А жовте то стільки всього, що важко й уявити.
Нещодавно ознайомився з працею Мішеля Пастуро Жовтий. Історія кольору. Автор розповідає про те, як змінювалося сприйняття жовтого кольору з часів Античності й до XXI століття. Як на мене – вартує уваги.
Передусім хотів би шокувати вас – на мою думку – неочікуваним фактом: ще до нашої ери люди не могли відділити колір від предмета. Ось, наприклад, ви ж можете сказати “я люблю гостре”, і ми зрозуміємо, що треба йти в Аріранг на КПІ. Ви також можете сказати “мені не подобається фіолетовий”, отже, фіолетові квіти, фіолетові мешти й книги з фіолетовими обкладинками – не даруємо. А чи можна сказати “я люблю широке”? Широке що? Широкі штани? Широкий горизонт очікування від твору? Так само й греки не могли висловити оцінку щодо кольору per se. Усі б зрозуміли твердження по типу “терпіти не можу жовті квіти”, або ж “кому взагалі подобаються чорні сандалі?”, але свідомість не змогла б відділити колір від предмета, який той характеризує. Колір був матерією.
Про це детальніше можете дізнатися з Гіпотези Сепіра-Ворфа.
Так ось, жовтий. Вже згадані греки жовтий любили – і не тільки вони, а й інші народи давнини. Жовтий асоціювався із сонцем, достиглою пшеницею, золотом (згадайте лише єгипетські гробниці) – загалом з благодаттю.
А потому ба-ба-ба-бам – Біблія! Не забуваймо, що Святе Письмо постійно перекладали, а в перекладі відбувалися видозміни, трансформації та модифікації. Біблію – висловлюючись метафорично – “забарвили”, але жовтий щось нікому не зайшов. Його категорично відділили від золота, де останнє це, за Пастуро:
Передусім речовина і світло, і, може, в останню чергу це колір.
А що із жовтим? А з жовтим біда:
Довге і вперте мовчання Біблії та отців церкви про жовтий колір пояснює його відсутність у палітрі літургійних кольорів, яка поступово формувалася між добою Каролінґів і XII століттям. Богослови, прелати і клірики, які прагнули долучити жовтий і розширити сферу його застосування, ні в Біблії, ні в працях патристів не змогли знайти нічого, що би повʼязувало цей колір із конкретними обрядами.
Також виною всьому художники, які вирішили покуражитись і з XII століття почали малювати Юду в жовтому вбранні.
До слова, Юда ще й був шульгою (так нам кажуть), тому, якщо людина лівша, до неї ставилися з осторогою. Звісно, в радянські часи людей перевчали писати правою рукою не через теологічні контексти – просто вікна в класах були ліворуч, тож писати треба тільки правою, аби тінь на текст не падала.
Загалом, виклад Пастуро доволі детальний (особливо щодо Середньовіччя), усе й не розповіси в довгочиті. Натомість закцентую ще на аспекті божевілля.
Окрім гороскопів, mbti та біо в інсті людину також характеризує її темперамент. Таксономія ця доволі давня:
Вважали, що у кожному здоровому пацієнті панує той чи інший «гумор» (рідина), що визначає основні риси його здоровʼя, характеру й поведінки: кров домінує у сангвініків, лімфа – у флегматиків, жовч – у холериків і чорна жовч – у меланхоліків. Кожен із цих темпераментів асоціюється з різноманітними елементами, зокрема головним кольором: червоний для сангвініків, білий для флегматиків, жовтий для холериків і чорний для меланхоліків.
А я до речі холерик) От мене би до божевільних і приписали, бо ж надмірні емоції, гострі реакції, постійне емоційне збудження – все це (років 500 тому) ознаки втрати розуму. Ба більше, божевільні нерідко фарбували в жовтий, тож негативна конотація остаточно закріпилася.
Про жовтий можна ще багато і дуже довго говорити. Наостанок лише пораджу прочитати новелу The Yellow Wallpaper Шарлотти Ґілман. Контекст божевілля – насичений, а стиль авторки – приємний оку.
P.S. щира дяка видавництву “Лабораторія” та перекладачці Катерині Пітик, що подарували цю (та інші “хроматичні” праці Пастуро) українським читачам (мені за цю рекламу не платили, клянуся (а було б і не зле копійчину підкинути))
