Вигадані імена, вигадані події… отже, я брехлива істота, неспроможна пролити світло надії у цьому мороку сьогодення. Так і живу — від брехні до брехні. Тікаю від реальності у світ діамантових фантазій, щоб існувати там, у світі ідеального, де немає помилок та проблем реальності.
Хочеться тепла, а мене лише зігріває теплий подих конвектора, що розмістився у моїй кімнаті. Я бажав би всього, але сучасний світ вимагає від тебе грошей… але, скажіть, коли він цього не вимагав?
Він вимагає праці, але так хочеться залишитися у мріях — і, щоб вони здійснилися самі по собі.
Ти тікаєш від цього, берешся за перо, але розумієш, що воно навіть тебе не прокормить, не те, щоб здійснилися твої мрії.
Сучасний світ вимагає досягнень, але тобі хочеться лежати в ліжку, і просто думати, не гортаючи рілс або інстаграм. Ти втомився. І ця втома вже хронічна, чи то депресія — біс його знає.
Спасає те, що ти ще віриш… але не в себе, а просто віриш, що все налагодиться, все мине, і настануть теплі щасливі дні.
Ти знаєш, що треба писати про добре і вічне, тільки щось всередині тебе не дає йти тобі цим шляхом. Мабуть, накопилося, натерпілося та назбиралося у душі все те, що ми називаємо лайном.
Кажуть, що маска позитиву токсично діє на твою душу, оскільки весь негатив шукає виходу. Добре, що є клавіатура та екранна сторінка, котра ніколи не закінчиться, а клавіші не позбудуться чорнил.
Так і живеш — проблисками творчості — від одного тексту до іншого. Женеш все зло та виливаєш його на віртуальний папір.
Хтось може краще за тебе, хтось гірше, ти десь посередині… і все менше мрієш про вершину, котру тобі не досягти. Бо ти ледачий, брехливий, депресивний та мовчазний.
Сам себе бічуєш, та сам собі радієш маленьким перемогам.
Мабуть, все марно… але ти будеш продовжувати…
