Drudkh — Shadow Play (LP, 2025). Рецензія

Слухати: https://orcd.co/drudkhshadowplay

У квітні ми отримали нагоду ознайомитися з аналізом повної дискографії Drudkh — включно з їхнім новим альбомом — написаним давнім прихильником гурту.

Мій окремий погляд на Гру тіней має одну важливу рису: я ніколи раніше не чув іншого матеріалу Drudkh. Тож це буде текст без огляду на минулу творчість. Можливо, я тим самим позбавляю себе важливого пласта для глибшого сприйняття й розуміння, але наразі не прагну навіть ознайомитися з Усі належать ночі, аби скласти бодай загальне уявлення про короткий відрізок їхнього творчого шляху.

Це буде своєрідний експеримент — спроба зрозуміти Drudkh, не знаючи Drudkh.

Листопад минулого року завдав болісного удару нашій музичній спільноті — ми дізналися про загибель Миколи Аморта, відомого барабанщика, який зробив величезний внесок у розвиток української блекметал сцени. Митець також був дотичний до роботи з Drudkh. З огляду на це, слухати першу композицію Розвіювання попелу неможливо без спогаду про Аморта.

Тиша, у яку поступово проникає м’який шум кроків, а згодом — звучання гітар і синтезатора, формує в уяві образ ритуалу. Ритуалу, що наповнений повагою до кожного жесту, до кожної дії — навіть якщо йому судилося відбутися лише один раз. Сакральність миті, яка сповільнилася настільки, що можна розгледіти кожну часточку попелу, який відносить вітер.

У цій композиції немає барабанів. Лише м’які кроки, що повертаються до тиші.

З другої пісні Drudkh постають уже в повному звучанні. Квітень — звісно ж, про весну і її вічний ескапізм від тих, хто заворожено спостерігає за нею. Вона робить своє — з мінливим успіхом, але завжди тоді, коли має. А посеред неї — живі істоти, які ніколи не сплять: постійно в русі, шукають спокою, пригод, себе самих — із тим тривожним острахом, що весна зненацька зникне, ніби злякавшись чогось.

З початком треку Вигнання гурт торкається теми покинутого дому. Розсіяні думки, розсіяні спогади. Дрібниці, які з часом перетворюються з мотлоху на реліквії, несуть у собі відлуння минулого життя, оголюють людську слабкість до місць, що змінюють свої назви, але рідше — свої номери. Ми згадуємо про них щодня, і наші надії болять — від того, що помирають, і водночас від того, що ще живуть.

Опале цвітіння знову звертається до теми весни, цього разу — до її краси, присипаної попелом. Вона не помітила цього, але помітили ми — й несвідомо звинувачуємо себе, не до кінця розуміючи, чи мали б. Композиція досить коротка, як на звичну тривалість треків у жанрі атмосферного блеку.

Напередодні ж дивиться в бік осені — стриманої, ніжної, яка скромно охопить все навколо, здивується, можливо навіть засмутиться, що люди не помічають навколо, як усе змінилося…

І нарешті — фінальна композиція Спрага. Про землю, яку ми називаємо своєю. Про її характер і витримку, викроєні століттями болю, втрат і ран. Вона — як весна й осінь — вічна. Продовжить спрагло жити, зберігаючи на собі сліди нових поколінь.

Я нечасто розбираю лірику потреково, але Гра тіней справді містить сильні верлібри, до яких вдало підлаштовується загальний настрій альбому. Музично тут — ортодоксальний атмосферний блек, де композиції не соромляться демонструвати тривалі, розгорнуті повтори, здатні вводити в легкий транс.

Дехто називає це поверненням Drudkh до перевіреної ними ж формули: коли за основу береться окрема життєва історія чи твір — вірш або новела — і на цьому фундаменті вибудовується емоційна подорож. Але знову ж таки — це лише припущення, не підкріплене знанням про попередні роботи гурту.

У випадку Гри тіней, мені здається, ця подорож проходить крізь масштабний екзистенційний простір, наповнений роздумами про плин часу, його двоїстість і всевладдя. І здебільшого саме людина — свідомо чи ні — надає остаточного забарвлення цій циклічності, обираючи, чи бачити перед собою гру світла, чи гру тіней.

Альбому вдалося емоційно мене зачепити. Навіть не можу сказати, що почув у ньому якісь вади.

Втім, не відчуваю й тієї магії, яка здатна закохати в себе навіть пересічного слухача.