Локшина на язиці обертається червами, і Кім Фен судомно викидає її на стіл. Вона задихається в харкотинні, поки чорна маса знизу копошиться зграями тарганів та багатоніжок, поки подовжуються тіні їдальні, поки спотворюються обличчя екіпажу. До вух підкрадається знайоме шепотіння неможливою мовою, доторк чийогось розуму до мозку, слизький, болісний, але Кім Фенин крик застигає в горлянці, коли тілом проходить знайомий електричний імпульс.
Видіння щезає. На сітківці ока спливає повідомлення від програми:
«Ліквідовано зовнішній вплив на свідомість. Завантажено стандартну імітацію смаку продукту № 13–155. Загальна кількість корекцій сприйняття: 356».
Пальці Кім Фен несамохіть вистукують невідомий їй ритм на стільниці, і, ніби під впливом якоїсь мантри, дихання сповільнюється. Локшина в тарілці знову має нормальний вигляд, але Кім Фен зненацька її ненавидить. Відкидає палички.
Вона вже знає, що підключена програмою імітація не матиме того олійного присмаку, того багатого гострого відтінку, який Кім Фен пам’ятає ще з тих часів, як сиділа на маленькій бабусиній кухонці та дивилася з вікна на аерокари. Це не перший випадок: спочатку була плитка улюбленого шоколаду, що її Кім Фен у таємниці пронесла на борт перед зльотом; потім – чорний кофе, м’ясний суп та всі види рису на кораблі. Вона все це тепер ненавидить, і локшину ненавидитиме також.
Намагаючись не привертати ще більше уваги, Кім Фен прямує до вбиральні. Там вона сповзає стіною й затуляє обличчя руками: плакати вже не виходить, бо років п’ять тому Древній змусив Кім Фен вірити, що та плаче рідким вогнем, і програма у відповідь заблокувала сльозовиділення. Тому Кім Фен до болю притискає кулаки до лоба й розгойдується взад-вперед, оплакує ще одну частинку себе, яку в неї відібрали.
Так минають двадцять років — на борті зорельота, назву якого давно стерто з пам’яті Кім Фен. Людський флот проривається через космічну безодню назустріч Древньому — в останній, відчайдушній спробі нанести смертельного удару. Древній чекає. Він не зважає на відстані та погрози, лишень дрейфує холодною пусткою, торкається Землі і шмагає розум як безтурботна дитина шмагає палкою траву. Навіть тут, у чорному ніщо, він знаходить їх, плямує їх, вбиває.
Програма зупиняє його. Адаптується під галюцинації та нав’язливі думки й згодом видаляє їхні джерела зі сприйняття.
Божевілля находить нові лазівки.
Програма їх закриває.
Кім Фен розпадається — частина за частиною. Коли вони доберуться до їхнього пункту призначення, вона, може, буде лише групою запрограмованих цеглин чужого розуму в незнайомому тілі.
А може, всі вони будуть.
Після сніданку вона прямує на оглядову палубу, де біля величезного ілюмінатора стоїть висока фігура Альми. Прохолодне світло грає її смаглявою шкірою, а лице… Лице розпливається, бо три місяці тому Древній змусив Кім Фен вірити, що Альма покрита тріщинами, з рота в неї вириваються щупальця, а очі залиті смолою. Програма стерла Альму зі сприйняття Кім Фен. Тепер їй залишається тільки дивитись на її руки й слухати тихі обережні слова.
— Сьогодні мені наснилася Барселона, — каже Альма. Вони стоять пліч-о-пліч і розглядають туманність в ілюмінаторі; їхні пальці ледве-ледве торкаються одні одних, і Кім Фен хоче стиснути Альмину долоню й не відпускати, поки тепло Альми не поверне Кім Фен її тіло. — Я стояла на балконі. Поручні були кованими — світло від сутінок ще так грало ними… І хтось, мабуть, каву варив, бо так пахло; і ще землею від квітів у горщиках.
— А мені, — каже Кім Фен, — снився кораловий риф. Вода — солона-солона, мало не язика щипає. Лазурова. Рибки ще кружляють, маленькі такі зграйки, блискучі. І тепло, хоча під водою холодно ж має бути, так?
Це несправжній сон. Програма змінила їх симуляціями нейромережі, щойно ті обернулися жахами. Вони достатньо різноманітні, хоча і якісь випадкові — ніби й не належать їй.
Кім Фен уривчасто пам’ятає, як їй снився дім, снилися її діти та щоденні лованки на парковці житлового комплексу. Вона ніяк не може сформувати в голові їхні обличчя — программа, мабуть, їх видалила. Або, можливо, Кім Фен так давно їх не бачила, що просто забула. Стерла сама, щоби біль приглушити.
А ще втратила дивне почуття гумору, з якого тільки вона сама й сміялася. Втратила прив’язаність до напарників, рідкісні миті насолоди від перемигування вогників на панелях, звичку вовтузитись у кріслі, щоби відчути скрип шкіри — і ще багато речей, про які Кім Фен навіть не споминає.
На зміну програма нав’язала Кім Фен фальшиві сни, незрозумілу необхідність стукати пальцями по стегну в моменти хвилювання; змусила не зважати, не питати, навіть не намагатися зрозуміти, що в неї забрали, а що вона сама просто… покинула.
І ще багато речей, про які Кім Фен навіть не підозрює.
Альмі вона цього не скаже. Альма це якийсь зовсім інший сон: вона з’являється на оглядовій палубі щодня без винятків, і під час розмови її пальці торкаються пальців Кім Фен, і усмішка в Альминому голосі заспокоює, хоч би й на мить — і Кім Фен завжди тут. Вона настільки тут, що навіть чує власне серцебиття. Вона настільки тут, що навіть думає — може, вона все-таки реальна.
Вона настільки тут, що боїться зробити щось не те й потривожити цей маленький реальний сон. Перерва добігає кінця, і вони з Альмою розходяться в різні боки, кожна до своїх обов’язків. Все так, як і має бути.
Наступного ранку, коли Кім Фен просинається та споглядає мимохідь особисту статистику, кількість правок від програми збільшується з 356 до 357.
І раптом вона перестає дихати — програма дихальні функції забрала, як їй тепер — але ні, то лише паніка.
Що вона тоді видалила, це ж що завгодно може бути — її руки її голос її ім'я — яке її ім’я? Альма, її звуть Альма, вона досі тут, хоча б їм’я її досі тут…
То що тоді? — її руки її голос її присутність — дотики їхніх пальців, їхні розмови про сни, їхнє мовчання щодо всього іншого бо ніщо інше їм неважливе, нічого…
Кім Фен нічого не знатиме, поки не побачить її.
Альма чекає на оглядовій палубі — за п’ять хвилин від початку перерви, як і завжди. Кім Фен трясе, коли вона стає поряд.
— Сьогодні, — починає Альма, і її голос такий само тихий, такий само ніжний, як учора, і Кім Фен би розплакалася від полегшення, якби могла, — мені наснилося макове поле. Там пилок був у повітрі, і ще якийсь пух, і… Ммм… І його вітер ганяв туди-сюди, і ще стеблі макові скреблися один об одного. Ніби шепотіли.
У горлянці клубок застигає. Туманність сьогодні найгарніша з усіх днів — вона така красива. І Кім Фен тут, знову. Завжди.
— Сьогодні…— починає вона, і мало не давиться своїми же словами.
Замість свого голосу вона чує типову імітацію номер шість.
… перерва завершиться через десять хвилин. Після Кім Фен зачиниться у вбиральні й ляже на підлогу; її долоня притиснеться до щоки, очі заплющаться. Кім Фен буде розгойдуватися з боку в бік годину за годиною, поки колеги не прийдуть її шукати. В якийсь момент Древній знайде цю лазівку та змусить Кім Фен вірити, що її вижимають із власного тіла, і Альма щасливо усміхається її двійнику, і ніхто не пам’ятає її ім’я.
Програма у відповідь на зусилля Древнього виключить здібність Кім Фен відчувати горе, і після цього Кім Фен насилу відчуватиме хоч щось.
А поки зустріч не завершилася, вона торкається тильною стороною долоні до руки Альми, і слухає, як те створіння, що забрало тіло Кім Фен, промовляє її губами:
— Сьогодні мені наснився кіт.
