Вже пройшло два роки відтоді як вони вперше оселилися в Лос-Анджелесі. Група виросла, м'яко кажучи. І це тиснуло на них, адже від MCR очікували чогось масштабнішого.
«Я дивився на міський пейзаж і думав, що я в біса роблю не так, — згадує Джерард. — Нам було дійсно важко. Особисто я пережив глибоку кризу і досліджував кожну жахливу річ про себе, і зрештою став вразливим, депресивним».
Він регулярно, з тривожністю, запитував себе, чи не поїхав його дах. Бо після релізу «Three Cheers for Sweet revenge» колектив пережив щось на кшталт кризи ідентичності. Вперше, але не востаннє. Тобто, цим альбомом вони протиставляли себе голлівудській еліті. А втім, їх вітали як почесних гостей на гламурних вечірках. Більше не було ніякого контрасту. І так, з одного боку, приємна річ. Але з іншого — в такій «теплій ванній» не дуже комфортно, оскільки їхня відстороненість просто трансформувалась в щось інше. У втіху для публіки.
«Існує тонка грань між тим, коли до тебе ставляться як до напівбога і циркової мавпи. — пояснює співак. — Але дивно, що тебе зовсім не вважають за людину. Таке часто траплялось».
Утім, між божевільністю й геніальністю теж є межа, яку Джерард запропонував компанії спокійно перейти. А що? Так, на них тиснули шанувальники. Так, від них очікували чогось масштабного й сам Джерард вважав, що 3 альбом повинен стати їхнім тріумфом. Він мріяв створити шедевр, який визначить цілу епоху. Однак барабанщик Метт Пелісьє не захотів брати участь у цьому. Тож його замінив Боб Браяр, а продюсером став Роб Кавальо (співпрацював з Green Day і Jawbreaker), очевидно, щоб ламати будь-які обмеження, які хлопці собі понапридумували.
До того ж Джерард створив іншу концепцію для альбому: сумну історію про чоловіка, який захворів на рак. У нього залишилось не так багато часу, тому він переосмислює життя, згадує війну, втрачене кохання і батька, який водив його на парад, де гордим маршем йшли військові. Тобто, колектив відійшов від привидів і всякого такого, й натомість на кістки одягнув людську плоть.
Кімната, де записувався альбом, називалась The Heavy Room. Вони приходили туди для того, щоб висловити свої почуття — часто дуже болісні. Часом навіть різали себе і «з порізів текла чорна кров». Спорожнюючи душу у такий спосіб, здавалось, ніби цей альбом намагається їх вбити. Бо ними керувала одержимість. Уявіть, що все записувалось до 6 ранку, потім сон лише на 4 години, і знову до роботи.
Френк Аїро — гітарист MCR — згадував, як він говорив Джерарду щось на кшталт «тобі не обов'язково вбивати себе, можна ж просто написати пісню». Він може дозволити собі повеселитись з чим Джерард ввічливо погоджувався, хоча веселився він в інший спосіб. Наприклад, розвішував на стінах кімнати нотатки й малюнки — у кожного з них був різний настрій. Адже йшлось не про створення чергової збірки пісень. Йшлось про створення нового світу.
«Я до біса збожеволів. Намагався контролювати все. Та й усі ми з глузду з'їхали. Я був одержимим смертю. Днями грав у «Страсті Христові» (The Passion Of The Christ) без звуку. У мене не виходило зробити речі страшенними. Я був настільки одержимим, що розірвав стосунки й усе моє особисте життя було зруйноване. Здавалось, ніби нас щось переслідує», — Джерард Вей.
Компанія завжди була близька до чогось трагічного. Той самий період у колективі коли всі сходять з розуму. Майкі Вей навіть тимчасово покинув їх, позаяк він страждав від депресії й наркозалежності. Це все треба було виправляти. Тож він пройшов курс терапії.
А втім, з їхнього безумства вийшло дійсно щось таємниче й шедевральне. Й дописавши весь матеріал Джерард зрозумів, що вони створили монстра.
«Цей гурт завжди прагнув досягти вершини. А також завжди любив смак перемоги, особливо здолавши всі труднощі. Мені здається, ми поставили все на чорне й закрутили рулетку. Бо знаєте що? Хто не ризикує, той не грає взагалі», — сказав співак.
Тож колектив ризикує і повністю змінює зовнішній вигляд. Джерард підстриг волосся й пофарбував його у білий, що швидко стало культовою зачіскою. Інші ж члени групи, одягнені у військові куртки, виглядали як Великі Маршали [військова посада дуже високого рангу], які очолювали марш й вели за собою людей. А й справді, вони більше не невдахи з якоїсь діри, про яких ніхто й нічого не знає. Тепер це генерали, які очолюють цілу армію.
Більше ніяких коміксних образів чи душевного болю. Це вже в минулому. Емо треба переосмислювати. Що й вдалось MCR. Вони зробили шоу з цілого альбому, при чому вражаюче і патетичне. Не було й тут нігілізму. Навпаки, смерті надається значення. Вона робить життя прекрасним. Водночас їх пафос торкається не лише теми альбому, назв пісень, а й того, як колектив виконав «The Black Parade». Це не був тривіальний перфоманс рок-н-ролу. Адже MCR розуміли різницю між театральністю й нещирістю. Вони грали пісні так, ніби виступаючи в театрі, терпіли увесь той біль, причинений собі.
Однак їх переосмислення жанру, змішання такої серйозної теми з доступною для широкої аудиторії музикою, зустрілось з критикою. Особливо від сучасників емо-сцени. Люди щиро ненавиділи MCR за їхню популярність, руйнування цих кордонів в музиці та звинувачували групу в хитромудрому повторені ідей Девіда Боуї, Queen і Pink Floyd. Деякі ЗМІ навіть назвали MCR «культом смерті», від якого не застрахована жодна дитина. Цікаво, як в словах «Я не боюся жити далі / Я не боюся йти цим світом наодинці» вони знайшли суїцидальні послання. Але то вже інше питання.
А з іншого боку, ніхто з хлопців не вірив, що вони сягнуть вершин в музиці. Вони думали над тим, як їм доведеться боротись за виживання. Що, схоже, і сталось. Щоправда, не так жахливо, як вони собі уявляли.
«Мені подобаються складні й хаотичні речі навколо нас. Відчуття, ніби ми боремось з якоюсь темною силою. Це таке собі нагадування, що ми повинні продовжувати боротись. Нас заряджають подібні речі, попри те, що доведеться пройти через певні випробування. Інакше ми не зробимо нічого корисного. Треба змінювати думки людей. Бо в іншому випадку, втрачаючи можливість, ми стаємо нормальними, банальними, буденними», — Джерард Вей.
