А знаєш, ти сам мене тоді убив...
Своїм холодним, хижим ставленням без тіні жалю.
Я вірила: ти — моя радість.
А ти виявивсь нестерпним болем...
Що п'є неспинно мою кров
Й гризе допоки сили не забракне.
Ти звір. Ти монстр, що не знає милості.
Навіть краплини людського в тобі нема.
О ні, ти не людина. Знаю я вже точно.
Ти – потвора, що жере усе й усіх,
Хто мовить бодай слово у твій бік.
Коли ти знову впився в моє серце, здіймаючи нестерпний біль,
От тоді я зрозуміла, що прийшла моя остання мить.
А ти як завжди навіть не помітив, що в моїх венах вже нічого не бурлить.
Ти стер, убив, зламав, створив кордони поміж нас.
Ти сам привів нас на цей цвинтар.
Так — оболонка ще жива
Проте чи є у ній бодай хоч крихта сенсу?
Коли душа вже вбита твоїми діями навік...
