Переклад англомовної статті: Ever say «I’ll be happy when…?» Here’s why you need to stop doing that — now
Літо 2002 року, ми із хлопцем моїх студентських років та кількома його друзями сиділи коло багаття.
Він був на рік молодший мене і восени повертався до навчання; я ж переїжджала до Вашинґтону задля отримання своєї першої роботи. Хоч ми й росходилися як стежки в лісі, та не були геть готові до такого кінця. У пориві я випалила: «Гайда поїдемо до Ісландії!»
«Ісландії?» — із дивним поглядом в очах перепитав він мене.
«Еге! Там красиво і мені кортить побачити полярне сяйво.»
Не можу пригадати, що саме він мені відповів, проте запалу в цій відповіді не було. Кілька місяців потому ми розійшлись.
Ісландія для мене означала багато чого: показник сумісності, але також вона була тим, що, як я вірила, має статися разом із партнером. І мені здавалося, що знаходження партнера було якраз тим, чого мені так бракувало для щасливого життя.
«Ця от звичка казати «Я стану щасливим/ою, коли…» набагато підступніша, ніж може здатися на перший погляд.»
На ділі, кожен раз, як зі мною траплялося щось добре, я думала: «Авжеж, це класно, проте стану я щасливою, коли знайду партнера.»
Коли знайшла гарненьку нову квартиру, перед моїми очами постали всі вечірні застолля, котрі я б влаштувала, якби лишень мала під боком ту саму людину, аби їх разом провести. «Я стану щасливою, коли знайду когось, з ким розділю це місце,» — отак думала я.
Коли отримала підвищення, я пішла на гулянки з друзями й подумала: «Я стану щасливою, коли не буду за столом єдиною без пари.»
А коли на очі траплялися друзі, котрі постили в соцмережах свої відпустки, поки я вкотре навідувалася додому до сім’ї, у мене зринала думка: «Я стану щасливою, коли нарешті знайду того, хто поїде зі мною в Ісландію.»
Ось вони, ці чотири слова, що паплюжать всі радощі, — «Я стану щасливим/ою, коли…»
Можливо, ви вже їх вимовляли, або ймовірніше знайомі з їхніми двоюрідними сестрами: «Коли я впораюся з ___, стане ліпше» або «От би лиш у мене було ___, життя стало б піснею».
Повсякчас ми проговорюємо ці слова мимохіть, легковажно. Здається, ніби вони доста безшкодні, що вони просто вираження бажання чи мрії. Однак, на ділі, ця от звичка казати «Я стану щасливим/ою, коли…» набагато підступніша, ніж може здатися на перший погляд.
Тому що «Я стану щасливим/ою, коли…» — не просто якась фраза. Це усталений спосіб мислення, і цей спосіб мислення приневолює нас чекати те щастя замість того, щоб саме зараз створювати радість в нашому життя.
Досягнення певної віхи у житті може принести задоволення, але, зрештою, ми починаємо пошук наступної віхи, і тоді ж наново повертаємося до думки «Я стану щасливим/ою, коли…».
Щастя і радість — не одне й те ж
Ми часто використовуємо слова «щастя» та «радість» як синоніми, проте насправді це дві різні речі. Їх розрізнення, як на мене, стає неабияк у нагоді.
Щастя — це як оцінити «на око» ставлення до свого життя протягом певного часу. Воно синонімічне до того, що психологи кличуть «суб’єктивним благополуччям» і містить ряд різноманітних факторів, на кшталт нашого сприйняття свого здоров’я та роботи, того чи відчуваємо ми наявність сенсу і мети в житті та того, наскільки «своїми» ми почуваємося серед інших людей.
Якщо щастя це про наші відчуття щодо свого життя впродовж часу, то радість ми відчуваємо в моменті. Радість — сильний, миттєвий спалах позитивних емоцій. Ми розуміємо, що відчуваємо радість, оскільки її відчутно як у тілі, так і в розумі: на обличчі з’являється усмішка, ми сміємося, випростовуємо поставу, і можемо відчути тепло з легкістю. Радість дарує нам відчуття найкращої версії себе — енергійної, бадьорої, наповненої життям.
Щастя є чимось досить значним та складним, тому далеко не завжди легко зрозуміти, а що ж робить нас щасливими. Багатьох з нас привчили бачити щастя прив’язаним до якоїсь великої життєвої віхи: знаходження партнера, отримання підвищення, купівлі будинку, народження дитини. Ми запевняємо самих ж себе, що досягнення цього всього стане останнім шматочком пазлу і приведе нас до «жили вони довго і щасливо». Однак у реальності, далеко не завжди нам так гарно вдається передбачити те, що зробить нас щасливими.
Дослідження показали, що хоч рівень щастя, як правило, спалахує внаслідок такої значної життєвої події, однак також незадовго опісля воно повертається до своєї нейтральної початкової точки. Досягнення певної віхи у житті може принести задоволення, але, зрештою, ми починаємо пошук наступної віхи, і тоді ж наново повертаємося до думки «Я стану щасливим/ою, коли…»
Ще варто зазначити, що ми насправді не надто й контролюємо, як чи коли такі великі події із нами трапляються. І проблема у тому, що зосередження уваги на цих віхах, може шкодити радості, котру ми наразі знаходимо у своєму житті.
Іншими словами, у погоні за щастям, ми відкладаємо на потім радощі.
Щоразу кажучи собі «Я стану щасливим/ою, коли…», що ми дійсно кажемо це: «Я не можу бути щасливим/ою зараз.»
Як так?
Ми переносимо на потім проведення часу із тими, кого любимо, заради роботи понаднормово і отримання того підвищення.
Ми не маємо часу на наші хобі, бо мусимо знайти додатковий заробіток, аби зробити успішну кар’єру.
Ми не прикрашаємо свою зйомну квартиру, оскільки складаємо копійку до копійки задля першого внеску, а тим часом живемо в нудно пустій коробці.
Ми відкладаємо поїздку до Ісландії, допоки не знайдемо потрібного партнера, аби поїхати разом із ним. І поки гортаємо стрічку Інстаграму, почуваємося, ніби всі інші живуть життя, і лиш тебе воно проминає повз.
Фокус на мінливих життєвих подіях відбирає у нас здатність до радощів у теперішньому. Щоразу кажучи собі «Я стану щасливим/ою, коли…», що ми дійсно кажемо це: «Я не можу бути щасливим/ою зараз.» І якщо ти не можеш бути щасливим/ою зараз, оскільки тобі не вистачає якогось надважливого інгредієнта ідеального життя, тоді нащо взагалі старатися?
Звичка казати «Я стану щасливим/ою, коли…» робить із знас «ждунів» життя, що має із нами статися, коли натомість ми могли б створювати бажане життя прямо зараз. Вона робить нас пасивними та застряглими на місці, немов ми дивимося серіал про своє буття і роздумуємо, що ж такого придумали сценаристи у наступній серії, замість того, щоб приступити до дїї та усвідомити, що це ми — творці свого життя. Вона примушує нас жадати та шукати, а не насолоджуватися та жити.
Звичка казати «Я стану щасливим/ою, коли…» примушує нас жадати та шукати, а не насолоджуватися та жити.
Ось як я припинила чекати на щастя
У 2011 я близько року з деким зустрічалася і справи йшли не надто гарно. Я запросила його із собою на Бермудські острови відвідати весілля подруги мого дитинства, і поки я займалася справами дружки нареченої, він у той час вилив у себе відра «Темряви й бурі» з якимись незнайомцями і об’явився на церемонію п’яний в зюзю. Це й стало початком занепаду всього. У роздумах про те, чи ще можна врятувати наші стосунки, я одного дня запропонувала: «Поїдьмо в Ісландію!». Нестача запалу у відповідь була мені вже знайомою.
Два дні опісля я оплатила новорічну поїздку до Ісландії — сама. «Можеш теж поїхати, якщо хочеш,» — сказала я своєму хлопцю. «Просто лиш придбай квиток.»
Кілька тижнів потому ми розсталися і от-от мав наступити Новий рік, а я перетинала лавові поля та розмокала в геотермальних басейнах сама-саменька.
Що думаєте сталося, коли я нарешті відбула в ту поїздку до Ісландії після 10 років думання-гадання про неї? Я віднайшла радість!
Я зв’язалася із художницею, про яку було писала, і ми зустрілися в арт-музеї. Потім сталося так, що вона запросила мене на Новий рік до її сім’ї, і я споглядала, як над Рейк’явіком (п.п: столиця Ісландії) спалахають феєрверки у колі трьох поколінь ісландців. Я їла фіш-енд-чіпс та шкрябала у своєму щоденнику. Я придбала поїздку до Снайфедльснесу, яка закінчилася гарячим шоколадом та співанням в гостинниці колядок із юрбою фермерів. Я завела нових друзів під час своєї поїздки до Ісландії, і відвідала двох із них от кілька років тому в Копенгаґені. Урешті-решт, мені вдалося узріти полярне сяйво, яке опинилося навіть магічнішим, аніж я собі уявляла.
Однак, хоча миті радості малі, вони привносять дещо значне — розширюють наш світ.
Так часто ми відмовляємо собі в радощах, оскільки нам здається, що вони лише відволікають нас від великого щастя, на яке ми покладаємо стільки надій. Однак, хоча миті радості малі, вони привносять дещо значне — розширюють наш світ.
Мені здається, що інколи, коли ми вичікуємо щастя, то немов застигаємо на місці. Ніби застрягли на безлюдному острові та не хочемо з нього нікуди рушати, бо переймаємося, що тоді те, на що ми сподіваємося (рятівний літак), не зможе нас знайти.
Але що я вивчила, покладаючись на теперішнє замість того, щоб чекати на майбутнє, так це те, що завжди трапляється щось непередбачене. Подекуди це пригода, і тоді ти лишаєшся зі спогадами, котрих ніколи б не здобув/ла, якщо б лише чекав/ла, поки щастя само тебе знайде. А то й знаходиш нових друзів, нові можливості, нове натхнення — усе те, що дійсно може швидше наблизити тебе до того шуканого тобою щастя або відкрити очі на нові визначення щастя.
І хай то щастя прийде рано чи пізно — тим часом ти проживаєш повноцінне життя, сповнене радощами.
Коли тепер я ловлю себе на вимовленні якоїсь з версій «Я стану щасливим/ою, коли…», то намагаюся уявити себе майбутню, котра оглядається на цей вже минулий момент.
То чого ж ти чекаєш?
Попри все сказане, я не можу вдавати, ніби в мене ніколи не проскакує «Я стану щасливим/ою, коли…». Безперечно, упродовж цих років пандемії, бувало я ловила себе на вигадках про те, як це — повести свого малюка у кафе або на заняття музикою без навіть думки про COVID.
Однак, я усвідомила, що вичікування щастя є звичкою, і як буває з будь-якою звичкою – її можна позбутися. Коли тепер я ловлю себе на вимовленні якоїсь з версій «Я стану щасливим/ою, коли…», то намагаюся уявити себе майбутню, котра оглядається на цей вже минулий момент.
Тоді я запитую в себе: «Як би мені хотілося, щоб я скористалася цим часом?». Поставлення цього питання завжди повертає мене до радощів, оскільки відповіддю ніколи не буває: «Очікувала якихось змін». Зазвичай, це щось на кшталт: «Жила найкращу версію свого життя, як і живу зараз».
Річ в тому, що причина очікування щастя нерідко полягає в такому собі перфекціонізмі, котрий відштовхується від уявного ідеального життя та має його за зразок для порівняння. Усе, що не підпадає під це так зване ідеальне життя, є розчаруванням. А позаяк ідеалу не досягнути, то навіть здобуваючи жадане, ти повсякчас функціонуєш у дефіциті.
Радощі, з другого боку, починаються там, де і ти. Радість бере початок у прекрасно недосконалому житті і ставить питання: як можна перетворити це життя на більш яскраве, веселе і більш сповнене тим, що змушує нас радісно прокидатися зранку? Це креативний спосіб мислення, не порівнюючий.
Я знову поїхала до Ісландії в 2016, 5 років опісля тієї самітної поїздки, та цього разу із моїм чоловіком Альбертом. Ми бачили іпаток, що гнездилися попід схилом скелі, нишпорили місцевістю у пошуку дикої чорниці, і відвідали школу ельфів. І знаєте що?
Ця поїздка опинилася ліпше з тієї простої причини, що я була тут раніше. Новіші спогади переплилися із старими, і я відчула радість від ознайомлення коханої людини із місцем, особливим для мене. Я була така рада, що не стала чекати.
Чи є щось таке, на що ти чекаєш перед тим, як зможеш стати щасливим/ою? Що станеться, коли ти припиниш вижидати і почнеш привносити радість у своє життя тут і зараз?
