Сьогодні той самий день, котрий можна просто викреслити з календаря. Я облажався на повну. На побаченні, під час якого ми пили чай, я запропонував Каті поїхати до мене додому. На що вона відповіла, що «це до тебе може поїхати якась шалава, але не я». Залишатись разом, а тим більше замовляти другий чайничок з чаєм, було просто нерозумно. Мені вперше відмовили за всі мої неповні двадцять чотири роки. Я зашарівся, і, вибачившись, відійшов від столика якомога далі, а потім і взагалі покинув територію кафе.
На вулиці мене зустріло тепле лагідне сонце, яке своїми променями обпалювало з ніг до голови. Промені глузливо заграли на моїй фізіономії, яка ще не відійшла від фарби. «Проблеми», - подумав я. «Мабуть, дається взнаки тривала відсутність спілкування з дівчатами», - навздогін вторили думки в моїй голові. «Щось потрібно з цим робити», - підсумував я, і невпевнено попрямував до центру міста.
Перша думка, котра виникла в моїй голові – це напитися. Але замість цього я зайшов у найближчий супермаркет, і купив цілий батон. Він мені знадобиться. Я відправився в парк до ставка, і вирішив шматочками від батона погодувати качок. Це розслаблює. А ще нагадує про ті дні, коли мій брат був живий, і ми так годували качок.
Я відломив шматочок від батона та кинув його у воду. На шматок, який упав у воду, припливла перша качка, потім ще одна, потім ще декілька, скоро їх зібралось біля десятка.
- Їжте, їжте, тільки не перебийтесь, - я відломлював шматочки від батона, та кидав їх у воду. Деякі шматки падали на крила качкам, а інші їх в цей момент як раз хватали своїм дзьобом. Качки обурювались, що їх клюють ні за що, ні про що, але мене це тільки веселило.
Батон, як і мій сьогоднішній альтруїзм, що раптово нахлинув, скінчилися. Я подивився по сторонам: тільки двірник мів мітлою алеї парку, людей нуль. «Добре, що у мене вільний графік – гуляй, коли заманеться». Я уявив, як зараз робітники сидять в своїх задушливих офісах, рятуючись кондиціонерами, і мріючи лише про те, якби по хутчіше завершити сьогоднішній робочий день, і, нарешті відправитись додому дивитись серіали. Мої плечі здригнулись. «Бррр», - метнулося в голові.
«Таки треба випити», - з цією думкою я відправився з парку за напрямком до свого дому. На одній з вулиць, був затишно розташований кафе-бар. Там робили каву, чай, і наливали пиво. Саме останнє мені якраз зараз і потрібне. Я частенько сюди приходив, хоча завсідником не був. За барною стійкою сьогодні була Ганна.
- Привіт, Ганно, налий мені нуль-п’ять хмільного, щось не везе мені сьогодні, - сказав я, і зручно розмістився на стільці, що був присунутий до бару.
- Що, п’єте з горя? – проявила свою участь бариста.
- Та не те, щоб з горя, так для підняття бойового духу, - відповів я.
Ганна налила мені бокал темного, і я став мірними ковтками пити хмільний напій. У закладі нікого не було. Можна було поспілкуватися з баристою на віддалені теми. Не знаю чому, але розмова зайшла про Ейнштейна. Виявилося у нього було чимало коханок, але це зі слів Ганни. Вірити в це не хотілося.
Допивши свій перший келих, я заказав другий. Розмова продовжувалася на усілякі банальні теми. Виявилося, що тут у барі їх працює троє: Ганна, Іван та Сергій. Сьогодні якраз була її зміна. Допивши другий келих, я все ж таки наважився:
- Ганно, а може вийдемо прогуляємось?
- Вибачте, робота…
- Так може після роботи?
- Після роботи – я додому.
- Мабуть, не судилося, - пробурмотів я скоріше собі, чим Ганні, і покинув бар.
Не скажу, що мене від пива розвезло, але в голову закралася думка, що якщо не везе в ділах амурних, то може повезе в ділах азартних. І я хвацько завернув за кут вулиці в гральний будинок. Поклавши на баланс решту грошей, що були в мене в кишені, я став крутити гральний автомат. Баланс танув, як і мій настрій. Залишившись ні з чим, я вийшов з гральної кімнати на свіже повітря.
Машини їхали по дорогам, везучи кожного із водіїв по своїми справами. Не багато численні мешканці міста не кваплячись проходжувалися по вулицям. Голуби літали у вишині, деякі примостилися на дахах – і, воркували. Сонце, цей вічно радісний апельсин, било своїми променями по місту, викликаючи літню задуху, яка тільки може бути у великих містах. Смуток…
«Мабуть, сьогодні не мій день…», - подумав я, і затуманений хмільним пивом і досадою про недавній програш, так і ні з чим поплентався додому.
