![[♔]Гетьманська Правда[☨]](https://cdn.drukarnia.com.ua/699f45e1bff2a903fef53e5a/images/L8wRavatar.jpeg){kind=avatar}
Творення самостійної української держави була першочерговою політичною метою для В'ячеслава Липинського. Прагли звільнення України не тільки українські консерватори. Інтелігенція, вихована Винниченком і Шаповалом, проголошувала соціалістичні гасла "Рівність та Земля.
Одним із небагатьох правих які шукали альтернативи був В'ячеслав Липинський з УСХД. Прогресисти того часу намагались "поховати" кар'єру В'ячеслава, називаючи "Ізгоєм" та "Прибічником царя". Проте він та його соратники мали інші погляди, Липинський виступав за Ієрархічно-консервативну структуру суспільства.
В 1926 році видання "Хліборобська Україна" видала книгу Листи до Братів-Хліборобів, ця книга стала "біблією" УСХД. Досі ця робота є популярною, а кожен сучасний гетьманець хоча б раз читав її. В ЛДБClassocratica[♔]Х Липинський описує нову форму державотворення, Класократію.
Класократія — метод організації держави в результаті якого постає елітарна форма правління, головною відмінністю якої є структурування суспільства на класи(не в марксистському розумінні).
Класократія єсть методом правління осілого продуцента-войовника: людини, яка продукує матеріяльні цінности (хліб, товари), а одночасно, завдяки своїй вродженій войовничости та виробленій відповідним вихованим звичці до орґанізації, уміє цій продукції надати не анархічні, спекулянтські, а орґанізовані форми, і уміє цю продукцію від зовнішніх руїнників силою меча захистити. При класократії провід в державі належить таким орґанізаторам матеріяльної продукції нації, які, для виконуваня оцих своїх орґанізаторських функцій, уміють самі зорґанізуватись, тоб-то уміють обмежити свої індивідуалістичні інстинкти, уміють підпорядкувати їх одному монархічному проводові, і мають досить сили, щоб не претендувати на диктатуру, а допустити до голосу в державі і опозицийні до їхньої консервативної державної влади, поступові елєменти в нації. Активна раса (“жовті”) має дві основні прикмети: лицарство та войовничість та прагнення до матеріальної праці, що разом робить з них тих лідерів, що, завоювавши територію, не просто використовують те, що на ній вже було, а сприяють розвитку пасивної раси (“чорних”) . Умовами такого органічного співжиття “жовтих” і “чорних” є обмеження поривів жовтих (обмеження світської влади духовною або спадкова монархічна влада, що сама по собі обмежена законом), сполучення “жовтих” з найкращими з “чорних”, що мали витворитись на попередньому етапі розвитку. Пасивний клас при цьому теж повинні мати чітко визначені прикмети: вони мають в зачатках ті прикмети, що їх мають “жовті”. Коли через кілька поколінь поступово відбувається таке об’єднання, з’являється територіальна єдність “жовтих” і “чорних”, і так відтворюються спільні традиції, спільний монарх, і, врешті решт, спільна нація.
Основним стовпом держави є Національна Аристократія -- еліта, яка взаємодіє з активною меншістю. Другі мають навчатися у перших дисципліни та організації.
Національною аристократією тоді власне єсть воно — феодальне лицарство. Воно править нацією, воно стоїть на чолі політичних орґанізацийних форм її громадського життя. Під охороною сили меча феодального лицарства, селяне займають під плуг нові землі, гуртуючись коло нових оборонних замків; міщане і купці в городських мурах займаються промислом і торговлею; духовенство по монастирях дбає про освіту і культуру нації. І в поняттю законности, — в поняттю громадської моралі тодішньої нації — феодальне лицарство має законне право на провід. Це право воно здобуло собі своєю внутрішньою моральною вартостю і чесним виконуванням свого громадського обовязку оборони і орґанізації нації; сотвореням для своєї нації таких політичних орґанізацийних форм істнування, які дають можність нації жити, працювати, рости і розвиватись.
Класократія, в якій суспільство розглядається як єдність різних функціональних класів — хліборобів, військових, духовенства, інтелігенції, підприємців та інших станів, кожен із яких має власну роль в політичному житті.
Що таке цей Клас можна дізнатись в Листах до Братів-Хліборобів:
"Земельний клас хліборобський — люде звязані орґанічно між собою однаковим способом істнування — єсть одинокою ґрупою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна. Не в формі диктатури (охлократія), ані в формі правління при помочі шахрайств виборчих (демократія), ці люде можуть уложити свої відносини до громадянства. А в формі класократїї: допустивши до влади всі инші українські класи в Гетьманській Українській Державі, якої опорою, фундаментом і охороною буде український хліборобський клас. Не він має бути одинокою правлячою верствою в Гетьманській Україні. Але він має творити найважніщу, консервативну, оберігаючу державу, частину цієї верстви.
І щоб повстала ця держава, він своєю власною орґанізованостю мусить переконати инші українські класи, щоб вони йому в будові Держави Гетьманської помагали. Він сам — без помочі інтеліґенції, військових, промисловців, робітників, купців і фінансистів — цієї держави не збудує. Але щоб инші класи стали йому в будові держави помагати, він їх мусить переконати пропаґандою, якої наймогутніщим арґументом мусить бути його власна сила."
Тобто клас — це об'єднані однаковим способом життя люди, майбутнє яких залежить від існування держави. Саме вони є найбільш вмотивованою меншістю, яка будуватиме, а згодом і оберігатиме консервативну верству держави.
Метод організації залежить тільки від нації та її дій щодо об'єднання навколо цієї ж ідеї. Лише люди можуть відділитись від сліпої більшості та сформувати активну меншість, яка й побудує державу.
Така єсть природа української демократії й тому ми в будучність і можливість істнування Української Народньої Республіки, яку ця демократія будувати береться, не віримо. Але вважаючи одночасно, що без власної держави нема й не може бути нації української, ми від політичного життя мовчки відійти й на тиху смерть національну пристати — як того від нас демократія наша жадає — не почуваємо себе в праві. І віруючи глибоко, що поміж нашою демократією єсть чесні, чисті й доброї волі люде, до них звертаємося й кажемо:
Тільки єдиний хліборобський, до землі міцно привязаний і з рільничої продукції а не з політики живучий клас заінтересований кровно — життям а не словами — в істнуванню власної, незалежної Української Держави. Він по класовій своїй природі не може бути національним посередником між чужими урядами й „народом“. Він українським може бути тільки у власній державі, або мусить бути неукраїнським у державі чужій. І хліборобові — Українцеві нема життя ані під Лєніним ані під Пілсудським. Нема життя навіть у тих „українських республіках“, що під патронатом Москви й Польщи моглиб на якийсь час появитись. Його жде там доля Петра Дорошенка, Науменка й инших убитих українськими сторонниками Москви, доля Миколи Устимовича, Болбочана й инших, убитих українськими сторонниками Польщи. Отже коли клас наш хліборобський національно орґанізується, коли його активність національна, як це було за гетьманування Павла Скоропадського, зростає, то не заганяйте нас назад силоміць у „національні меншости“, не руйнуйте земельної підстави, без якої нема й не може бути Української Держави, нема й не може бути Української Нації.
Завдяки українській демократії не зміг появитись великий український Диктатор революції. Чи завдяки тійже демократії не зможе появитись і великий український Господар Землі, Ладу й Праці? Чи справді вічно тяготітиме над Україною це прокляття демократичного вирівнювання нації по найнижчим типам — і людей, і ідей?
Часи революції вже минають. І на цій руїні, що по ній залишилась, знов той самий український плуг, як це робилося віками, мусить нові пустирі, нові пожарища зайняти, розорати й засіяти. А це вже не революція, це повільна, тяжка, будуюча праця.
Для праці цеї потрібні спокій, лад і порядок. І вже не революція, не большовицький диктатор зможе тепер Україні такий твердий лад дати. Момент морального душевного підйому революцийних класів, з якого можна було найвище напруженя сили й творчости викресати й Державу Українську сотворити, пройшов провідниками революції не використаний. Тому запанував там розлад, поворот до „вирівнювання на низ“ й деморалізація. Тепер тільки на клас, що ніколи в революцію не вірив і її упадком не здеморалізувався — на хліборобський клас, що ладу й порядку найбільше потрібує, випаде завдання будувати Українську Державу такою, якою він по духу, по психольоґії, по звичаям своїм привик державу мати й бачити.
Не може бути хліборобського господарства без голови-господаря, — не може бути без Господаря й Держава. Й тому ми — Української а не чужої Держави бажаючи — хочемо свого Господаря Землі Нашої мати. Тому ми „гетьманці“, тому ми оце будуче Гетьманство-Господарство в формі наслідственної монархії собі уявляємо.
Але ми не хочемо розуміється старого царського самодержавя, цеї півазіятської демократичної деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби — погромами рятувала. Не хочемо теж, щоб отой наш будучий Господар Великий був Гетьманом самих тільки „панів“ чи самих тільки пролєтарів — „робітників“. Не хочемо, щоб він мав свій „двір“ з непотрібними двірськими чинами, камаріллями, нічого нероблячими родичами, апанажами, фаворітами і т. д. Не хочемо, щоб це був часовий диктатор, залежний від тої партії, що його на чоло держави винесла, залежний од чрезвичайок, комісарів і своїх товаришів — все непевний, чи за його спиною не стоїть товариш-конкурент, і в результаті, коли він не зуміє самому стати наслідственним монархом, оставляючий по собі ще більшу руїну, ще більший непорядок
Монархію для втілення класократії Липинський вважає найбільш прийнятну форму правління. Але не ту абсолютну монархію, яка лише ще більше розділить українську націю. Липинський пропонує нову монархічну систему -- Українську Трудову Монархію(Гетьманство).
Ідея Українського Гетьманства — це ідея нового монархізму і нового аристократизму. Їй погрожують — з одного боку: гниль, яку залишив по собі серед нас розвал старого монархізму і старого аристократизму. З другого: зараза модерного республіканства і модерної буржуазної, соціялістичної, комуністичної та всякої иншої демократії, яка залазить з усіх усюд в наші ряди.
Ми монархісти. Але ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу ані відродженя монархії в її минулих, виродившихся формах. Ми не хочемо, як ті монархісти з часів розкладу монархії, використовувати для себе монархію, яку хтось колись сотворив, а хочемо творити в образі Гетьманства нову монархію. І ця наша нова монархія, Гетьманство, не може бути диктатурою одної касти, за яку та каста зубами держиться, а вся решта з її зубів шматок за шматком, через поширеня »конституцийних і демократичних прав«, собі вириває.
Гетьманство — це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфкований в особі традицийного, національного дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, класами і до нікого в нації спеціяльно не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традицийне поняття Української Нації. Гетьманство обєднує собою в одну національну цілість поодинокі класи людей, що живуть на Українській Землі — класи, природно зорґанізовані в своїх автономних політично-економічних »радянських« чи инших формах власної класової орґанізації.
Гетьманство — це Трудова Національна Монархія, це персоніфіковане в особі Гетьмана єдино-владство ідеї Нації над цілим працюючим, продукуючим трудовим народом і всіми його класами, а не монархія-єдиновладство одної якоїсь касти — чи бюрократів, чи комуністів, чи конституцийної демократії — над рештою нації. Воно, як верх піраміди, коронує собою труд цілої Нації, зорґанізований в класових трудових установах всіх класів, а не приголомшує брехнею і террором розбите і розпорошене тіло нації, щоб використовувати національну працю на користь тільки одної касти: комуністів, бюрократії чи конституцийної демократії.
