Аби означити бразильську літературу, вважаймо, що до неї належать твори, написані передусім португальською мовою авторами з Бразилії або на території Бразилії як до, так і після здобуття незалежності в 1822 році. Однак, звісно, вона існувала у формі усної народної творчості задовго до прибуття європейців і появи сучасної назви на позначення регіону і країни.
Відповідно до нинішнього культурного розмаїття країни, бразильський фольклор поєднує в собі елементи кількох традицій: європейської (передусім португальської), африканської (за рахунок завезених у минулому рабів) і тубільної. Так, скажімо, тут співіснують фантастичні змії різного походження: зачаровану мору (moura encantada) – перевертня з галісійсько-португальських оповідань – треба відрізняти від бойтата (boitatá) – блукаючих вогнів із вірувань тупі.
Витоки
Першою писемною пам’яткою на теренах Бразилії прийнято вважати 27-сторінковий лист Перу Ваш де Каміньї (Pero Vaz de Caminha) від 1 травня 1500 року, в якому він описав відкриття нового краю з його незчисленними деревами, увінчаними густими кронами. Цей лист дав поштовх нативізму – оспівуванню флори і фауни Бразилії, течії, яка домінувала в колоніальній літературі впродовж 16-17 століть.
В 1595 році отець Жозе де Аншієта (José de Anchieta) уклав першу граматику мови тупі. В 1601 році надруковано твір Бенту Тейшейри (Bento Teixeira) під назвою «Прозопопея» (Prosopopeia): ця епічна поема оповідає про колоніальні подвиги Португалії. А в 1648 році видано «Природничу історію Бразилії» (Historia Naturalis Brasiliae) нідерландця Віллема Піса, або Гільєрмо Пізу, як він подається в лузофонних джерелах (Willem Pies, Guilherme Piso).
Логічним продовженням нативізму став індіанізм, коли протагоністами твору є тубільці. Наприклад, епічна поема Базіліу да Гами (Basílio da Gama) «Уругвай» (O Uraguai), видана 1769 року, зображає героїчну боротьбу «шляхетних дикунів» проти португальських завойовників, причому звитяги обидвох сторін звеличують, а провина за конфлікт покладається на єзуїтів. Саме у 18 столітті бразильська література починає відриватися від португальської, збагачуючись місцевим культурним контекстом.
19 століття
Таким був неокласицизм, що брав натхнення з мистецтва і культури античності. Проте індіанізм не втратив своєї ваги і в добу романтизму, який у літературі новоствореної країни відзначався перебільшеною чуттєвістю, націоналізмом, оспівуванням природи і першими прикладами вживання розмовної мови.
Скажімо, роман «Ірасема» (Iracema), який Жозе де Аленкар (José de Alencar) написав у 1865 році, сфокусований на стосунках героїні-індіанки з португальським колоністом Мартіном, який стоїть на боці ворожого племені. Їхній син – перший справжній бразилець – стає втіленням мішанини, якою є бразильська національна ідентичність, яка, втім, не відштовхує свого індіанського коріння.
Попри виразні нотки індіанізму, бразильська література довгий час здебільшого озиралася на метропольну португальську. Однак доба реалізму надала їй оригінального звучання. До уславлених письменників Бразилії зокрема зараховують тогочасного Жуакіна Марію Машаду де Ассіса (Joaquim Maria Machado de Assis). Автор багатьох визначних творів у 1881 році видав «Посмертні записки Браса Кубаса» (Memorias Posthumas de Braz Cubas), які виглядають відверто антиромантичними: головний герой вважає колишнє життя успішним хоча б тому, що не привів на світ нащадків і тим самим не передав нікому естафету цього стражденного життя.
20 століття
Модернізм прийшов у Бразилію в 1922 році разом із Тижнем модерного мистецтва (Semana de Arte Moderna) – так культурну незалежність умовно відзначили через сто років після здобуття політичної. Цілу плеяду тогочасних письменників назвали Поколінням 1922 (Geração 1922). Серед них я хотів би звернути увагу на одного з організаторів згаданого Тижня – Маріу де Андраде (Mário de Andrade).
Де Андраде був дослідником бразильської народної творчості і музики, і його перу належить національний антигерой Макунаїма (Macunaíma). Роман 1928 року з такою ж назвою розповідає про мандри чоловіка, народженого серед гущавини джунглів, і він володіє здібностями перевертня (але це не алюзія на вже згаданих мора, які є виражено іберійськими, бо Макунаїма втілює бразильські риси, які закладав у нього автор: гедонізм, егоцентризм та й лінощі загалом).
Розмову про постмодерністські потоки свідомості й прозріння Кларісе Ліспектор (Clarice Lispector) я залишив для окремої розмови, натомість розповім про її сучасника Лусіу Кардозу (Lúcio Cardoso). Його роман 1959 року «Хроніка погубленого дому» (Crônica da casa assassinada) так само повна інтроспекції і психологізму: залучаючи розмаїття листів, щоденників, зізнань тощо, автор змалював моральне падіння родини, яка загрузла в декадансі, зрадах, інцесті й божевіллі. Так міцні традиції руйнуються під натиском нігілізму сучасності.
Сучасність
Головною нагородою для лузофонних письменників є Премія Камоенса (Prémio Camões). Серед бразильців найсвіжішу в 2022 році отримав Сілвіану Сантіагу (Silviano Santiago). Прикметно, що в своєму романі «Машаду» (Machado) він переплітає долі Машаду де Ассіса і сина Жозе де Аленкара – Маріу.
А найвідоміший сучасний бразильський письменник – Пауло Коельйо (Paulo Coelho). Серед його численного доробку на жоден роман не посилаються так часто, як на «Алхіміка» (O alquimista), написаного в 1988 році. Ця книжка – про пастуха, який вирушив на пошуки скарбів, але знайшов дещо інше, дорогоцінніше, ніж матеріальне багатство.
Про Коельйо і Ліспектор розповім окремо в найближчих статтях.
