В Україні ці 2 гілки одночасно і справедливості і паразитизму - ключові у забезпеченні функціонування держави, як політичної та адміністративної складової для досягнення необхідних нації потреб та вирішення багатьох проблем.
Історично так склалось, що всякі не дуже добрі люди, хотіли знищити саму суть цих масштабних практичних проектів, і нажаль - в них це вийшло. Так, саме через таких у нас суди закривають очі, або роблять смішні вироки тим, хто посягає на національну гідність, саме через таких у нас у владі надто багато некомпетентних осіб, і таких, хто має забагато впливу, незважаючи на свою, на перший погляд, скромну посаду. Як же ж вирішити ці питання? Моя особиста думка зводиться до 2 важливих і послідовних речей:
1)За принципом прямих каналів між владою і численними громадськими організаціями. Як уже було сказано в одному з попередніх текстів, такі канали тиску створять у владі великий дисонанс, що буде явно не на їх стороні. Дисонанс буде наступним - або ми йдемо на зустріч громадянам та реалізовуємо необхідне, не показово, а реально, або ми йдемо проти цього, і починаються - страйки, саботажі, мітинги й загальне падіння недовіри. Звісно, не усі рішення громадян є дуже адекватними, частина є і взагалі відірваними від реальності, проте такі рішення швидко будуть приглушені іншим, більш адекватними і розуміючими людьми, або ж в крайній мірі самою владою, якщо таких людей не знайшлося(що виростуть на правильних засадах і намірах)але має це бути не з індивідуального піднесення "дивіться, як я воюю з неадекватними, хваліть мене!", а з благородних намірів - розвивати те позитивне, що ми вже маємо. І якщо виникне питання про індивідуальний вклад та привілегії по цьому - то така праця і буде індивідуальним вкладом. Але це буде не просто "зробив, ось і молодець", за це відповідно має призначатись якась нагорода, якісь заохочувальні речі (причому не лише матеріальні, такі як гроші, але й духовні, такі як гарантований авторитет наприклад), що будуть штовхати весь цей процес вперед, не зупиняючись ні перед чим
2) Принцип меритократії. Меритократія в перекладі з грецької - влада гідних, або влада умілих. Цей принцип уже довів і показав свою ефективність в таких країнах, як Сингапур, Японія, Канада, Саудівська Аравія, тощо. Цей принцип - життєво необхідний елемент, а особливо у нас в державному та судовому апаратах. Реалізувати його у нас, попри численні прорахунки, все ж можливо. І така реалізація полягає у тому, що при відповідному бажанні людини зайняти ту чи іншу посаду, наприклад адвоката, їй потрібно пройти не лише випробувальні терміни та теоретичні іспити, а й перевірити її фізичні та психологічні можливості справлятись з поставленими завданнями. Такі перевірки можна проводити завдяки спеціальним технологіям й раптовими, непопередженими перевірками під час випробувального терміну. Будь - які порушення - мають фіксуватись, і за навмисне(!) порушення - велика кількість попередніх позитивних рішень - має бути анульовано, у випадку оскарження тим, на кого це порушення було складено - конструктивна, але велика бесіда з незалежними комісіями й розбірки в деталях. Доречі, щодо таких комісій - до них має бути прямий відбір за багатьма критеріями,на них потрібно буде вчитись, відбирати повинні найбільш вмілих та найрозумніших, можна стверджувати, що це має бути нова правова посада. Відбір на комісії повинен проводитись наступним чином:
1) Психологічний аналіз людини, виявлення її якостей і тому, як вони можуть «прижитись» на такій посаді
2) Загальне ставлення самої людини до своєї роботи
3) Перевірка на детекторі брехні
4) вміння та інтелект, чим вище тим краще
Усім цим повинні займатись іноземні правові спеціалісти (приблизно кілька сотень), бо нажаль, виключно на своїх покладатись спочатку – не є дуже ефективним рішенням, а тому тут вихід є лише таким.
«Частота» цих комісій по країні повинна бути оптимальною, щоб не виникла нова бюрократична мішанина – приблизно так:
1.Міста з чисельністю населення до 10 000 – 1 комісія по 7-8 людей разом з іще кількома людьми додаткового персоналу
2. Міста з чисельністю населення до 100 000 – від 4 до 6 комісій в залежності від потреби, знову ж таки по 7-8 людей.
3. Міста з чисельністю населення до 1 000 000 – 10 комісій, розміщених по різним окраїнам міста, щоб можна було оперативно займатись перевірками і не допустити, щоб якийсь чиновник зміг зателефонувати своєму «дружбану» з підприємства із іншого кінця міста і розказати про комісію.
4.Міста з чисельністю населення більше 1 000 000 - від 10 до 12 комісій, не більше.
Для того, аби на підсвідому рівні унеможливити корумпованість і хамство зі сторони членів таких комісій (навіть при умові, якщо ці якості не будуть виявлені у них при навчанні на ці комісії), тут можна звернутись до досвіду Сингапура, коли зарплату підняли деяким людям до такого рівня, що вони вже просто не хотіли красти, те саме стосується і цього випадку, оптимальною заробітною платою для них я вважаю близько 70 000 грн на місяць. Доволі солідна сума, але якщо це порахувати на весь штат усіх комісій, у нас вийде не більше 3 400 000 доларів, що не є впринципі чимось дуже дорогим як для держави. А якщо навіть це не допоможе, і знайдуться хитруни, що всеодно десь якось будуть красти – буде відповідати вся комісія, перед владою і громадськістю одночасно.
Частково весь цей процес має контролюватись іноземними спеціалістами(логічно, з Європи та/або Америки) з поступовим їх виведенням, (коли якість виконаної праці зросте, порушення зменшаться до абсолютного мінімуму, а взагалі бажано до нуля), а частково і громадськими організаціями.
І звичайно ж може виникнути логічне питання «Все це добре, але шо нам з корупцією робити?». Відповім так – корупція то така штука, з якою декораційними методами не поборешся. Впершу чергу ментальні і психологічні зміни хоча б більшості будуть сприяти як мінімум зменшенню випадків корупції, до того ж система налаштована так, що всі про все і всіх знають, тому ніхто всякі схемки робити не зможе. Однак всього цього мало. Я вважаю, що для ефективного її подолання можна зробити кілька кроків:
1) Скасувати застави (це стосується не лише корупції, а взагалі усіх випадків). Застави – це відмивання грошей на офіційному рівні, яке окрім як доходів деяким людям в карман нічого не приносить, а тому нашо вона потрібна, якшо від неї одні проблеми?
2) Прирівняти корупцію в особливо великих масштабах (більше 50 000 грн) до держзради. За таких обставин покарання за корупцію зросте до максимально можливого рівня, а разом зі скасуванням застав – це буде пекло + публічна ганьба для того, хто вкрав, ніхто ж не хоче бути таким.
Лише такими методами ми можемо перемогти це зло, але важливо щоб для цього ці рішення не виконувались на папері, а чітко, ясно і завжди, бо інакше – в декого можуть полетіти і посади, і нагороди, і при сильному бажанні голови.
Висновок. Український державний політичний та судовий апарати - інституційні виконавці того, що очікують мільйони. Саме на них стоїть задача законодавчого і практичного впровадження поставлених революційних (новітніх) завдань зараз та після війни.
