Питання шляхти в Гетьманщині

В попередній статті ми розглянули історію створення ідей на яких Великий Гетьман Богдан Хмельницький мав збудувати сильну монархічно-дідичу козацьку державу, ці ідеї були частково впроваджені в життя молодої держави, проте згодом все занепало. Причиною цього занепаду не була ні польська, ні московська експансія на українські землі, причиною Руїни було саме козацтво, сама його "чернь" яка перша виступила за свою владу, а не владу гетьманську. "Чернь" очолювана козацькою старшиною була сама по собі войовничою, та добичецькою, такою самою як і "колиска" їх вольностей Січ Запорізька Низова. Проблему цієї "черні" усвідомлював Великий Гетьман, і тому ще до початку хвилювання старшини та черні, Гетьман розробив багацько планів, по яких він мав приборкати ту "чернь" та її предводителів, в лиці старшини. Плани ці були загалом "ідеальні", проте нестача часу та помилки Гетьмана(зокрема довірення тій же страшині вищих державних посад) зіграли свою роль в приборканні черні та її приспишників. Отже перейдемо до пояснення, що ж то за плани такі були у Гетьмана Хмельницького? Чи невже вони були втілені в життя? І головне питання: Чому Руїна все ж таки сталась? В цій статті це і обговоримо.
Першим найважливішим питанням в новій козацькій державі було питання шляхти та її статусу. Руська шляхта, яка була переважаючою в північно-західних українських землях не викликала довіру серед "черні" та старшини, через те що ця "руська шляхта" до революції козацької була захищена королівською Річпосполитою. Через боязнь старшини утратити свої посади вони все більше підговорювали "чернь" проти тої шляхти, проте залізною сильною рукою Гетьмана Хмельницького ці всі заходи швидко припинялися. Неприязнь "черні" до будь-якої шляхти більше виправдана ніж у старшини, "чернь" споконвічно угніталася польською шляхтою, і через це після перемоги революції "чернь" козацька почала з неприязню ставитися і до місцевої руської шляхти. А та шляхта боялась втратити свою владу, та маєтки в регіонах, зокрема на Волині.
Волинь є саме тією "окраїною" Української Держави Війська Запорожського, яка прийняла на себе удар польських сил, які в свою чергу не відрізнялись якоюсь "честью". Від грабежів та роспути військ Януша Радзивілла регіон постійно страждав, а місцева шляхта яка була запідозрена в зв'язках з Гетьманом була розжалувана та лишена своїх маєтків та землі. Вдурге біда на Волинь прийшла з Москви, князь Дмитро Волконський разом зі своїми військами нещадно спалив повітове місто Пінськ, а далі пройшов походом волинню, та різав всіх хто був "іншої, католицької" віри. Від цього нам зрозуміло чому ж шляхта руська на Волині пішла на компроміс з Гетьманом Богданом Хмельницьким, вона боялася розпути Польщі та Москви, а Гетьман зі своїм козацьким військом був єдиний хто міг захистити стару окраїну руську від загарбників. І тому шляхта писала листи Гетьману щоб той їх захистив. До прикладу лист князя Степана Четвертинського до Богдана Хмельницького¹:
За прислання універсалів ВММ. Пана на охорону майна мого волинського – пише князь Степан до Гетьмана Богдана Хмельницького 9 Січня 1657 р. з Нової Четвертні – покірно дякую, вчинивши поклон Господу найвищому, що серце ВММ. Пана добрим для мене вчинив і що маєш відомість певну про Дім мій, який від давних княжат Руських виводиться. Але (не бачучи на ці універсали) я мусів [приказати] дати хліб для полку, що стоїть в Турові і до Висоцька, де ЙМП. Зарудний був, (теж) послати. Тому, бувши певним, що це їх Милости (полковники) помимо волі В. Милости ММ. Пана вчинили пришлось мені до ВМ. ММ. Пана послати. Маю надію, що суворо з милостивої ласки своєї Панської накажеш, щоб більше з мене не стягали і не кривдили в старости моїй мене, за одміною несталої фортуни позбавленого тепер широких волостей бідного Русина, слугу ВММ. Пана, та убогих підданих моїх. За собою і за сином моїм каштеляном мінським, у якого маєтности одібрано, пильно ВММ. Пана прошу. Зволь подати руку нещасливому, як звикли Великі і Славні Гетьмани, що перемагають і над прохаючими милосердя чинять, а таким (Гетьманом) і ВММ. Пан єси. Що ми це одержимо, покладаюсь уповні на ласку ВММ. Пана, яку заслужити, поки життя мого, я і потомство моє будемо вважати себе обовязаними...
Князь Четвертинський не був одним хто прагнув захисту, представляємо збірний лист всієї шляхти волинської до Гетьмана, зібраний 7 червня 1657 р. в Олиці²:
Ясновельможний Милостивий Пане Гетьмане Війська Запорожського, наш вельце Милостивий Пане і Брате! – так починали свого листа оці «панове обивателі воєводства Волинського». – За поворотом од ВММ. Пана ЙМП. Бєнєвський приніс нам добру новину, що воєводство наше волинське під військами ВММ. Пана в цілости оставати має. Чого певними будучи, ми всі обивателі просьби наші посилаємо, абисьмо в цілости при здоровлю ми самі, дружини й діти наші, а також і субстанції наші оставали. А тому поклавшись уповні на ласку Вашої Милости нашого Милостивого Пана і Брата, покірно просимо видати гострі універсали (для охорони) [до] міст головних: Луцька, Володимира, Олики й инших наших (отчизн) [рідних] майже конаючих, грабунком ріжних народів знесених. Також просимо вислати листи до ІММ. Панів Полковників, а саме до ІММ. Панів Антона (Ждановича), Горкуші та инших, що по наказу ВМНМ. Пана в краях наших Руських перебувають. І коли будуть вертатися, зволь, яко наш Милостивий Пан, руку нам майже утопаючим подати, бо так вельце хоробрі Гетьмани, яким і ВМ. Наш Милостивий Пан єси, звикли прохаючих миру оберігати, чого і ми певні бувши, того миру у ВМ. Нашого Милостивого Пана просимо. Оту милостиву ласку ВМНМ. Пана всі ми поки життя нашого, з синами нашими на віки потомні заслужити офіруємо (і), ці просьби наші через ЙМП. Зелинського подчашого гродненського, Брата нашого до ВМНМ. Пана вносимо, службу нашу при тім ласці ВМНМ. Пана віддаємо...
Богдан Хмельницький отримував ці листи вчасно, але не спішив долучати бувшу шляхту руську Річпосполитої, до державного будівництва Гетьманщини. Оця шляхта руська була оплотом старих традицій і культури на завойованих Литвою(потім Литва стала протекцією Польщі), тому після звільнення Турово-Пинського полку військами Гетьманськими вони з радістю прийняли козаків у себе, тому що вони знали що ніхто їх не поважає вже, ні Польща, ні Москва. А не поважали їх через історичну неприязнь до деспоту, та до олігархії, бо шляхта руська не була шляхтою польською. Руський народ ставив віру та культуру своєї вже занепавшої держави(йдеться про Русь) на перше місце, а статки та маєтки на друге. Це яскраво бачимо в уривці з твору „Zdanie o Narodzie Ruskim“ Яна Щасного Гербурта³ :
„І я, і кожний з нас, шляхтичів добрих — пише він, звертаючись до Руси православної — повинен казати: будьте, просимо, нашої папської віри, бо вона одна і добра, і певна, і доґмати має непомильні. Але коли ґвалтом хочуть вас до неї приневолити, то життя наше при вас і перед вами покладемо... Бо Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав: звичай. А чим же иншим єсть право, як не звичаєм довгими літами за добрий визнаним і потім, щоб його хто покалічити не міг, на папір вложении. Писане право мертве єсть, коли його звичай не оживляє. Тих стародавніх звичаїв повна Отчизна наша, і коли б їх, не дай Боже, нал калічить мали, то жадна вільність наша на місті не устояла би... І коли хочуть вони, щоб Руси не було на Руси, до це річ неможлива і це зовсім так, як би їм хотілося, щоб тут море було коло Самбора, а Бескид щоб був коло Ґданська.“ Во імя старих місцевих руських звичаїв і старих руських традицій виступав цей римо-католик шляхтич „землі руської“ проти тих своїх одновірців, що „сварку почали з Народом Руським, з братією єдинокровною нашою...“
Ще одним прикладом є неприязнь до уніанства у православної шляхти руської. Вони бачили унію як образу для своєї віри православної, та всюди де це було можливо намагались протестувати проти унії на Русі. Бачимо це на "Суплікації" наданий Сенату Річпосполитої на Сейм 1623 р.⁴ :
„Шляхту Народу Руського — каже ця „Суплікація“ — святої памяти Король ЙМ. Зиґмунт Авґуст в привілеї Народові Руському, підчас інкорпорації (до Польської Корони) данім, на два її закони розділяючи, одну закону римського, другу закону грецького іменує. А обох тих законів Русь всіх свобід, вольностей, прав і станів Корони Польської чинить він в рівній мірі учасниками: отже і шляхту закону грецького, ту, що за його панування, так як і в минулих століттях, під послушенством Костянтинопольського Патріярха була. Оцієї теперішньої Руси уніятської і права наші не знають, і Королі ІМ. Польські не знали, бо про неї ніякої згадки в привілеях Народові Руському даних не знаходимо, а мова там тільки про Русь закону римського і Русь закону грецького.
„Коли Русь уніатська єсть Русю закону римського, то вони мусять пристати на права і вольности Руси закону римського дані, а нам, Руси закону грецького, і правам нашим мають дати святий спокій, бо вони до них не належать тому, що вони не єсть Русю того закону грецького, якого були ті, кому ці права надані. Коли ж вони горнуться під наші права і нашими вольностями втішатися хочуть, то хай остаються того грецького закону Русю, якого були ті, кому ці права, і вольности надані, тоб-то хай остаються Русю закону грецького під послушенством Патріярха Костянтинопольського, а не Русю вакону римського під послушенством Папи Римськото. Коли ж вони ані римського закону, ані грецького, то їм по стільки права і вольности наші руські служити мають, по скільки служать вони перебуваючим в наших краях чухоземцям. А коли вони хочуть, бути і того і другого закону Русю, то: для такої Руси ніяких прав і ніяких привілеїв у нас немає.
Бо вольности Народові Руському належаться двоякі: тому Народові Руськбму, котрий єсть віри римської, послушенства західного і тому Народові Руському, котрий єсть віри грецької, послушенства східного. Русь римської віри при своїй вольности остає, а нам, Руси віри грецької, вольність видерта...
„Не діється безправя і не терпить вольність поневоленя, коли Русин, релігії грецької покидає її і стає Русином релігії римської: Бо зміною своєї релігії не одміняе він прав наших і вольностей віри, але покинувши добровільно ту свою духову вольність, яку він мав в релігії грецької, приймає на себе вольність духову релігії римської і; нею задовольняється.. Од такого натомість праву нашому ґвалт чиниться, од такого і вольности наші терплять поневоленя, хто релігію нашу грецьку покинувши, разом з. собою і права наші забірае так, щоб вже правами дими не можна було користуватись тим, хто при релігії грецької залишився...
„Оце есть безправя, яке нам од уніятів діється. Ось в тім єсть вольностей наших поневоленя, що вони, не будучи духовними релігії грецької послушенства східного, а тільки плащем під назвою релігії грецької зодягнувшися, владицтва, належні духовним послушенства східного, позабирали, іхні бенефіщї пообсаджували, а нас, в послушенстві східнім оставшихся і нівчим не винних, турбують, притісняють і яко мога в набоженстві нашім переслідують.
Що ми, шляхта, од тих всяких Пакостів, Шишків, Стецьків, Душохватів, Палисвітів, Почаповських і Руцких (це імена тодішніх духовних уніятських, в своїй великій більшости нешляхецького походженя), які із себе тепер владик руських удають, терпимо на глум станові нашому шляхецькому і повинности нашій християнській — бачить Бог, знае Король ИМ. Пан Наш Милостивий, знають і Вельможности Ваші. Вони нам служби Божої свобідно правити не дають, священників наших ловлять, мордують, по тюрмах сажають, а нас, коли ми за духовних своїх заступаємось, позвами і судами турбують та до шкоди приводять і, що найважніще, чого перенести не сила, честь нашу, яка нам і кожному уштивому над життя дорожча, своїми калюмніями очернюють і ображають“
Всі ці численні протести та занепокоєння люду змусили Королівську Річпосполиту відновити віру православну на теренах Руси-України. Це і є та різниця між польською католицькою шляхтою, та руською православною, перша має собі на меті виключно здобутки матеріальні, а друга ж ставе собі завдання зберегти ті ідеали які дала їм стара Русь, та пронести ці ідеали через багато поколінь, щоб віра і традиції тієї Русі збереглись до настання Царства Небесного на Землі.
В планах Гетьмана Богдана Хмельницького було завдання: замінити старшину "поглощену черню", на суспільно-економічно вигідних руських шляхтичів, які справді будуть тою аристократією, яка зможе після смерті Гетьмана продовжувати його політику та рух до Дідичої Монархії. Проте спершу Гетьману треба було повністю прибрати з них клеймо бувших королівських підданих, тому панам було поставлено умови, за якими вони повинні були присягнути на вірність Гетьману, а з замін Гетьман видасть на їх честь охоронні універсали. Що й відбулося.
Проте Богдан Хмельницький розумів що швидкі зміни без якоїсь сильної опори не стануть суспільно популярними, тому щоб не втратити підтримку серед "черні" ,яка була більшістю в Козацькій Державі, Хмельницький намагався повільно без суспільного резонансу вбудувати шляхту в державне будівництво. Ознакою цього "вбудування" є збереження Литовських судових статутів, надання шляхті великих судових та канцелярських посад в полках. Основною надією Гетьмана було приборкання Старшини за рахунок її заміщеня в мирний час на шляхту, щоб позбавити Гетьманщину від клейма диктатури військової. Після такого заміщення Гетьман прагнув знести вплив "чорної старшини" ,яка шукала вигоду тільки для себе за рахунок стихійної "черні". Шляхта була невід'ємною частиною державного будівництва в останні місяці гетьманування Хмельницького. Шляхта домоглася закріплення виключно двох вір на своїх землях, римської та грецької. Але всі плани не були здійснені..
"Чорна старшина" яка бачила що Гетьман вже не в спромозі керувати "залізною рукою" почали швидко встановлючати свої привілеї. Різні полковники за наказами старшини не виконували накази вищого командування. А з смертю Хмельницького все змінилось кардинально.
На Корсунській Раді більшістю старшини було виголошено обрання Гетьманом писаря Івана Виговського, який був самим шанованим "чорним козаком" серед старшини. Виговський започаткував ту самогубну традицію особистої вигоди старшини, яка врешті і погубила Гетьманищну руками сина Хмельницького Юрія.

1. В. Липинський: Україна на переломі. 1657–1659, стр. 201
2. В. Липинський: Україна на переломі. 1657–1659, стр. 202
3. В. Липинський: Україна на переломі. 1657–1659, стр. 283
4. В. Липинський: Україна на переломі. 1657–1659, стр. 284