Цвинтар, що постав між нами…

А знаєш, ти сам мене тоді убив...

Своїм холодним, хижим ставленням без тіні жалю.

Я вірила: ти — моя радість.

А ти виявивсь нестерпним болем...

Що п'є неспинно мою кров

Й гризе допоки сили не забракне.

Ти звір. Ти монстр, що не знає милості.

Навіть краплини людського в тобі нема.

О ні, ти не людина. Знаю я вже точно.

Ти – потвора, що жере усе й усіх,

Хто мовить бодай слово у твій бік.

Коли ти знову впився в моє серце, здіймаючи нестерпний біль,

От тоді я зрозуміла, що прийшла моя остання мить.

А ти як завжди навіть не помітив, що в моїх венах вже нічого не бурлить.

Ти стер, убив, зламав, створив кордони поміж нас.

Ти сам привів нас на цей цвинтар.

Так — оболонка ще жива

Проте чи є у ній бодай хоч крихта сенсу?

Коли душа вже вбита твоїми діями навік...

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Murr_M
Murr_M@Murr_M

11Прочитань
0Автори
0Читачі
На Друкарні з 13 травня

Більше від автора

  • Дозволиш бути твоєю Вороною?

    Це коротка історія з життя моїх героїнь — про те, як, здавалось би, дрібне питання виявляється обіцянкою, значущість якої жодна з них не усвідомлювала. Цей епізод — не просто про дозвіл носити чиєсь прізвище, а про дозвіл стати важливою частиною чужого життя.

    Теми цього довгочиту:

    Література
  • Навчіть як далі жити

    Певно, кожен бодай раз стикався з етапом у житті, коли все здається марним і хочеться опустити руки, але десь у глибині душі щось благає не спинятися. Саме про це цей маленький вірш.

    Теми цього довгочиту:

    Вірші

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається