Якби мені довелося охарактеризувати цю книгу лише одним словом, скоріше за все це було би слово «химерна» або «викривлена». Адже читати цю книгу – все одно, що дивитися на події у кривому дзеркалі. Ніби й реальність, але абсолютно безглузда.
Щоби краще зрозуміти події, найпевніше треба починати з початку. Але де ж тут початок? А він у кінці. А на початку книги – смерть головного героя. А точніше, його «воскресіння», повернення з мертвих. І ні, це не фантастика. Це жорстока реальність.
Разом із героєм з того світу з’являється й оповідач. Як уважний читач збагне по ходу історії, або ж з останніх рядків книги – це душа головного героя (якогось Тода Френдлі, який живе в Америці, продає аптеці жир зі свого волосся, забирає в дітлахів іграшки, працює в лікарні, де калічить пацієнтів, здає газети в кіоск і з кожним днем молодшає).
Щоби ви краще уявили, що за божевілля в цьому світі відбувається, наведу приклад:
«…Споживання їжі теж не тішить. Спершу я складаю чисті тарілки до посудомийниці, котра, на мій погляд, працює добре, як і решта помічних кухонних приладів, доки не з’явиться якийсь опецьок у комбінезоні й не зіпсує все своїми інструментами. Але поки все гаразд: беремо брудну тарілку, кладемо на неї сміття зі смітника і сідаємо чекати. Деякі недоїдки напихаються знов мені до рота, і після майстерного розминання язиком і зубами я повертаю все на тарілку для додаткового рихтування ножем, виделкою, ложкою з метою створення скульптурної композиції. Це, зрештою, дає терапевтичний ефект, якщо ви не споживаєте суп абощо, бо то буде справжнє покарання. Відтак відбувається морочливе охолодження, перебирання, складання та повернення цих харчів до мінімаркету, де мене, виходить, швидко й щедро винагороджують за працю. Тоді з візком або кошиком я плентаюся проходами і повертаю консерви та пакети на належні місця.»
Думаю, ви вже збагнули що тут до чого, тож процес відвідування Тодом туалету можете уявити самі:)
Тим часом спокійне життя Тода порушує одна з його коханок, яка стверджує, що знає ким Тод був насправді. Тож чоловік змушений знятися з місця. Він переїздить спершу до Нью-Йорку, тоді мандрує з однієї країни до іншої, аж поки не опиняється в Німеччині часів Другої світової. (Я би тут не спойлерила сюжет, проте для всіх, хто вирішить прочитати «Стрілу часу», анотація КСД усе одно це зробить).
«Оскільки я цілитель, усе, що я роблю, зцілює»…
Коли Тод (вже не Тод, а Оділо Унфердорбен) приїздить до Аушвіцу, ці слова, які звучали в тексті раніше (поки Тод на схилі літ працював у американській лікарні), набувають нового сенсу. Адже тут він і справді разом з іншими «лікарями» дістає тіла закатованих євреїв з печей та оживлює за допомогою струму, газу чи нелюдської праці. Він асистує «Дядьку Пепі», коли той повертає в’язням концтабору частини тіл. Він їх зцілює у цьому химерному викрученому світі.
Зрештою автор підводить нас до початку історії Оділо (Тода) – його дитинства та народження. Розповідає про втрату дитини, закоханість Оділо в хлопців, хоча він зрештою й одружився з дівчиною, жорстокого батька. Він ніби намагається пояснити природу злочинів, які в майбутньому скоїть (чи вже скоїв?) молодий німецький лікар. Та хіба це може виправдати Оділо за тисячі вбитих у концтаборах людей?
Можливо, природа злочину насправді ховається в останній фразі книги, сказаній оповідачем:
«І знов ми там, біжимо полем. Оділо Унфердорбен і його палке серце. А всередині – я, що прийшов невчасно: чи то дуже рано, чи то коли було вже надто пізно».
Насамкінець, скажу, що книга читається дещо важкувато через вивернутість сюжету, хоча вона й невеличка (наче дивишся кіно у зворотному напрямку і по ходу намагаєшся збагнути, що ж тут відбувається). Доводилось шукати кінець діалогу й читати його навспак, а ще тримати в голові, що вже було, щоб в кінці зрозуміти, яку саме дію насправді зробив Тод. Це наче читання зашифрованого тексту. Втім у Мартіна Еміса легкий стиль, розбавлений іронічними дотепами, тож читати про повсякденщину було доволі кумедно. Як от опис користування таксі:
«Видається ідеальним мати справу із цими жовтими автомобілями. Коли треба – вони тут і уродилися, навіть у дощ або коли закриваються театри. Вам платять авансом і ні про що не питають. Завжди знають, куди ви їдете. Вони прекрасні. Не дивно, що ми потім стоїмо по кілька годин, прощально махаючи або салютуючи такому чудовому сервісу.»
А тепер накладіть ці коментарі на справжнє пекло, з яким маєш справу, коли намагаєшся зловити в Америці таксі.
Рокам, проведеним Оділо у концтаборі, і його роботі в подібних закладах Еміс приділяє помірну кількість тексту (десь зо чверть). Він не робить їх центральною темою, хоча усе до цього зводиться, тому якби автор оповідав історію у нормальному (стандартному) напрямку, навряд чи вона мали би такий ефект. Натомість такий хід подій, коли стріла часу раптом почала вказувати не туди, куди треба, лише підкреслює невідворотність історії, а ще поступово оголює справжнє лице чудовиська, який попри свої злочини прожив повноцінне життя (якого позбавив тисяч інших людей), працював поважним лікарем, дарував дітям іграшки і видавався добропорядним громадянином.
А ви хоч раз замислювалися, які історії можуть приховувати інші люди?
