Кажуть, свобода — плисти безмежним океаном, летіти птицею, бігти неозорим полем. Відчувати як кров біжить венами, а повітря наповнює легені. Не губити себе в величі світу і обирати ту стежку, яку підказує серце.
Але враз приходять вибухи, океан наповнюється мінами, земля здригається від ворожих чобіт, поля вкриваються вирвами і більше не плодоносять, а вибір людини починає залежати від меншого і більшого зла. Тоді з’являється розуміння, що свобода — це боротьба. Не просто слово, не просто радість, схована за природою, не просто можливість обрати в яке кафе піти сьогодні. Це боротьба.
Її потрібно вишукувати, вигризати, вибивати з стиснутими кулаками і вогнем в серці. Її потрібно хотіти, прагнути, жадати. Нею потрібно марити, щоб в результаті отримати.
Та чи можливо це? Особливо, коли за вікном раз за разом щось вибухає, але відлунює вже не в твоєму серці, а в серці дорогої людини, яка зараз знаходиться за кордоном. Особливо, коли мерзнеш в холодному будинку, п’єш воду з розталого снігу, харчуєшся гуманітарними консервами. Коли вже не можеш насолоджуватися повітрям, бо воно стало гнилим, не можеш сісти в автомобіль і добратися до океану, йдеш стежкою, з острахом озираючись, щоб не потрапити на ворожі снаряди. Коли весь твій час витрачається не на ігри за комп’ютером, а за пошуком амуніції для людей, яких ти до того навіть не знав.
Лише українці знають ціну свободи — в цьому не можна сумніватися. Нас намагалися знищити, нас намагалися перемогти, нас намагалися підкорити і все намарно. Ми стискали кулаки і билися протягом всього існування, бо свобода дорожча золота. Мабуть, це цинічно звучить, але її вартість дорожча людського життя. Бо, коли на твою землю приходить війна, ти перестаєш думати про свою свободу.
Ти думаєш про кохану людину (дружину, матір, доньку чи сина), яка знаходиться за кордоном. Ти думаєш про друга чи подругу, що не відходить від телефону в очікуванні на твоє повідомлення десь в іншому, відносно спокійному, куточку країни. Ти думаєш про раніше чужих, ледь знайомих людей, які опинилися в окупації і щодня молишся про їхній порятунок. Ти думаєш про майбутніх дітей чи про вже стареньких батьків і не розумієш, за що їм такий тягар.
Свобода стає ціннішою золота, бо вона про боротьбу. Це боротьба не за своє життя, ні. Бо коли ти зустрічаєшся з війною, ти найменше думаєш про своє життя і його ціну. Це про світле майбутнє і спокійні, правдиві спогади про минуле. Це про можливість вільно висловлюватися і обирати щось більше, ніж кафе, в якому збираєшся посидіти ввечері. Це більше, ніж можливість сісти в літак чи доїхати до океану.
Свобода стає ціннішою золота, бо, скоріше за все, ми її не знатимемо. Ми станемо заручниками спогадів, ми боятимемося феєрверків, ми чутимемо сирени, з острахом перевірятимемо зв’язок і наявність їжі до кінця життя. Свобода для українця це не про зараз — це про спокійне майбутнє для дітей та внуків. Це про те, щоб вони могли жити, думаючи про те як літати птицею, плисти океаном та обирати стежки. Про те, щоб взагалі народитися.
«Що є свобода? Добро в ній яке? Кажуть неначе воно золоте...» — нерідко можна почути з вуст іноземців. І лише українці згадають продовження: «Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото».
