Прапороносець встромив древко стягу у гарячій пісок, і під променями вранішнього сонця заблищали золоті нитки. Опліч від нього гордовито височіла фігура Ель Кадаво – одна нога його стояла на скрині, а в голові літали думки: «От би хтось з придворних художників зараз був поруч, щоб закарбувати на полотні мить моєї слави». Нові землі! Неземні багатства! Все це належатиме йому. Лишилося тільки вирішити питання з місцевими дикунами.
Він окинув поглядом дерева по той бік берега. Тиша. Навіть пташки між пальмами змовкли, аби помилуватися його військом, яке от-от ступило на пляж. Серце Ель Кавадо аж розривало від гордості.
– Нумо хлопці, до роботи! – гукнув він, і на його сухорлявому обличчі виникла посмішка. – Розвантажуємо човни та ставимо намети.
Не минуло й години, як до табору, що зростав прямо на очах, прибіг вартовий.
– Пане, пане... Ящірколюди! Їх там безліч!
Ель Кадаво вийшов зі свого намету, кліпаючи засліпленими полуденним сонцем очима.
– Настав час як слід здивувати цих примітивів, – мовив він. – Енріко, діставай скриню.
За цим, він вирушив назустріч гостям.
Видовищем делегація ящірколюдей була чудернацьким. Посередині, на великому паланкіні сидів їхній лідер – величезна, товста жаба, зусібіч оточена гребенястими воїнами. Вони ж і несли її паланкін. Навколо них туди-сюди шмигали десятки істот поменше, також забарвлених у синьо-зелені кольори своїх більших братів. Кілька ящірколюдей тримали знамена з яскравого пір'я, а уся процесія просто сяяла золотими прикрасами. Сама краса, куди не глянь.
Поки Ель Кадаво спостерігав за цим видовищем, одна з менших істот вийшла уперед, та заговорила до чоловіка спотвореною сильним акцентом тілейською.
– Вітаю тебе, о найславетніший воїне-над-воїнами, найшляхетніший мандрівниче Світового Ставу. Володар Кстінкі звелів мені прийняти тебе на сонячних берегах нашого гостинного краю. Як минула твоя подорож?
– Мої вітання твоєму благородному володареві, – відповів Ель Кадаво, вклоняючись жабі. – Я перетнув усі ці безмежні води та привіз із собою немало дивовижних подарунків, які тепер смиренно вручаю тобі.
З цими словами, він забрав скриню в Енріко та обережно поставив перед паланкіном.
– Там, звідки ми родом, такі коштовності на кожному кроці. – похвалився сивий генерал, змовницьки підморгнув Енріко та відчинив скриню. Усередині виявилася ціла розсип дешевих, різнокольорових скляних намистин.
– Ось! – вигукнув Ель Кадаво. – Багатства, що прикрасять собою твою... Кор... Тобто, твоє величне чоло.
Він заходився передавати цяцьки до рук найближчих сцинків, явно ними не вражених.
– А також чудесне скло, подібного якому іще не бачили на цих узбережжях, – продовжив Кадаво, махаючи шматком розбитого дзеркала, щоб спіймати відблиск світла. – Усе, що я прошу за них, так це дозвіл нам спокійно пройти вглиб вашої країни та, можливо, взяти кілька сувенірів на пам'ять про подорож.
Знову заговорив сцинк-перекладач:
– Володар Кстінкі звелів мені подякувати тобі за ції щедроти, однак, боюся, він не може прийняти дари такої... Якості.
Немов за командою, усі ящірколюди раптом покидали намистини у пісок та витріщилися на Ель Кадаво.
– Чому?! Ах ви невдячні покидьки! – закричав Ель Кадаво. – Енріко, тягни гармату. Покажемо їм!
Звернувшись до володаря Кстінкі, він додав:
– Шкода, що мої дари прийшлися тобі не до смаку. Певен, порох буде набагато переконливішим.
А потім кивнув Енріко, який щойно закінчив ладнати гармату.
Пролунав жахливий гуркіт.
– Так! Наша справжня сила! – сказав генерал з хижою усмішкою на вустах. – А тепер, чому б усім вам не взяти свої тупі кам'яні списи, підібрати пір'яні спіднички та не забратися звідси геть? Обіцяю, вам не завдадуть шкоди, якщо триматиметеся подалі.
Володар Кстінкі повільно кліпнув очима. Бравада Ель Кадаво його не вразила.
Сцинк-перекладач вказав рукою на небо:
– Чужинці, ви прогнівили наших богів. Володар Сотек незадоволений. Тепер, він проковтне Сонце. І настане темрява. Зануриться світ у нескінченну ніч.
Тілейці моментально розреготалися, хапаючись руками за боки та щосили сміючись, аж допоки по щоках не покотилися сльози. Не стримався навіть сам Ель Кадаво. За хвилину, він дивом заспокоївся та почав:
– Гаразд хлопці, давайте покажемо цим дикунам...
Але перш ніж він встиг віддати наказ, тілейськими порядками прокотився крик:
– Дивіться! Сонце!
Чийсь палець тицьнув вгору, і здивовані солдати попідводили голови. На небесах, велетенська чорна пляма закривала собою зорю.
– Сотек! Сотек! – одним голосом наспівували ящури.
– Допоможіть! Рятуйте! Це кінець світу! – заверещали бійці Ель Кадаво.
Темрява зійшла на землю, повітря скрижаніло, люди запанікували. Хтось рвав на собі волосся, хтось благав про прощення чи читав молитви.
– О боги! Що ж ми накоїли? – прошепотів Ель Кадаво.
Та зрештою, страх відпустив капітана, і він загорлав:
– Усі назад до човнів! До човнів!
Вони штовхали, били один одного, намагаючись якомога швидше залізти в рятівні човни.
– Веслуйте! Веслуйте, чорти б вас всіх... – зривав голос Ель Кадаво, і тілейці ще сильніше налягали на весла. Невдовзі, за їхніми спинами знову показалося сонце, але ніхто з нажаханих людей навіть не озирнувся.
На березі ж, сцинки мовчки спостерігали за божественним затемненням, шкірячись так, як можуть лише ящірки.
