В Україні сучасна культурно-ідеологічна гегемонія вимагає від кожного з нас вдавати із себе націоналіста. Звісно, помилково вважати що більшість населення, буржуазії чи політичної еліти дійсно свідомо сповідують націоналізм як більш менш стійку політичну ідеологію. Ми маємо справу з націоналізмом як з невідрефлексованою формою ідентичності. Ця ідентичність, насправді, напів порожня – вона є доволі стихійним колективним протиставленням себе російському агресору. Щодо цього (насправді центрального) аспекту українського націоналізму складно мати щось проти. Але разом з цим стихійним явищем анти-імперіалістичного спротиву, була приховано розповсюджена націоналістична ідеологія, в тому числі в її найбільш реакційних формах. Ці форми націоналізму прокрадаються в суспільство під прийнятною в суспільстві назвою і намагаються пропагувати свої погляди. Необхідно визначити чого хочуть українські націоналісти, а це означає дослідити на які виклики відповідає український націоналізм та які інтереси він обслуговує.
Що таке український націоналізм?
Історично, український націоналізм як ідеологія зʼявився в оточені розповсюджених на території України ревізій марксизму. Але його теоретичне відокремлення було результатом реакції українського суспільства на фактичну втрату незалежності України по закінченню громадянської війни на теренах Російської Імперії.
Загальну марксистсько-ленінську тезу щодо класової природи націоналізму продемонстровано в цій тезі Річицького:
Фінансовий капітал породив і виховував опортунізм в рядах робітничої кляси. Це явище підпорядковання пролетаріяту імперіялістичній буржуазії має два ріжних боки.В великих імперіялістичних державах воно виявило себе, як соціяль-імперіялізм — підтримка верхами робітничого руху грабіжництва своєї буржуазії за ті крихти, які їм попадали. В колоніях і в пригнічених народів, де грабіжництво ще більше звязало пролетаріят з буржуазією, породивши націонал-соціялізм* — об’єднання пролетаріяту і буржуазії в національній боротьбі проти метрополії за економичне визволення і національну незалежність.Андрій Річицький, “III Інтернаціонал і колоніяльна проблема”.*в сенсі національної форми соціалізму в загальному сенсі, а не ідеології Третього Райху
Це дійсно описує ситуацію в Західній Україні, де на той час пролетаріат був малочисельним і націоналістичні організації обʼєднували в собі інтелігенцію, селянство, дрібну буржуазію та пролетаріат задля національного визволення від польського імперіалізму.
Але чи можливий націоналізм в соціалістичній країні? Маркс та Енґельс пишуть в Маніфесті Комуністичної Партії:
Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життєвих умов.Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою. Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.
Через обʼєктивні процеси глобалізації, в комуністичному майбутньому, зрозуміла річ, будуть тільки прискорені, міжнаціональні протиріччя будуть вирішені або якнайменш переведені в неантогоністичні відмінності між етносами. Це питання не потребує додаткових прояснень в рамках цієї статті. Але правильний образ майбутнього нічого не значить без розуміння конкретної проблематики соціалістичного будівництва. Саме помилкове бачення і розуміння соціалістичного етапу в тому числі в національному питанні і породжує явище соціал-імперіалізму.
…пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.
Пролетаріат має сконституюватись як нація, тобто соціалістична держава (держава де пролетаріат став національним класом, а світова революція все ще не досягнена) має все таки вже бути національною державою, в якій пролетаріат має стати нацією (хоч і “не зовсім в буржуазному розумінні”).
Чи варто дивуватись що таким чином в соціалістичній державі, що не стала національною, протиріччя між окремими націями можуть загострюватися та переростати в національне пригнічення або міжнаціональний конфлікт? Звісно, що не варто. Соціалістичний досвід в умовах Російської Імперії, як неодноразово доводив Ленін, мав до себе включати також і створення національних держав, принцип, що був фактично зруйнований ще при створенні СРСР.
Етап створення національних держав був злочинно ігнорований в Радянському Союзі. Тому і не варто дивуватися і, з одного боку тенденціям до російського великодержавного шовінізму в СРСР та симпатіям до націоналізму серед пригнічених народів СРСР. Національні революції, як історична необхідність, відбулися всупереч волі радянської влади.
І також цілком зрозуміло, що в питаннях протистояння пригніченої нації та нації-імперіаліста ми виступаємо на боці першої, не дивлячись на характер самої держави. Якщо соціалістичне будівництво допускає національне пригнічення політичного характеру – то збудовано було не соціалізм, а тюрму народів лиш пофарбовану в червоний. Відповідно будівля вимагає демонтажу, поки вона не рухне і не розщавить заточені народи своїми руїнами.
Як писав Ф. Енґельс:
Нація не може бути вільною, одночасно пригнічуючи інші нації.
Саме тому нами і була схвалена діяльність товариша Бандери та його програма боротьби з міжнародним імперіалізмом (в тому числі червоним) задля побудови демократичної Української Держави, хоч і на дрібнобуржуазній платформі. Український пролетаріат в рамках радянської системи не міг стати навіть національним класом, бо не мав власного політичного простору.
Тим не менш, чи дійсно національне питання паралізуватиме будь який соціалістичний проєкт? Звісно що ні, вирішення національного питання можливе в соціалістичному будівництві шляхом створення власного політичного простору для пролетаріату кожної нації. Розбудова національної це обовʼязковий етап, що передує етапу протистояння інтернаціональному буржуазному капіталу та інтернаціональному пролетарському руху.
Наша Програма
Сьогодні Україна вже є національною державою, що відстоює свою незалежність проти країни-імперіаліста, що в той же час не перейшла до створення національної держави (національних держав). Український націоналізм був і залишається ідеологією буржуазною, але вслід за Мао Цзедуном ми стверджуємо необхідність союзу національної буржуазії з пролетаріатом в національно-визвольній боротьбі. Тому ми маємо коротко описати нашу програму, що покликана затвердити правильну послідовність вирішення суперечностей в яких опинився український пролетаріат:
Разом з українською національною буржуазією – за українську національну державу та проти російського шовінізму.
Разом з пролетаріатом та національною буржуазією народів Росії та Білорусі – за створення національних держав на теренах цих країн.
Разом з європейським та світовим пролетаріатом – проти будь якого імперіалізму та шовінізму та за спільне соціалістичне майбутнє.
