ДЗЕРКАЛО ДІЙ

ДЗЕРКАЛО ДІЙ

(рондель)

Кожна людина — це дзеркало дій,

Злоба народжує внутрішній біль

І віддзеркалення йде звідусіль.

Ти свого щастя ментальний крадій.

Слово торкає відлуння подій,

Душами тихо повзе гидка цвіль.

Кожна людина — це дзеркало дій,

Злоба народжує внутрішній біль.

Ті, хто навчає, лишають слід свій,

Згірками ж неуків множиться хміль.

Важко змінити цей світ без зусиль.

Нумо, розумні, тримати но стрій!

Кожна людина — це дзеркало дій.

Автори: Мирослав Манюк

                Максим Одарюк

24.09.2025 – 27.09.2025

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Мирослав Манюк
Мирослав Манюк@MiroslavManiuk

Вільний Поет

71Прочитань
0Автори
0Читачі
На Друкарні з 16 липня

Більше від автора

  • ПЕКУЧА ВІСТЬ

    ПЕКУЧА ВІСТЬ

    Теми цього довгочиту:

    Поезія
  • САМОТНІСТЬ

    САМОТНІСТЬ

    Теми цього довгочиту:

    Поезія
  • ПРАВО БЕЗ СИЛИ

    ПРАВО БЕЗ СИЛИ

    Теми цього довгочиту:

    Поезія

Вам також сподобається

  • Цикл поезій “Пристрасть”

    Зібрав цикл поезій, які я назвав просто - Пристрасть. Сподіваюся тим, хто буде читати, сподобається. Це найвища емоційна точки стосунків чоловіка та жінки. Звісно, я писав про чоловічий погляд, той погляд, що може видаватися древнім та старомодним. Ну що... Такий я вже є

    Теми цього довгочиту:

    Поезія
  • v.b | комети у степу | цикл “абразія“

    Пам’ять — як зірка: зникає, але ще світить. І ми, мов комети, мчимо в тумані вчорашніх левад, шукаючи те, що вже не співає, але ще живе в нас. До порогу — крізь нескінченність.

    Теми цього довгочиту:

    Поезія

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Цикл поезій “Пристрасть”

    Зібрав цикл поезій, які я назвав просто - Пристрасть. Сподіваюся тим, хто буде читати, сподобається. Це найвища емоційна точки стосунків чоловіка та жінки. Звісно, я писав про чоловічий погляд, той погляд, що може видаватися древнім та старомодним. Ну що... Такий я вже є

    Теми цього довгочиту:

    Поезія
  • v.b | комети у степу | цикл “абразія“

    Пам’ять — як зірка: зникає, але ще світить. І ми, мов комети, мчимо в тумані вчорашніх левад, шукаючи те, що вже не співає, але ще живе в нас. До порогу — крізь нескінченність.

    Теми цього довгочиту:

    Поезія