Dakh Daughters — Pandora's Box (LP, 2025). Рецензія

Слухати: https://id.ffm.to/pandoras_box

Pandora's Box: Апокаліпсис з посмішкою від Dakh Daughters

Ідея створення альбому "Pandora's Box" у фрік-кабаре Dakh Daughters прийшла через півтора року після повномасштабного вторгнення, коли вже назбиралося достатньо матеріалу. Тоді й було прийнято рішення про написання альбому. Dakh Daughters усе ж добре відомі західній інтелігенції та мають достатньо слухачів за кордоном, тому гурт частенько їздить із благодійними турами по Європі. Відповідно, затримка альбому була пов'язана з їхніми постійними роз'їздами.

Як відомо, сучасні реалії диктують нові умови та скасовують раніше актуальні ідеї, тож і Dakh Daughters довелося дещо змінити фокус тематики пісень, та і матеріалу, який хотілося пропустити через себе і мову музики, назбиралося. Адаптуватися їм було не складно, адже, як виявляється, дівчата хоч і є фрік-кабаре проєктом, проте дуже майстерні у своїй ніші, вміють навіть у цьому жанрі знайти золоту середину між комедією та серйозністю, не опустившись до кітчу.

Те, що дівчата довгенько працювали з альбомом, пішло йому тільки на користь. Їхня музика потребує більше зусиль, хоч, на перший погляд, і виглядає досить простою та нескладною. Тому їм був потрібен додатковий час для ретельної перевірки навіть найдрібніших деталей, які можна почути в цьому релізі. Я вважаю, що з цим завданням дівчата впоралися на 100%, адже результат точно задовольнив їхню цільову аудиторію, можливо, навіть перевищив очікування.

І нові реалії так само торкнулися Dakh Daughters, але по-своєму — у їхньому фірмовому бурлескно-саркастичному тоні. Інакше вони не можуть і не вміють, бо театр є їхнім фундаментом, тим, чим вони живуть і що керує ними, є серцем усього, що вони роблять.

Мене тут аж ніяк не дивує наявність кількох мов. Dakh Daughters — український гурт, якому не потрібна англійська мова, щоб бути зрозумілими слухачам у Німеччині, Франції чи Великій Британії. У яку б країну гурт не їздив, вони всюди вбудовують переклади своїх текстів на відеопроєкції. Не просто ж я писав про те, що для Dakh Daughters є важливим контролювати навіть найменші деталі. Такий перфекціонізм у роботі рано чи пізно винагородиться ще більше.

"Через мистецько-глибокий, пронизливий поетичний шлях знаходимо дорогу до сердець людей", — зізнаються Dakh Daughters. "Ми прямо працюємо з серцями, навіть не з розумом уже. І бачимо цей результат одразу тут і зараз. Тому все дуже навіть у нас виходить".

Вони на світовій сцені говорять про Україну більше, ніж запеклі патріотичні "правдоруби", яким у творчості подавай лише англійську. Тоді як дівчата розкажуть, що насправді діється в нашій державі, без прикрас і купюр.

Що цікаво, їхні голоси будуть важливими завдяки повазі до них, адже вони говорять про те, якою є Україна, не тільки з позиції жертви несправедливого вторгнення, а й те, якою сильною країною є наша держава, які прекрасні й творчі люди її наповнюють. Це є важливі моменти у просуванні української культури на світовому рівні, показуючи, що ми разом з усім демократичним світом відстоюємо правильні цінності, а наша культура не гірша за західну, а подекуди може й краща.

Dakh Daughters говорять, що їхній третій альбом не орієнтований виключно на українців. Він націлений на всіх, хто їх слухає або перебуває в пошуках дивної музики з нетривіальними інструментальними рішеннями. Тому тут не просто змішалися французька, англійська, німецька та українська мови. Це зріз культурних епох, від німецького свінгу, французького кабаре, шансону та українського фольку.

"Pandora's Box" — це той унікальний випадок, коли дійсно в одному альбомі поєдналося стільки різних культур, які легко між собою взаємодіють. Скільки ж тут зроблено роботи… Мені важко це уявити, але це найоригінальніший альбом року. Це альбом, який складно з кимось порівняти, у ньому стільки автентики та самобутності. Попри різні стилі та жанри, здавалося б, це найбільш український альбом серед усіх українських, який повністю уникнув фолькових кліше і дурнуватих стереотипів. Інакше важко собі уявити у вступному треку "Pandora’s Box" ямайське реггі та впізнаваний стиль багатоголосся Dakh Daughters. Тут гурт іронічно висміює російську пропаганду, показуючи цю реальність як абсолютно абсурдну. Під сонячне реггі, декламовані фрази, що нагадують індастріал, та невимушений стиль, це виглядає як сміх і гріх

Загалом перша половина альбому відповідає легкому вайбу, крутиться навколо чорного гумору та іронії. Потім настрій поступово переходить у темніший, серйозніший, де гумор, якщо і є, то лише для контрасту. А закривають альбом концертні версії "Війна", "Умри", "Квітка що цвіте".

Композиція "I’m so small" – наймиліша з трекліста. Той випадок, коли музика повинна бути дивною, дуркуватою та не боятися бути смішною. А ще — бути різною: у межах однієї пісні настрій змінюється кілька разів — від бурлескного до розсудливого з нагадуванням про злочини росіян.

Це передусім театр, це шоу, вистава, і вона підвладна будь-яким інтерпретаціям, особливо коли це зроблено креативно і з фантазією. У цьому випадку, крізь призму бурлеску та комедії висміюється роль "маленької людини", яка звикла бути осторонь всього. Таких людей турбує мінімум речей – мати ситий шлунок, роботу на заводі та комфортне життя, аби лиш їх ніхто не чіпав. І дівчата цим користуються, знову майстерно висміюючи найпоширеніші стереотипи: "ну ми внє палітікі", "ми ж малєнькіє люді", так що ця пісня дійсно веселить та піднімає настрій. Я люблю, коли музика "дуркує", бо в цій несерйозності завуальовано критикується сумна реальність.

Апокаліпсис для учасниць проєкту є особистим. Усі вони змінилися за цей час, і теми пісень, що їх турбували на альбомі "Make Up", тепер уже не цікаві, коли країна і люди змінилися за короткі терміни. Відбувся певний апокаліпсис. Це внутрішня, особиста катастрофа для кожної. Момент апокаліпсиса, тотальної втрати й жаху. Але це і нова можливість знайти в собі сили, щоб відродитися, стати сильнішими нам усім разом.

Однак і тут дівчата знаходять шлях до гумору, поєднуючи біблійні мотиви з чорним гумором: бо якщо кінець світу таки настане, то хоч потанцюймо. Хоча для мене це швидше сумна пісня про відчуття краху і того, що певні люди за бажанням можуть знищити весь світ.

Соломія Мельник для журналу "Лірум" розповідала, що цей трек готували для франко-українського театрального проєкту "Велетні з гір" — це остання, навіть недописана п’єса італійського драматурга, прозаїка та есеїста Луїджі Піранделло. Вона була написана в контексті передчуття фашизму або ж критики тоталітаризму.

Мої улюблені треки на альбомі – "Лупайте сю скалу" та "Замало любові". Друга взагалі хіт, яку, на мою думку, повинні вивчати в інститутах культури, як і весь альбом, як мистецький шедевр.

Революційний порив у "Лупайте сю скалу" зазвучав трьома мовами з використанням поезії Франка. Ця пісня як ніколи для нас актуальна, адже хто, як не ми, повинні "лупати сю скалу" далі, щоб вижити в цій сюрреалістичній дійсності.

Крім того, що "Замало любові" – моя улюблена, вона ще є центральним фокус-треком. Це експресивна, гіпнотична робота про необхідність любові заради життя. В її основу ліг текст української фольклорної пісні "Розкопайте, хлопці, греблю", заміксований із творами різних поетів, серед яких учасниця гурту Наталія Шарп (Зо). Сам трек було написано для вистави Люсі Берелович "Велетні з гір".

Ті, хто ніколи не любили, повинні послухати цю пісню і звернути увагу на рядки:

Діти не вміють сміятися заздрісно

Крізь сльози сміятися і від злості

Діти завжди сміються радісно

Він не будується навколо однієї історії, а радше складається з емоційних фрагментів, які, однак, тримаються купи. В основі — образ греблі, яка стримує воду. І ця вода, схоже, є метафорою: для почуттів, пам’яті, болю чи любові — того, що вже довго накопичується і чекає прориву.

Початок із фольклором — "Розкопайте, хлопці, греблю" — задає ритм і відразу створює враження чогось глибоко українського, закоріненого. Далі текст поволі входить у зовсім інший простір — роздумів, страхів, спогадів. Він змінюється так, ніби пісня всередині сама себе перетворює. Це не зовсім сюжет, це внутрішній потік.

Повторюваний приспів "стали ми ніжними... стали ми сталими" звучить водночас як заспокоєння і як тривога. У ньому є щось від дитинства, щось від дорослішання, щось від старіння. А коли з’являються рядки про страх смерті, то стає зрозуміло, що пісня веде глибше — до фундаментальних речей. Особливо сильна фраза: "Але страшніше, коли нема за що вмерти" — проста і чесна. Без філософського мудрування, але в точку.

Після цього — знову такий собі злам: з’являються діти, які сміються не так, як дорослі. Це світла вставка, яка відкриває в тексті простір для теплоти, попри загальний похмурий тон. А фінал — "Замало любові" — повторюється як заклинання. І водночас як вирок. 

Пісня по-своєму тяжка, але не тому, що вона темна, а тому, що дуже щира. Вона не маскує біль метафорами, не прикриває тривогу красивими словами. Її перевага — у прямоті й зміні ритму: від фольклору до внутрішнього монологу, від дитячої радості до браку любові.

Небагато є пісень, які б так метафорично і поетично описували втрату дому. Ще одна улюблена композиція з альбому, "Повернення", на слова покійної Вікторії Амеліної, — чи не найкращий образ втрати дому, спричиненої війною. Цей текст — надзвичайно глибока поетична алегорія на тему втрати дому, вимушеної втечі, пам’яті та намагання зберегти частинку себе в умовах вигнання чи біженства.

В основі лежить проста, але дуже точна ідея: коли людина змушена тікати, вона хапає з собою щось дрібне — річ, яка нагадує про місце, звідки вона. Але ці предмети — не просто сувеніри. Вони перетворюються на окремі, символічні "домівки", що є емоційною прив’язкою і предметом спогадів. 

Кожен персонаж — Міра, Тім, Ярка — бере з собою щось конкретне: намистину, камінчик, кісточку абрикоси. Кожен предмет потім виростає в нову форму дому. Віра, яка нічого не бере, натомість стає оповідачкою — зберігає дім через історію. Це делікатний і влучний спосіб показати, як по-різному люди переживають втрату.

Рядок "Дім поміщається до кишені і там він спить" повторюється мов мантра. Він задає ритм і настрій — сумний, але водночас трохи заспокійливий. Такий дім — не фізичне місце, а щось внутрішнє. Пісня говорить не лише про війну чи еміграцію, а й про будь-яке розставання з рідним і спробу зберегти себе.

Остання частина, де дім з’являється як ґудзик, мушля чи фігурка Lego, — дуже точна. Це не вигаданий образ, а щось максимально впізнаване і життєве. Уся пісня побудована не на вигаданих емоціях, а на дрібних деталях, які якраз і роблять текст справжнім. У своїй простоті ця пісня стає справжньою сповіддю, що не потребує моралізаторства чи нав’язливих висновків. Просто нагадує, що дім іноді вміщується в кишеню — і це нормально.

Для журналу "Лірум" Соломія Мельник розповідає, що пісня "Війна" була написана для документальної вистави Влада Троїцького за участі Тетяни Троїцької — "Danse macabre", яку ми створили на початку повномасштабного вторгнення за підтримки театру Le Preau та нашої давньої колеги та вже подруги, французької режисерки Люсі Берелович.

Образ ворон — класичний, але тут вони не просто вісники смерті, а багатоголосий хор новин, тривожних дзвінків і зламаних життів. Вони щодня кричать над згарищами з кожного рядка: "Спалили!", "Забрали!", "Осліпили!" — і немає навіть паузи, щоб перевести подих.

Усе це звучить дуже знайомо — не як щось із минулого, а як щось, що відбувається зараз, кожного дня. У тексті — картина спустошеного народу, який сам собі не належить: піп із порожньою кишенею, смерть, що вмирала під вагою, чорт, що топче трупи під скрипку — це вже не просто алегорії, а цілком відчутна сатира. Гротеск, який ближче до реальності, ніж здається.

Особливо боляче звучить момент самозвинувачення — "Як же стали ви такі?" — це пряме питання до суспільства. Визнання паралічу, апатії та страху. Люди бачать, але не чують, бо їх обманули й зламали. І в цьому одна з найгостріших частин тексту – і це вже не про зовнішнє зло, а про те, що його прийняли як норму.

Коли ворони наприкінці сміються — "божевільні, божевільні" — це дуже влучний фінал. Бо, здається, що люди дійшли до тієї точки, де межа між свободою і неволею вже стерта. Люди не можуть навіть усвідомити, в якому стані перебувають, і самі з себе кепкують. Абсурд доведений до логічного краху.

Текст пісні "Квітки, що цвіте..." побудований на повторі — образ квітки, яка "цвіте хтозна-де", постійно повертається, наче ехо. Цей прийом слугує точкою опори, від якої текст відштовхується, щоб перейти у внутрішні діалоги: "мене там любили, мені було добре" або — "так тепло бути загорненим у любов… чому усе це тільки сон?". Це дуже камерна пісня. Тут немає надмірної демонстрації почуттів, лише чесне осмислення власної вразливості.

Важливий момент — це не пафосна романтика. Тут зовсім інше. Це те саме відчуття, яке буває під ранок, коли тобі щось приснилося хороше, а потім приходить спокійна, майже філософська туга — не за конкретною людиною, а за самим відчуттям любові. І текст працює саме в цій зоні — між сном і спогадом.

Використання простої, навіть дитячої, лексики — не слабкість, а свідомий стильовий вибір. Це допомагає уникнути навантажених образів і складних конструкцій, зосереджуючись лише на прямій та чистій емоції. І саме в цій відвертості — сила пісні.

Фольклор може бути різним за умови правильного поєднання інгредієнтів. Його можна дуже освіжити адаптацією екзотичних стилів, які добре взаємодіють з ним. Dakh Daughters цю формулу засвоїли дуже добре. Рівновага між театральністю, перформансом і музикою пропорційно дуже точно вивірена. Усе настільки вирахувано та збалансовано, що я не можу причепитися до аранжувань. В одному треку може лунати сонцесяйне реггі ("Pandora’s Box"), і це звучатиме так самобутньо, що нічого й додати.

Якщо потрібно показати апокаліпсис як щось утопічне, але при тому не йти простими стежками, то Dakh Daughters вплетуть текстури скандинавського фольку, додадуть атмосфери нуару смичковими й зроблять усе так філігранно, наче йде їм то з легкої руки. Якщо хочеться невимушеної біснуватості, то, як уже писав і повторюся знову, — отримуємо французьке кабаре, позолочене бурлеском, багатоголоссям, англійською, французькою тощо. Головне робити все неправильно, і тоді вийде все ідеально, що з-за рогу мішком прибиті точно не здогадаються, що там десь їх висміюють.

Різножанровість — це ще одна чудова принада, яка робить прослуховування набагато веселішим і доводить, що Dakh Daughters вміють креативно працювати з формою, бо в такій революційній поезії індастріал тільки й напрошується з маршовими галоповими барабанами. Іншу структуру в пісні "Лупайте сю скалу" уявити неможливо. Я собі уявляю десь у французькому клубі дикий сюрреалістичний візуальний перформанс на рівні Laibach.

Кінематографічність також є важливим елементом на альбомі. Вона яскраво виражена в композиції "Замало любові" з мінімалістичною перкусією, дезорієнтуючим багатоголоссям, джазовим контрабасом і нав'язливо повторюваними фразами, які мають працювати на дискомфорт і діяти на нерви. Кожен елемент побудований так, щоб у слухача виникала аудіовистава, де кожна деталь відповідає за історію і підсилює рівень драми. Мінімалізм приваблював їх завжди більше, ніж якісь пишні структури. І на ґрунті мінімалізму Dakh Daughters особливо вправні, коли задача доходить до того, щоб поєднати міський романс з артроком. Їм не потрібні гучні гітари, туполобі брейкдауни чи нескінченний потік синтезаторів, щоб розповісти щемку історію втрати дому на слова Вікторії Амеліної, яка, своєю чергою, написала, певно, найкращий вірш про вимушену еміграцію і пам'ять, що залишається в кишені. Dakh Daughters для цього потрібні акордеон, контрабас і перкусія, щоб зіграти красивий і поетичний рок, не маючи навіть гітар. Таких пісень в Україні численно мало, і ця – найкрасивіша, найособливіша.

Що стосується дарк-фольку, то особливу любов до нього панянки демонструють у лайв-версії "Війни", що асоціативно нагадала мені Casa Ukrainia, а своєю темною революційною магнетикою так близька до Death in June. Утім, попри такий доволі британський саунд, гурт зберігає глибокий зв’язок з українським корінням, з предками, від яких черпають сили й натхнення. Тож можна сказати, що Dakh Daughters продовжують традиції вітчизняного дарк-фольку типу Wiseword.Nidaros, Nekraina.

Композиція "Умри" теж є, в принципі, логічним продовженням "Війни", тільки тут фольк акцентує, наскільки я для себе це зрозумів, на гуцульських традиціях, лемківських, долинянських, чи, можливо, навіть покутянських, де даркфолькова тематика набуває темних контрастів, майже ритуальних, сакральних образів смерті. Це асоціативно нагадало атмосферу "Тіні забутих предків", де смерть була наріжним каменем сюжету. Це було щось страшне, але водночас обрядове, що несло дуже глибоке значення у світогляді гірських мешканців. Я народився в тих краях і живу в них, я точно відчуваю в цій пісні дух смерті, який можна відчути й передати через форму музики, лише побувавши в цих краях. Це даркфольк, що глибоко вкорінений у наші сакраментальні традиції, які передаються з покоління в покоління, бо смерть – це не муки й не смалення в пеклі в киплячому казані. Це зв’язок між реальним і потойбічним світом, який відкриває таємничі світи.

На четвертому альбомі Dakh Daughters створили витончений та складний звуковий дизайн. Вони провели слухача стежками французького шансону, міського романсу, свінгу, кабаре, даркфольку, артроку та джазу, і це ще, певно, не все, щоб розповісти строкату історію апокаліпсиса по-українськи. З елементами комедії, чорного гумору, бурлеску, драми, трагедії, болю і відчуття смерті у повітрі. 

Це мистецький шедевр з безліччю деталей та нюансів, які найкраще слухати за порядком. Тут пророблена велика і копітка робота зі звуком, текстурами, вокальними партіями, які лунають мегаколоритно з елементами фольку, декламації, традиційної попмузики, театральної експресії тощо. Це аудіоспектакль, який розповідає сумну історію вимушеної еміграції жінок, злочинів росіян, втрати домівок, безрозсудного нехтування життями, агресії навколо, коли замало любові, люди стають жорстокими. Це художній фільм, для якого залишилося зафільмувати тільки сцени, і ми отримуємо готову картину абсурдної реальності, в якій живемо. Я можу багато із захопленням говорити про цей маленький шедевр, але це дійсно шедевр, який потрібно вивчати в інститутах культури.