Archspire - Too Fast to Die
Якщо на минулому альбомі Archspire остаточно закріпили за собою статус найшаленішого технікал дез гурту, що на захмарних швидкостях виконує неймовірно складні композиції, то на цьому альбомі вони перетворили це на абсолютний фарс. Справа у тому, що на попереднику все хоч і було неймовірно швидко та технічно, воно не втрачало своєї драматичної краси, яка відсилає нас ледь не до класичних творів в дусі Вівальді та Моцарта. Через це за Bleed The Future було приємно спостерігати, відкриваючи нові горизонти при кожному новому прослуховуванні. На Too Fast To Die вони вирішили не заморочуватися над розвитком композицій та побудовою щемливих класично-орієнтованих мелодій, переважно замінивши їх звичайними металевими гітарними соло. Натомість вони зробили натиск саме на швидкість та довели її до нездорового екстремального рівня. Це звісно може вражати перші пару треків, але вже на середині альбому всю цю штучну вимушену йобку стає нестерпно нудно слухати.
Holly Humberstone - Cruel World
Один з тих інді-поп альбомів які можна ставити у приклад ідеального виконання по всім канонам жанру. Чутлива та піднесена вокальна подача, чистий, рівний та пишний продакшн, що насичений пристрасними мелодіями, які ніби огортають тебе ковдрою, намагаючись зігріти та приховати від цього жорстокого світу. Проте це важко сприймати як цілий альбом, кожен трек тут певно був би гарним хітовим синглом, але через відсутність динаміки та варіативності у рамках альбому, всі ці чіпляючі пісні змазуються в одну суцільну кашу, а десь після пʼятої пісні, ти вже перестаєш звертати увагу на будь-які хуки бо всі вони втілюються майже однаковими мотивами. Коротше кажучи, супер-безпечний та у підсумку, нуднуватий реліз.
Winterfylleth - The Unyielding Season
Я дуже люблю цей британський гурт, що не видав за усю свою творчість жодного слабкого альбому. Якимось магічним чином їм завжди вдається тримати свій атмосферний блек метал цікавим та актуальним, як в тематиці так і в звучанні. На цьому релізі вони роблять звучання ще величнішим, піднесенішим, наче відміченим якось «божою іскрою». При тому, що класичні зловісні блекові рифи не залишають для епічних плавних пасажів жодного простору, все нашаровано до максимальної щільності. І через це унікальне відчуття «зловісної величі», що вдалим чином поєднує трушні блекові корені з сучасним атмосферним сонрайтингом, я не можу назвати цей альбом інакше як ДостобісаГарнаНоваМузика.
Enter Shikari - Lose Your Self
Я ніколи не був великим фанатом Enter Shikari, тому у мене не було особливого сентименту до цього альбому та якихось великих очікувань. Мені подобається що це вже далеко не той підлітковий chug-аючий пост-хардкор, а доросла виважена робота з влучним використанням електронних ефектів, що при цьому так само дарує гарний настрій. Ідеальний саундтрек до літньої вечірки для тих хто любить поважче.
Immolation - Descent
Як завжди, ці дядьки випустили першокласний дез метал, звісно що не без пари філерів, але загалом вони не суттєво впливають на загальне сприйняття. Це чітко структурована, холодна в своїй технічності робота, що спрямована на медитативне занурення слухачів в свої хитровиєбані, переважно середньотемпові ритмічні ритмічні малюнки. Сподобалось те що реліз не був занадто довгим та має достатньо хуків аби тримати увагу. Чи робили щось таке Immolation раніше? Та безліч разів, і саме цей альбом не виділяється особливо на фоні попередньої творчості, тож навряд я колись до нього взагалі повернусь.
Melvins & Napalm Death - Savage Imperial Death March
Цей альбом важко назвати повноцінною колабою, адже здебільшого це все ж альбом Melvins. Той самий «припанкований» фузовий сладж, що інколи поступається місцем протяжним, нойзовим композиціям, що безумовно підкреслює дивакуватість цього релізу. Від Napalm Death тут здебільшого чути гарчання Барні, що трохи й освіжає сприйняття, проте кардинально кут сприйняття не змінює. Після повернення Melvin в мою слухацьку ротацію минулого року (через минулорічний Thunderball) посмакувати цю дичину було приємно. Проте сказати, що він подарував якийсь особливий досвід мені важко, а впродовж кожного прослуховування тільки посилювалося відчуття ніби Баз «накидав» всі ці треки експромтом під час сумісних джем сесій.
Thundercat - Distracted
Психоделічні фанкові груви Тандеркета, як завжди прекрасні, ідеальний альбом для відпочинку та чілу, є в ньому щось терапевтичне, що змушує тебе перевести подих, та трохи підняти настрій навіть у сірий день. Проте окрім деяких хорових підспівок під магічні соулові програші, мені він особливо не запамʼятався, та сприймається швидше як просто чергова, спокійна робота майстра своєї справи, яка й близько не викликає такого захвату як його незабутній Drunk 2017-го року.
Fossilization - Advent of Wounds
Річ яка нагадує мені Incantation та Asphyx але з меньш репетативним підходом. В треках постійно щось змінюється: повільні атмосферні думові шматки, підхоплюють технічні рифи, за якими слідують гітарні тремоло. З урахуванням невеликої тривалості, це не встигає набриднути, та й те як все тут чітко звучить, при тому зберігаючи «брудну» атмосферу олдскульного дез-металу - вартує відзнаки. Гарний приклад сучасного підходу до жанру, з розумінням його проблем та спробою з цим щось зробити. Якщо ви скучили по тягучому дез металу, а класику вже заслухали, то цей альбом стане для вас ковтком свіжого повітря. Проте мені достатньо було переслухати Deathhammer (2012) від вищезгаданих Asphyx аби зрозуміти, що атмосферна сторона Advent of Wounds далека від свого естетичного ідеалу, адже бракує їй такої самої первісності та невимушеності, аби ти перестав сприймати цей альбом як «технічний продукт».
underscores - U
Гімн електронному клубному звучанню та й загалом естетиці з ним повʼязаною: нескінчені вечірки, веселощі та розваги. Я розумію претензію альбому на Outsider House, з духом лоуфаю та щирим вайбом, проте мені від здався швидше збіркою літніх пляжних hyperpop бенгерів з купою кліше: фузові дропи, uplifting білди, класичний швидкий сінкопований біт та автотюнові «примарні» вокали. Не знаю при яких умовах особисто я буду слухати цей прямолобий «клубняк», проте тепер у мене буде альбом який я, у випадку чого, зможу легко увімкнути фоном під час літніх посиденьок з адекватними людьми.
The Twilight Sad - IT’S THE LONG GOODBYE
На відміну від звичного Post-Punk Revival з інді присмаком, який тут звісно також є, звучання альбому зміщенно більше в бік сумного The Cure-подібного готичного року, з простенькими та розтягнутими атмосферними мотивами. Лірично, це також дуже щемлива та особиста робота, яка розповідає про мати фронтмена, що втрачає зв'язок з реальністю через деменцію. Через що він втрачає її повільно, навіть коли вона ще жива (на що й натякає назва). І саме тематично, альбом один з найкращих в своєму роді, проте сказати що драматургія треків якось працює на розвиток цієї лінії, я не можу. На відміну від тих же The Cure (коли вони перейшли до довжелезних епічних речей), цей альбом не має таких розлогих форм, що поступово розкривають важливу емоцію. Це швидше цікава збірка хукових, нехай й "темних", пісень з досить пошириними ритмічними прийомами, як то тоненькі та короткі нью-вейвові сінтові мелодії чи акцентовані, сінкоповані басові лінії.
Miserere Luminis - Sidera
Новий альбом від дуже гарно мені відомого DSBM гурту Neflheim чий альбом Neurasthénie я послухав в далекому 2008-у році. Тоді це для мене був ахуй, бо це був один з перших альбомів депресивного, меланхолійного блеку який я почув у житті. Саме він зацементував тоді мій еталон того яким має бути гарний атмосферний дсбм.
Звісно, що вже значно пізніше я зрештою ознайомився й з Gris, коли дізнався що це ті самі люди. Разом з тим, послухавши шикарний дебютник від їх більш помпезного, пост-металічного сайт проекту з оркестровим розмахом - Miserere Luminis. Після цього, гурт взяв перерву на цілих 14 років, щоб повернутися в 2023 з альбомом Ordalie, слухаючи який ми весь час будемо горіти у полумʼі нестерпного жалю.
Цей альбом важко порівнювати з дебютним релізом 2009-го, адже тепер у них значно крутіший виважений продакшн завдяки якому композиції наче записувались у великій старовинній концертній залі з височенними стелями. Через це Ordalie звучить на десять голів епічніше, а сумні гітарні мелодії з довжелезним розвитком, що накладаються на чіткий, проте все ж інколи ламаний ритм, якому акомпанують такі ж сумні струнні та клавішні ставлять альбом ближче до пост та дум металу ніж до блеку, від якого тут залишились хіба характерний дзижчачий фон.
Цьогорічний Sidera став його логічним послідовником, що відчувається немов ще трагічніше продовження. Він все ще не позбавлений епічності та пост-метальної подачі попередника, проте блеку тут побільшало. Звучання стало щільнішим та трохи бруднішим, а також все частіше зустрічаються, характерні для жанру, злі гітарні тремоло. Та й аранжування більш «класичних» інструментів стали не такі «виважені», які часто нервово та необережно врізаються в щільне та шумне музичне полотно. Тож якщо на Ordalie ми горіли від жалю то тепер нас скинули в його безодню, де зрештою й має завершитися наш шлях. І нехай Sidera зайшов мені більше, здебільшого завдяки розкутішому саунд-дизайну, сказати який з них краще неможливо. Бо найкращим чином відчути злішу наративну трансформацію, ви зможете якщо будете слухати їх по черзі.
Насправді я слухаю цей альбом вже досить довго, та вже після першого прослуховування знав що про нього сказати, але хотілося трохи відтягнути цей момент та насолоджуватись ним довше. Адже як правило, коли я роблю огляд на альбом то потім повертаюсь до нього значно рідше, ставлячи в пріоритет іншу нову музику.
Шикарне продовження після такого ж шикарного камбеку, яке музично можна «споглядати» годинами, кожен раз зосереджуючись на різних аспектах, смакуючи то щемливі розлогі мелодійні гітарні малюнки то вигадливі перкусійні вибрики. Однозначно, один з претендентів на альбом року та звісно ж ДостобісаГарнаНоваМузика.
Marlon Craft - The Internet Killed the Neighborhood
Про цей альбом не хочеться писати багато, адже його сенс, настрій та ціль прості та зрозумілі «як дошка 40-ка».
Цей альбом крутиться навколо відсутності бажання сприймати нову культуру, що переважно живе в он-лайні, а квінтесенція цієї рефлексії відбувається в треці Analog Man, що натякає на висновки виконавця вже своєю назвою. Музично ми почуємо східний, неймовірно красивий, джазово-орієнтований Boom Bap, що буде підсилювати ідею текстів теплим «натуральним» звучанням живих ударних та купою різних духових, включно з саксом. Ну й якщо вже є духові, то куди ж без пишних хорових підспівок в стилі соул.
Зараз мені часто не вистачає такого зрозумілого та одночасно актуального й універсального по сенсам хіп-хопу. Без надто вийобистих, глибоко особистих метафор та з ударним, доречним та ритмічним флоу. Може для когось такий альбом був здаватися банальним, але особисто для мене це без жодного сумніву ДостобісаГарнаНоваМузика.
Hellripper - Coronach
Олдскульний speed metal під блековим покриттям певно що не застаріє ніколи. Почути знайомі «дідівські» рифи, серед яких є навіть класичні програші в стилі Iron Maiden, що обрамлені зловісним сирим дзижчанням та класичним скрімінгом, мені в черговий раз було приємно. Проте у випадку класичних блек/треш актів, що звучать більш невимушено та натурально тягнуться у сторону густішої темряви, ти відчуваєш незрівнянний шарм сирої необрамленої первісності.
Коли ж слухаєш цей альбом, то ніяк не можеш позбутися від штучності та пародійності, що тут відбувається. Все швидше зроблено по фану, з бажанням розвеселити слухача, на що зайвий раз натякають рок-н-рольні ритмічні малюнки під які так і хочеться радісно танцювати. На відміну від минулого альбому Hellripper де ще була спроба відтворити початковий вайб злого трешу, тут все пішло у площину хітового мелодійного блеку, який остаточно перетворює увесь альбом у фарс.
І я не хочу сказати що через це він прямо став «поганий», ні. Ця продумано зібрана «клоунада» має купу памʼятних моментів та ідеально підходить для фанової атмосфери різного роду метал вечірок. В кінці-кінців, автор тут і не намагається відтворити тонке відчуття хуліганського андеграунду середини-кінця 80-х, хоча якби він все ж спромігся витримати цей тонкий мета-іронічній баланс, як то останні роки майстерно роблять, наприклад, Darkthrone, цьому проєкту не було б ціни.
sportcafé - Go-Punk
Справжній український пост-панк, чи існує такий взагалі? Не так давно мені було доволі важко відповісти на це питання, адже на українській сцені майже немає послідовників оригінального пост-панку, які замість того аби грати набридливу сумну думерську дичину, займалися б саме деконструкцією панку, пропонуючи химерну, а часом взагалі хвору на всю голову музику. Але тепер такий гурт є, ба більше, нещодавно він випустив свій дебютний альбом. Під таку музику вам не вдасться, сумувати, ностальгувати і тим паче відпочивати, адже вона слугує іншій меті, вона хоче зробити вам неприємно, дискомфортно та страшно.
Для цієї екзекуції, на альбомі Go-Punk, гурт sportcafe навертає темну сюрреалістичну атмосферу за допомогою щільного, болісного та шумного гітарного звучанням, яке огортає нервовий крик, що звучить ніби з середини вашої власної голови. І коли я кажу шумне гітарне звучання, я кажу не про звичайну перевантажену гітару до якої всі звикли, адже гітарні рифи джизчать тут немов купа трансформаторів яким акомпанує болгарка, і на додачу, воно все атональне та багатошарове, за рахунок чого утворюється абразивна стіна звуку. І якби не панківські ритми, то замість Noise Rock, це можна було б назвати просто нойз, адже, навіть в рамках цього жанру це вже занадто.
Під кінець альбому мене навіть трохи почало нудити, але на диво це приємне відчуття, що можна порівняти з поїздкою на американських гірках чи іншому екстремальному атракціоні. Справжнє контр-культурне мистецтво яке намагається вибити з вас все лайно, та залишити на одинці з вигорнутою навиворіт власною свідомістю. Це незрозуміле та від того трохи страшне відчуття, але якщо вас це не лякає, та ви дозволите цьому альбому знущатись над вами 36 хвилин, то зрозуміє що це ніщо інше як ДостобісаГарнаНоваМузика.
Poison The Well - Peace in Place
Повернення після 17-ти річної паузи гурту, що в свій час формував покоління фанатів пост-хардкорної емо музики, завжди викликає у цих самих, вже дорослих фанатів, завищені очікування. Адже вмикаючи його, очікуєш відчути той самий панч, коли підлітком вперше розйєбався під хаотичний та шорохуватий істеричний звуковий сплеск, що змушував пітніти долоні та кричати, знаходячись в майже ритуальному емоційному катарсисі.
Проте перед тим як увімкнути цей альбом, варто трохи охолонути, звернутися до здорового глузду, та згадати, що вже в 2009-у, на своєму останньому на той час альбомі The Tropic Rot, гурт вже знаходився далеко від того стану «натягнутої нервової струни» своїх перших трьох альбомів. Все стало значно стриманіше, технічніше та атмосферніше. Це вже був не такий сирий та каламутним емоційний пост-хардкор, а більш прогресивним та іноваційний альтернативний метал, який правда певною мірою все ще зберігав свій первісний драйв.
Так ось, достатньо згадати це, а потім, як вперше розʼєбатись під The Opposite of December..., і лише після цього вмикати цьогорічний Peace in Place. Так вам буде значно простіше прийняти те що за купу років люди сильно змінились, а відповідно змінились і їх амбіції до власної музики, та якими б прийомами вони не користувалися зараз, відтворити той, майже випадковий, унікальний досвід їм вже не вдасться ніколи. І що парадоксально, їм це заважає зробити більш структуровані та чіпкі фрази, чіткість продакшену, значно якісніша вокальна подача, ну й звісно відсутність контексту тих часів.
Але ми ж з вами вже «струсили» цю ностальгійну накип, яка б лише псувала наше сприйняття. Адже якщо це зробити, та спробувати послухати цей альбом наче перед вами дебютна робота (з врахуванням такої величезної перерви, це не далеко від правди), то ви зрозумієте, що це дуже непоганий альбом.
Він сповнений хітових вокальних хуків, хтиво приховуючи їх за вуаллю розмиваючих фільтрів, створюючи відчуття крихкої, майже інтимної витонченості, що подекуди змінюється на стримано агресивні шматки з референсами на олдскульний металкор. Той самий, що колись був для них основним середовищем, проте зараз став лише ще одним інструментом, своєрідним екстрактом вогняного перцю, якого потрібно дуже трошки, аби надати «фінальний страві» різкості та характеру. В інші ж моменти, ми будемо насолоджуватись дуже чіткими, технічними поліритмічними рифами, що для контрасту змінюються щемливими атональними програшами.
Проте, коли я тричі прогнав цей альбом за останні пару днів, у мене залишився дивний післясмак, коли я зрозумів, що солодкуваті атмосферні шматочки, з харшевими підспівками та дублюваннями у дусі Slipknot, які дуже легко відкладаються в пам'яті, мені сподобалися на цьому альбомі значно більше, а зі згаданим вище "гострим екстрактом" гурт трохи переборщив, через що ми отримали майже дві, нехай й споріднені, але все ж різні страви під виглядом однієї. Тим не менш, як я вже казав, це гарний альбом, який вам буде приємно послухати для різноманітності, особливо якщо ви раніше ніколи не слухали Poison The Well, ну або якщо зможете прибрати ностальгійний контекст.
DON BROCO - Nightmare Tripping
Слухаючи цей альбом, я чомусь навіть не згадував попередню творчість цього гурту, ніби її не існує. Так, я ніколи не слухав їх багато, бо усі попередні альбоми якось швидко вивітрювались. А тут вийшло інакше. Ніби-то альбом і пролітає за мить, але пролітає приємно, з купою хукових танцювальних електронних мелодій.
Не дивлячись на «темну» назву, суто експресивно він таким взагалі не здається. Вокал Роба лине теплим приємним життєрадісним тембром, а важкі металеві рифи додають тут швидше енергійності, та трохи контрасту з «веселою танцювальністю», без жодного намагання нагнати «грузової» важкості.
Коротше кажучи, суцільний фан, який при цьому не здається вичурним. Навіть голос Чада Крюгера з Nickelback тут вписується органічно, що є прикладом того як можна робити якісний та не крінжовий фан-сервіс.
Перед тим як писавти цей текст, я послухав альбом знову, та зрозумів, що відчуття весняної легкості яке дарує ця музика, коли на фоні все зеленіє та оживає, було не від примарного першого враження, адже воно накрило мене знов, як тільки я дослухав Cellophane. Тож цей альбом для мене тепер є головним саундтреком цьогорічної весни, який я із радістю можу назвати ДостобісаГарнаНоваМузика.
