шлях лицаря крові.
Варто зробити невеликий ліричний відступ та пояснити значення словосполучення «лицар крові». Це – назва одного з архетипів персонажів у масовій культурі, існування котрого будується на постійних викликах, поєдинках – перемогти супротивника у бою, переграти його інтелектуально чи фізично лише заради того, щоб випробувати свої сили, свої ліміти. Шерлок Холмс, Ґаррет із франшизи “Thief”, Торкіель із «Саги про Вінланд» – ось яскраві приклади персонажів архетипу «лицаря крові». І Михайль Семенко також має багато підстав, щоб асоціюватись із даним збірним образом, оскільки все своє життя він кидав виклик: то старій системі, культистам Шевченка, кларнетизму Тичини, ВАПЛІТЕ та ще багатьом, використовуючи при цьому різноманітні способи у своїх поєдинках.
Можемо читати ще один ранній вірш «Поезопісня»:
�Згрібайте жар руками голими
хапайте хвилю світову
степами вдаль біжіть розлогими
шукайте казку там нову
пливіть в човнах по морю синьому
знайдіте царство вічних змін
людина жах і біль свій кинь йому
бо все ж ти завжди тлін�.
Тут нашу вагу привертають декілька стійких словосполучень: це «шукайте казку там нову» та «знайдіте царство вічних змін». Виклик – це зміна, постійна зміна чогось, а «казка там нова» – це щось чарівне, нереальне, але водночас – таке бажане, яке можна відшукати, якщо(знову ж) кинути виклик та випробувати свої сили – чи вийде у мене все-таки знайти ту нову казку чи ні? Доки не спробую, то не дізнаюсь. «Хапайте хвилю світову�, �бо все ж ти завжди тлін» – також про випробування. Чи стане тобі сили схопити світову хвилю, якщо ти – всього лиш людина, яка поволі тліє? Михайль Семенко закликає спробувати.
Спробувати кинути виклик.
Називати себе бунтівником футурист не соромиться та відкрито про це заявляє у віршах, як от у «Сонцекрові»: «шле тобі привітання бунтівливий Семенко�.
«Слова безсловесні – заклику чую», «Ми вас запрошуємо – наберіться бажання/сміливого»», «Я хочу кожний день/все слів нових» – ці настрої постійних змін лунають у ранньому Семенку, лунає його змагання, росте його внутрішній «лицар крові». Михайль Васильович не тільки наголошує у віршах на свій революційний дух, його твори вже самі по собі стають «челенджем», але вже для суспільства(бо товариш Михайль хоч і любив випробування, сам не проти був запропонувати щось подібне іншим). Яскравий приклад – це вірш «В степу»:
�ВН С ТІ К
ПІ К К
Н У П
ЛЬО ЛІ ЛЬО П
НІ С ВН К
ПІ
ЛЬО ВН ЛЬ ТІ
ПІ С К К
НУ ЛІ ЛЬО ЛЬО
ТК». Також у віршах з’являються авторські неологізми, як от «мототрамвай», «пахучососни» чи «рухобіг». Знову експериментальні вірші – «СТЕ КЛЮ ВЛЮ ПЛЮ
СКУЮ
УЮ
Ю�.
Дещо гордий тон першої збірки Семенка є синтезом його характеру, поглядів та молодих років, які б’ють по індивіду максималізмом. У цьому Михайль дечим схожий на «філософа із головою хлопчика», себто – Валер’яна Поліщука(хоча на початках своїх творчих шляхів багато представників нового покоління перебували в умовно близьких координатах, а вже потім почали рухатись у різні сторони).
Знову ж – ефект(чи скоріше – присутність) у ранніх творах Семенка – «Мені обридають рими/хочеться спостерігати рухи слів/Музика самособойне плелась�, �треба встати постояти на/одній нозі. Може збагну тоді тайни/і взагалі�, �До живих людей бігти/тонких інтеліґентних/що живуть сьогодні/дихають сьогоднем/сьогодні/нерви рвуть�, �Геть усе що спиняє мене/що шкодить моєму бігові», чи його легендарне «що мені за діло до Києва та родичів/коли про Семенка мусять марсіяни знать?!�
Тому, підсумовуючи його першу збірку, можна сказати, що у ній юний футурист заклав ті свої пункти, яким буде слідувати у подальшому житті, хіба що химерувати та додавати більше деталей.
Перші свої бунти Михайло почав ще у 1914-му році, коли разом із братом Василем та Павлом Ковжуном утворюють перше футуристичне об’єднання «Кверо», у якому встигли опублікувати своїх два памфлети, серед яких був і знаменитий заклик «я палю свій «Кобзар»». Іронія криється у тому, що вийшли ці слова у березні того ж року, коли російська влада заборонила святкування 100-річчя із дня народження Шевченка, що, звичайно, викликало обурення та численні студентські демонстрації, котрі жорстко придушили жандарми й на цьому всьому тлі з’являється гукання трьох футуристів, тож не дивно, що початки творчої діяльності Семенка та компанії викликали таку негативну реакцію, вона також привернула немалу аудиторію до постаті футуриста. Та початок Першої світової став на заваді новим публікаціям «Кверо», оскільки всіх її учасників мобілізували – Василя та Павла на фронт, а Михайля – у тил графістом, а саме – до далекого Владивостока.
Цей період життя є для Семенка знаковим(за переконаннями самого автора), бо саме на далекому Сході на світ з’явились дві наступні збірки – «П’єро здається» і «П’єро кохає», тепер кидаючи виклик у стилі символізму та імпресіонізму. П’єро – традиційна маска театру дель арте та різни пантомім. За його первинним поставленням, той був активним і малоприємним інтриганом на сцені, деколи – один із рушіїв сюжету. Подібно поводиться і сам Семенко під маскою у збірках. Також додались і вірші із любовною тематикою, що цілком вписується в образ «лицаря крові». Але вирушаючи у любовні пригоди, Семенко не забуває і про те, що він – бунтар та співець нової прийдешньої ери. Так можна згадати його вірш «Карцер №4». Але не тільки одними дебошами існує Михайль Семенко у Владивостоці – пам’ятайте, що крім «П’єро задається», П’єро також і кохає. У вільний від служби час, футурист навчає гри на скрипці одного хлопця, а потім – готує його двоюрідну сестру Лідію до вступу в університет. І вже у 1917-му році вона стає дружиною Михайля.
Владивостоцький період творчості став для поета непоганим стрибком у творчості, а також формування чіткого стилю та додавання любовної лірики. Паралельно із цим він тужить за Україною, про що не рідко згадує у віршах, а також коливає меланхолійним настроєм.
У 1917-му році спочатку вибухає Лютнева революція, а потім – і Жовтнева, більшовики приходять до влади та заявляють про свою ціль – світову пожежу революції.
«…Мізерно позгинались постаті –
Бурі, великій, таємній
Бурі відчиняйте
двері!» – немов передбачає Семенко події Жовтня у своєму вірші-містерії «Туман випливав».
Революція – це стихія «лицарів крові», бо це – колективний виклик чомусь великому, нефілімських розмірів. Саме те, що треба для Михайля. Хоч його напрямок – це футуризм, та одна з уламок душі Семенка – це романтизм, себто – віра у революцію, у її правдивість та її перемогу. У цьому вся молода генерація Розстріляного Відродження. Попри розбіжності у літературі, є серед більшості них одна спільна ознака – це початкова романтизація революції, як панацеї від усіх бід людства. У тому ж 1917 році Семенко повертається із далекого Владивостоку до рідного села, що закарбувалось у його збірці «Селянські сатурналії». Це і про бабусині іменини, і про село без місяця і так далі. Лицар крові Михайль Семенко немов робить невелику павзу між владивостоцьких та київських періодами, час для рефлексії та підготовки бунтаря проти старого порядку. Хоч він і пише, що «Семенка прив’язало село!», та «сатурналії» сприймаються радше як інтерлюдія, інтермедія між актами драми у театрі. Проте ця «передишка» добігла кінця і лицар крові «повертається у гру».
Київський період – найбільше відомий(чи один із найбільш відомих) період творчості поета, його бунтарства та лицарства. Це період формування навколо себе кола однодумців та основного масиву. Футурист створює літературні організації, як от «Флямінго». У 1922-му році він, разом з іншими футуристами виголошує панфутуризм та створює легендарну «Поезомалярство», де вірші – це «мозаїки» картин. А паралельно із цим – Семенко, як і багато представників його генерації оспівували більшовицьку революцію, наче друге пришестя Христа. У цей час поет зближується із відомим театралом Лесем Курбасом, мистецтво котрого на той час також тяжіло до революції. Михайль був навіть дружбою на весіллі театрального режисера.
Утім, ця дружба довго не протривала, оскільки через певний час Лесь Курбас відійшов від палкого захоплення соціалізмом-комунізмом, у той час, як поривання Семенка до даних ідеологій лиш посилювалось. Він створює одне літературне угрупування за одним, шукає послідовників абсолютно всюди, як от молодих початківців Юрія Яновського та Миколу Бажана. Лірика Михайля також зазнає змін та трансформації, тепер не тільки бунтує та кидає виклик, ай відкрито наступає: «Я прийшов викликаний мрією не випадково
Я не чую ран�.
Також закінчення дружби із Курбасом було через те, що театрал почав зближуватись з іншою групою письменників та поетів, які були чужі ідеям Семенка. Та для великого футуриста це геть не проблема – він всюди шукає побратимів по перу. Ними у різний час стають такі літератори як Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Андрій Чужий, Олексій Полторацький, Гео Шкурупій та інші. Під час київського періоду життя поета той пише ще дев’ять поем, котрі називає особливо, по-своєму – реффутпоеми. Знову ж таки – лицар не може без виклику, йому потрібна атмосфера постійного змагання, постійна боротьба проти чогось чи когось, тому, по закінченню революції Семенко починає кидати «челенджі» іншим колегам по цеху письменництва – під удар Михайля потрапляють то Тичина, то Сосюра, то Хвильовий, то Зеров. Новиною не було і те, що футурист радо відгукнувся на літературну дискусію.
Та писав він не тільки вірші чи реффутпоеми – був Семенко ще автором кіносценаріїв. У 1925-му році Михайль поїхав на Одеську кінофабрику, де за одними свідченнями працював над фільмом про Тараса Шевченка, за іншими – над «Чорною Радою» Панька Куліша. До речі – там же Семенко познайомився з акторкою Наталією Ужвій, котра у недалекому майбутньому стане його другою дружиною. А що до першої «судженої» поета, то дуже популярною була розповідь Оксани Буревій, що футурист бив свою першу жінку через те, що вона вчила у школі дітей творчість Тараса Шевченка, а не великого Михайля Семенка, а потім, коли у того закрутився роман з Ужвій, то «чоловік-деспот» вигнав вагітну жінку просто на вулицю. Звичайно, що це були вигадки, оскільки Буревії не надто добре ладнали із футуристом.
Ближче до кінця 20-х років лицар крові обростав репутацією дивака(якщо не якогось божевільного). Масло у вогонь підливало і те, що коло однодумців меншало – Яловий, Слісаренко, Яновський, Бажан відійшли від футуризму, його журнал «Нова ґенерація» атакує невідомий анонім Едвард Стріха, котрий у віршах просто насміхається над футуризмом та самим Михайлем(потім з’ясується, що цим невідомим був поет Кость Буревій – батько вже згаданої Оксани).
Зрештою, відбувається 1930 рік, потім – Голодомор, самогубство Хвильового, перші арешти письменників, всі літературні організації розформовують та ліплять в одну – Спілку, розлучення з Ужвій у 1936-му році, помітний тиск влади, котра натякає лицарю, що він не надто «надійний», зважаючи на бунтівливий характер Михайля. Семенко починає писати те, що хотіла б бачити радянська влада – пропагує як тільки може комуністичний лад, але тільки псує власний поетичний талант. Втім, репресивний каток дістає і його - в поїзді між Києвом та Харковом його «приймають», а через певний час – розстрілюють у Києві. Є версія, що поета «здав» «засланий козачок» - поет-графоман Антін Дикий, котрий начебто споював футуриста, а потім вивідував із нього потрібну інформацію. Утім, карма дійшла і до донощика – його самого розстріляли 31 грудня 1937 року – прямісінько на день народження Михайля, котрий тоді вже був мертвим.
Лицар крові постійно змагався зі всіма, щоб випробувати свої сили, щоб спробувати, але, на жаль, натрапив на супротивника, який вирішив не церемонитись із ним. Сьогодні ж, Семенко є кумиром молоді, бо його бунтарські теми чи не найкраще сприймають ті, хто у перехідному віці самі бажають відстояти якусь свою певну позицію чи просто – люблять «оспорити» наявні «порядки».
Просто, як маленький ростом поет із величезним бажанням змінювати світ та людей.
