(Єлінек Е. Коханки: роман / Е. Єлінек; пер. з нім. І. В. Андрущенка; худож.-оформлювач О. Г. Жуков. Харків : Фоліо, 2012. 223 с.)
Іноді свідомо приходиш до думки, що краще все-таки змовчати: не тому, що не маєш що сказати, а тому, що є якась-то «особлива» книжка, про яку не знаєш, що написати, і чи варто, — та, яку силоміць дочитуєш до останньої сторінки і яку написано в надто беземоційному — «механічному» — тоні з відсутністю живого діалогу не тільки з читачем — його немає між головними героями/героїнями. Загалом я доволі категорично — деякою мірою з недолюбов’ю — ставлюся до всього того, що називають або виокремлюють чи то «жіночою прозою», чи то «літературою, написаною пером жінки», а ще — з відвертою недовірою беру до рук книжки з яскравими обкладинками із сумнівними надписами «бестселер», «Книга року», наштампованих здебільшого задля збільшення цікавості на читацькому ринку, бо є автори, у чиє слово я не вірю, хоч би як воно відшліфовано і подано — і все.
Про письменницю Ельфріду Єлінек (Elfriede Jelinek, нар. 1946 р.; Мюрццушлаг, Штирія, Австрія) — принаймні як першу австрійку-лауреатку Нобелівської премії в галузі літератури за 2004 рік, на вручення якої вона не з’явилася, причина якої — соціофобія, чим викликала чимало своєрідних реакцій, — не чула, поки не прочитала її роман «Коханки» (нім. Die Liebhaberinnen, 1975 р.), також перекладено як «Любовники». Наведу формулювання комітету з присудження нагороди: «За музичний потік голосів і контрапунктів у романах і п'єсах, які з незвичайною лінгвістичною пристрастю відкривають абсурдність кліше суспільства та їхню пригнічувальну силу». Однак з назви мого есе, яку запозичила в авторки із 43 сторінки, де йдеться про одну з головних героїнь Бріґітту, яка хотіла б поділитися власними враженнями, «але ділитися їй нічим», — зрозуміло: наведене твердження цілком можливо спростувати, якщо враховувати стилістичні особливості роману і не тільки їх. Хоч в анотації зазначено, що «Коханки» — один з кращих творів австрійської письменниці», спробую висвітлити свою думку, протилежну до folioвської. Її нікому не нав’язую, але ж!.. є речі, яких замало, щоб книжку називати книжкою.
У романі — антиромані — головні героїні — Бріґітта і Паула — молоді дівчата з провінційної Австрії, кожна має життєву мету: перша — прагматична: вдало вийти заміж за заможного чоловіка, що забезпечило б їй, відповідно до її переконань і світогляду, безпеку і стабільність; друга — доволі пристрасна, сексуально вільна, наївна бунтарка: мріє про «романтичні» стосунки, часто стає жертвою обставин, тому їй не вдається реалізувати себе в житті — зазнає соціального краху. Говорити про обидвох героїнь можна хіба що узагальнено, оскільки в «Коханках» немає класичної фабули, персонажі не є повноцінними, що не дозволяє читачеві співпереживати, простежуючи драматизм їхніх обставин, оскільки роман побудовано на трагедії очікувань, у які жінок привчило вірити суспільство. Незважаючи на це, додам: Бріґітта заводить роман із Гайнцом, вагітніє, що змушує робітника одружитися з нею, після чого поступово вживається в роль домогосподарки; натомість Паула працює на фабриці, виходить заміж за Еріха, зазнає від нього домашнього насильства, тому втрачає дитину, яку чоловік не визнає.
Варто звернути увагу на особливості мови авторки: вона суха, сповнена інфантильної повторюваності, штампів, аскетичності, тавтологій, — загалом, чималої кількості стилістичних вад, які втомлюють, при безперервному прочитанні все це дратує настільки, що доводиться відволікатися як не на іншу — більш якісну — книжку, так на зовнішній світ або ж шукати порятунку в побутовій роботі. Тут немає сюжету. Тут присутня сатира та іронія на те, як жінок соціалізують у ролі коханок, матерів і домогосподарок. Тут присутній монолог авторки, яка іноді висловлюється вульгарно, уживаючи ненормативну лексику, що ще більше посилює відчуття відрази. Не знаю, про який «музичний потік голосів» мала на увазі комісія, але, очевидно, його немає?
Насамкінець коротко узагальню, до чого зводиться мова. Проза Е. Єлінек відштовхує: це всього лишень літературна провокація, — сильна як протест, слабка як класичний взірець художньої літератури. Прочитання подібного не викликає естетичного задоволення; не критикує роль жінки в буржуазному суспільстві: при характеристиці героїнь відсутня психологічна глибина (при зверненні до таких тем її не оминути), бо в романі немає індивідуальностей, радше символи, які поводяться, як ляльки, одягнені в забобонність; натомість усе це вимагає витримки: написаний зламаною мовою монотонної буденності бойкот патріархату потрібно буквально «долати». Складність роману не в стилістиці чи синтаксисі — у ньому немає «складнословесних барикад», а в настирному бажанні авторки безапеляційно розрізати ножем усталені принципи соціуму.
Книжка мене не вразила «до струн душі» — чи як це називають? — і не здивувала, зі 221 сторінки сподобалося більш-менш єдине речення: «Зрештою, із власністю до людини приходить і відповідальність». Задум Ельфріди Єлінек цікавий, однак його реалізація… ні. Скажу так: роман цієї авторки не відбувся, — зовсім!..
