Люблю вигадувати назви, та гадаю, ви вже це зрозуміли, тож перейдімо до актуальних проблем.
У світі мистецтва (викладати помідорку на бутери це теж мистецтво, тож прошу не знецінювати себе, думаючи, що ви далекі від мистецтва, як я від адекватності), раз по раз постає важливе питання “Хто я?”
І це вічне екзистенційне питання турбує розуми усіх представників людського роду не залежно від їхнього віку, статі чи інших факторів. Та у світі літератури часто до цього запитання додається маленька приписка “Я практик, чи теоретик?”.
Кажу відразу, відверто та щиро – я практик. Я практик, що набиває ґулі на власному лобі, а потім клеїть на них наклейку від банана, щоб веселіше було. Практик, що періодично перечитує свої романи і не зовсім цензурно ставить собі одне запитання “Я ж навіть не бухаю, то чому написала ось це?” і той практик, що мільйон разів перечитує власну книгу, перш ніж подавати її у продаж, увесь час щось переправляючи.
У мене є прекрасні колеги-теоретики. Ці люди пишуть чудові книги, беруть участь у конкурсах, публікуються у збірках з драматичними історіями та вічними філософськими питаннями про те, що важливіше – духовне, чи фізичне? Вони неймовірні люди, я б навіть сказала, просвітлені. Принаймні, я поки не дійшла до того рівня просвітлення, щоб писати свою книгу за конспектом літературного критика.
Усі ми різні і в цьому вся краса. Як мінімум, завжди знайдеться тема на яку можа посратися, а потім довго та нудно проводити психоаналіз наших чвар, наприкінці розповівши всім, як ми їх любимо. Бо ж без любові не буває нічого, навіть якщо від цієї сильної любові ви комусь врізали (приписка. Насилля – це погано).
Та чим довше я у цьому всьому варюсь, тим більше помічаю бездонну прірву, що загрозливо глибочіє своєю незвіданою темрявою перед авторами-початківцями. Між практиками і теоретиками справді велика прірва у методах, прийомах та баченні. Як і між комерцією та творчістю.
Мало хто здатен поєднувати це так, щоб вийшов не сухий текст, а справжнісінька захоплива подорож світами. Мало хто здатен витримати ті найважчі перші роки, коли ідеї розривають голову, а написане виходить на рівні казочки про гномика, яку ми писали у третьому класі. Чомусь, знайшовши цікаву книгу критика, багато авторів починають перебудовувати свої твори на їхній лад, вони переписують цілі сюжети, переробляють арки героїв, додаючи нікому не потрібного драматизму там, де його не потрібно.
Я теж цим грішила, але не через книжкових критиків, які навіть не здогадуються про моє існування, а через бажання “зробити героя глибшим” і байдуже, що всі ті “пригоди” геть не вписуються у коцепт історії. Треба навалити драми!
Просто не забувайте, що тренер не грає. Тож, не треба гризтись через теорії, методи та поради.
Треба писати. Читати літературу свого жанру, щоб розуміти його, треба вдосконалювати власне письмо, а не намагатись копіювати когось. Остання моя книга почалась словами “Таблетки від імпотенції. Він помер від передозування віагри” і вона комерційно успішніша, ніж трилер, написаний за всіма правилами, що розпочався із опису, як і радять критики.
P.S. Тут варто врахувати відмінність мережевої та друкованої літератури, тож щойно розберусь із видавництвом, що буде ладне взяти мої криваві жахи, прийду ділитись досвідом😅 Поки можу розповісти лиш про досвід самвидаву та роботи з ним.
