Сивочолий довговусий козак-характерник рухався додому в сторону Хортиці. Йшов він із півночі, через степове Дике Поле, пішки. На поясі висіла шабля й мішечок із тютюном та люлькою, за плечима ж мав вузлика з наїдками.
Повернення з московитських теренів не було таким уже й простим. Відправившись на північ навесні, аби ліквідувати декількох московитських бояр, що мордували селян та продукували антикозацькі настрої, підбурюючи свого царька до ліквідації Січі й Гетьманщини та війни з козаками на і без того спустошеній руїною й турками землі, йому на все про все знадобилося більше часу, а зимувати в московії він собі дозволити не міг.
Довкруг усе було смертельно білим. Хрусткий сніг укривав поля і балки, зливаючись із так само білим безхмарним небом. Один лише Господь Бог, ну, або ж, його прибічники, могли знати, як саме майстер чаклунських знаків обирає собі шлях.
Поступово небо стало темнішати, чіткіше проявляючи горизонт і відмежовуючи білий низ від темносинього неба. За спиною козака засяяла перша зоря. Наступала ніч, а з нею й необхідність обрати місце для ночівлі.
Характерник ніби знав, куди йти. Обравши ледь помітну улоговину, він розчистив палицею сніг відкривши верхню частину зимівника-бурдюгу. За декілька годин вхід у цей на половину втоплений у землю сховок був розчищений, а всередині горіло невеличке багаттячко, яке швидко нагріло невеличкий простір.
Земля і сніг допомагали козакові. Вони утримували розігріте повітря, не даючи йому ані полишити напівземлянку, ані охолонути. Сивовусий мандрівник розв’язав вузлик: у ньому виявилося декілька дюж черствих булочок, одну з яких він і з’їв. Це був перший шмат хліба, який козак узяв до рота за увесь сьогоднішній день: відламуючи по крихті, характерник витратив не менше години на вечерю, повільно пережовуючи чвертину мандрівця й ховаючи лишки назад у вузол. Водою не запивав, лишивши розтоплений на вогні сніг на ранок, замість сніданку, й залишок ночі провів у напівсні, відновлюючи витрачені сили.
Мандрівець. Маленька черства сирна булочка, справжня рецептура якої вже через сотню років буде втраченою. Та наразі характерники та їхні сім’ї все ще знали рецепт їхнього приготування. Ніхто у всьому світі, окрім українських бойових знахарів, з роду яких і був наш козак, не володів цими таємницями. Невдовзі й для українців мандрівці стануть звичайнісінькою випічкою, а через три сотні років вже англійські письменники будуть писати про так званий «лембас», вигаданий чарівний хлібець, навіть не підозрюючи, що колись, на українських тренах, він був реальністю.
- Мишко, Мишко! Агов, ходи-но сюди! – кричала колись, більш ніж із півста років тому, до характерника, сестричка його менша, Килина. – Глянь, кого знайшла!
На обох малюків дивився величезна напівкоза-напівбичка із велетенськими рогами, якими ще й рухати могла. Тут, на пороссі, та понад дніпром, їх називали козлотурами, а в освічених академських та писарських колах – по-науковому, Центикорами або Єйлами, на латинську манеру. Люди ще пам’ятали про існування цих воістину міфічних звірів, та все частіше можна було зустріти думку про те, що їх або не існувало ніколи, або вже винищили. Хоча в народних повір’ях вони ще жили довго-довго.
Центикорка була самицею: про це свідчило її величезне вим’я. Вона, мабуть, як раз вигодовувала маленький козлотурят, подумав тоді Мишко. І дійсно: за мить вони з сестрою побачили трьох. Малеча щипала зерна пшениці з поля, що росла попід лісом, лишаючись у сутінках віковічних дерев невидимими для косарів, що збирали врожай. Серед тих селян був і їхній батько.
Самиця козлотура повернула рогами, вщипнула одне зі своїх дитинчат за вухо, й підштовхнула до Килини з Мишком, після чого мьокнула, прикликаючи інших двох, та пішла собі лише їй одній відомими стежками, зникаючи в гущавині.
Місцевий люд добре знав, що з цими тваринами робити. Сіверці звали їх гейдрунами, степовики – амалтеями, та, не зважаючи на різність назв, правила догляду за ними в господарстві були однаковими на всих теренах України. Ці правила передавалися із уст в уста поколіннями, аби нащадки не проґавили доленосний момент, коли він настане.
Благословенні іще давніми богами, ці звірі давали особливе молоко, але для набуття ним особливості козлотуриху слід було готувати особливим чином, особливим врожаєм. Якщо хоча би один із сезонів готувати тварину неправильно, вона перетворювалася на звичайну козу або теличку. Процес збору був на стільки складним, що в народі його називали не інакше, як Битва За Врожай.
- Боги обрали вас. – мовили тоді до Мишка з Килиною батьки. – Ваша доля тепер перестає бути долею звичайних козаків, що з господарів на селі, за потреби, перетворюються в лицарів. Бути вам тепер знахорами й характерникам, бо народилися ви в один день, Годівницю зустріли разом на Петропавлівські святки, тож, доки зозуленька мовчить, старі богу викують вашу долю, яку ви й розділите одне з одним.
Власне, як гадалося, так і сталося. Мишко став на шлях воїна, знахора-характерника, що бився не лишень із ворогами неньки-України, але й зі своїми власними вадами та хибами. Він мав здобувати необхідний для козлотурихи, що, здавалося, росла не тижнями, а днями, харч, який поєднував у собі степи, поля та ліси.
Степ давав йому кактуси особливого поріддя, які навчив малого Мишка збирати старий січовик: для того, аби їх віднайти, треба було подолати першого ворога на ймення Страх, дозволивши найотрутнішій зі степових змій себе вкусити. Саме тоді отруєна свідомість майбутнього характерника починала відчувати більше, аніж інші люди, бо єдиною протиотрутою був сік на голках цього будяка.
Поле давало йому зерна особливої пшениці, благословенної Давніми Богами: вони були невизначеного кольору, який постійно змінювався, але втрачали свої властивості одразу після покосу, адже були зібрані людиною. Лише польова русалка могла зібрати ці колоски так, аби вони лишилися чарівними, й на цьому шляху на Мишка чекав другий ворог, що його прозвали Ясністю. Адже аби вийти на контакт з русалкою польовою, треба було надихатися ароматами амброзійного цвіту, втративши звичне сприйняття реальності. Більш із тим: втративши ясність, треба було ще й спромогтися переконати русалку допомогти, інакше вона залоскоче тебе вусмерть.
Якщо подоланню Страху в степу міг навчити й звичайний старий розвідник, яких на Січі було немало, то подоланню Ясності та Сили – лише Характерник-відлюдник. Учитель Мишка жив глибоко в лісі, й учив малого свідомо ставати в позицію слабкого, безпорадного й безпомічного, адже лишень у такому стані можна було віднайти потрібний міцелій. Гриби ніколи не допомагали тим, хто й без них мав достатню могутність та силу: і тоді, й три сотні років потому, вони розкривалися у всій своїй неперевершеній могутності лише тим, хто був на порозі Смерті, Мара якої завше чекала за лівим плечем кожного.
Старий характерник Мишко прокинувся зпозаранку, коли ще навіть смеркатися не почало. Вогонь вже встиг згаснути, та залишки тепла все ще лишалися в бурдеї, не даючи змерзнути розтопленому звечора снігу. Випивши воду, сивий козак полишив утоптаний під землю зимівник, не забувши загорнути його снігом.
Світало. Край неба поступово освітлювався прихованим за туманною млостю зимовим сонцем. Поволі горизонт щезав, з кожною миттю все більше змішуючи білость снігу з білостю неба. Козак бадьоро йшов на південь, не відчуваючи ані голоду, ані холоду. Замість цього він відчував лише смуток, адже пам’ять його полонили образи днів минувших.
Давно вже Мишко не ходив у Битву На Врожай. Не було потреби: дюжу років назад один із польських магнатів знищив село, в якому проживала його сестра. Козлотуриха, разом із іншою худобою, згоріла в сараї, Килина, через свій духовний зв’язок із Годівницею, стала швидко згасати, й через півроку її не стало. Вже не буде вона молитися Великій Матері Роду, смиренно просячи благословення. Не буде варити відвари з джерельної води та чарівних грибів, аби Козлотурка мала що пити. Не буде перебирати лискучі багатокольорові зерна, відкладаючи стебла колосків, аби Єйла мала що їсти. Не буде перетирати Благословенні Зерна на муку та замішувати її на сокові степового кактусу, аби зробити тісто на Мандрики. Не буде доїти Центикору опівночі, аби зробити сиру з її молока. Не буде висушувати дрібно нарізані відварені грибочки, аби потім додати їх у тістечка. Не буде розпалювати піч кактусовими голками, аби спекти чарівні Мандрики.
Ці кілька десятків черствих Мандриків – усе, що лишилося в характерника в пам’ять по сестрі. Він також мав зачахнути й поринути у вирій, аби не борг перед рідним краєм та обов’язки, які наклала на нього козацька старшина. Він ійшов шляхом Воїна, тож не здався і вижив, хоч вже й ніколи не був таким, як раніш.
За триста років потому й Мандрики перестали бути такими, як раніш, і навіть згадки про істинну їхню сутність згубилися з плином часу. Психоактивні гриби замінилися маковим зерням, чарівне зерно й чарівне молоко – звичайними господарськими продуктами, а про те, що в українських степах росли ці кактуси, й узагалі мало хто знав. І ніхто тепер не відає, чи зможе хоч хтось у скрутний для України час, у разі появи гейдруни-амалтеї, стати на шлях Битви За Врожай.
