Жив собі колись печерний чоловік. І звали його... ну, допустимо, Полікарп.
Першочерговою задачею в житті Полікарпа було… не вмерти! А померти він мав шанси від багатьох речей, до того ж раптово. Дуже докучали йому, зокрема, різні тварини. Звісно ж, не ті, котрих він міг би з'їсти – ці йому подобалися. А докучали йому зовсім інші – ті, котрим подобався він. У всякому разі, на смак.
З іншого боку, оскільки Полікарп, все ж, був частиною екосистеми, а конкретно – фауни, Полікарп і сам не надто сильно відрізнявся від всіляких тварин, чого він і не заперечував. Можливо, не заперечував лише через те, що ще не винайшов мову, або тому, що у нього ніхто не питав, але це не точно.
Так чи інакше, щоб у Полікарпа були хоч якісь шанси на існування в такому жорстокому світі, матінка природа (або еволюція) нагородила його (по самі помідори, скажу вам) дуже симпатичною… нервовою системою!
Тому, коли поруч із Полікарпом, поки він мирно жував чергову опеньку або мухомор (Полікарп ще тоді в грибах не дуже тямив), раптом зашурхотіли кущі, оця симпатична система, бува, як дасть йому по наднирковим залозам, а ті як викинуть дозу норадреналіну... І Полікарп раптом біг, біг, біг... Практично як Усейн Болт!
Але ж от халепа, якщо в кущах справді сидів звір, якому на смак потенційно імпонував саме Полікарп, то й він біг, біг, біг. І бувало, що навіть швидше за Усейна Болта!
Полікарп був печерний, але не тупий, шанси свої він відчував. У такому разі він діяв інакше — кидався на звіра і бив його щосили руками, ногами й чим попало. Шанси вижити і повечеряти часто зрівнювалися, але ж і це краще, ніж нічого.
Бували й погані дні: Полікарпу траплявся несвіжий мухомор, і ні бігти, ні бити сил не було. Тоді він прикидався мертвим, і це теж було мудро. А раптом ведмідь (чи хто там?), уже мав розлад шлунка через несвіже і передумає тепер ласувати мертвечиною? Відверто кажучи, це було не лише мудро, а й енергоекономно. Іноді, причаївшись, можна було взагалі не привертати увагу ведмедя і продовжити збирати свої мухомори. Я гадаю, що це й було найперше, чого Полікарп навчився завдяки своїй нервовій системі, а вже потім — біг або бив.
Система працювала безвідмовно і чітко — надійно, як швейцарський годинник.
І, звісно ж, коли настав час, наш герой зустрів свою печерну леді, і разом вони передавали ці реакції в спадок своїм маленьким Полікарповичам. А ті — далі, і далі...
Чим багаті, тим і раді.
І от ми з вами сидимо такі розумні, начитані, а первісна схема «бий, біжи або завмри» все ще служить нам вірою і правдою. Чи ми їй? Давайте розбиратися.
Для початку варто визначити по-простому: яку ж емоцію відчував Полікарп, коли поруч з’являвся ведмідь? Я б однозначно сказала, що це СТРАХ. Сподіваюся, це достатньо зрозумілий термін, адже так чи інакше, ми всі колись чогось боялися.
Чого ж боявся Полікарп? Здається очевидним, що ведмедя. Але ж ми розумні й начитані, тому давайте копати трохи глибше. Той самий ведмідь у різні дні, залежно від обставин, міг бути і вечерею, і одягом, і джерелом болю. Можливо, що біль — це те, чого так уникав Полікарп, те, що викликало в нього той страх? Можна було б сказати, що він боявся смерті, проте я б відклала цю думку на потім. По-перше, Полікарп ще не винайшов образного мислення, а по-друге, і смерть буває різною. Наприклад, проблему етичності евтаназії для термінально хворих ми поки що й самі однозначно не вирішили, але виникла вона так само, як спроба уникнути болю. Тож зупинімося поки що на цьому.
Чи є біль взагалі чимось поганим? Спершу можна було б сказати, що так, адже не дарма від нього Полікарп так тікав. Але тут усе не так просто. Що є біль взагалі? Це також реакція нашого мозку й нервової системи. Кажучи на хлопський розум, коли Полікарповому сусіду якось відгризли кінцівку, то нервові закінчення від покусаної руки ще в момент її відгризання завбачливо подавали сигнали до мозку, мовляв: «щось тут дуже не так». Інакше сусід, поки спав, міг би й не помітити, і навряд чи б прокинувся. Взагалі. Саме тому той сигнал має бути настільки нестерпним, щоб ігнорувати його було геть неможливо.
Таким чином, наш Полікарп і його шановна родина, уникаючи болю, уникали й потенційно небезпечних для життя та добробуту ситуацій.
Виявляється, наш мозок однаково реагує як на фізичний біль, так і на психічний. І хоча нині на нас не так часто полюють дикі звірі, усе ж існують інші потенційні й цілком реальні загрози, що можуть завдати нам різних страждань, а надто в обставинах війни.
Проте й без війни той самий механізм пречудово працює у будь-яких обставинах, що наш мозок сприймає як небезпеку — чи то фізичну, чи психічну. Більше того, оскільки ми такі розвинуті і здатні продумувати все на кілька кроків уперед (правда ж?), відчуття страху може виникнути і у відповідь на МОЖЛИВУ загрозу, в тому числі уявну й непідтверджену.
Вправа: уявіть (але не перестарайтесь, будь ласка, і так багато стресу!), що приїхали ви до центру Львова в сезон падіння балконів (навіть не питайте). І раптом, периферійним зором вловлюєте, як на вас летить згори шматок унікального елементу ліпнини у стилі рококо, датований приблизно XVIII ст. Якою буде ваша реакція? Попри красу оздоблення й грацію фізики падіння, я здогадуюся, що ви відскочите. На рівні нервових реакцій це, так невловимо, спрацювала нервова система, і запустилася функція «біжи», просто бігти не довелося далеко. Далі може ввімкнутися і «бий», коли вам захочеться поматюкатися, адже, пам’ятаймо, психічний біль такий самий болючий, як і фізичний, а слово часом ранить не менше за шматок балкона.
Але чи вловили ви у цьому уявному досвіді той найкоротший, найнепомітніший відрізок часу, можливо тривалістю менше секунди, коли ви завмерли? Та сама найдрібніша мить усвідомлення, аналізу і вибору подальшої стратегії — бігти чи матюкатися. Це і є найчистіший СТРАХ. Стан перебування «між небом і землею», зависання у моменті, котрий інколи тягнеться, наче вічність, і все довкола завмирає. Або ж навпаки, проноситься так швидко, що навіть не помічається свідомістю. Ось відправна точка формування наших емоцій, що виникають у відповідь на загрозливі чи навіть просто неприємні умови.
Вже зі страху пускає свої паростки така емоція, як агресія. І вже агресія змушує нас бігти чи бити.
Можливо, це трохи спантеличує: як втеча може бути пов’язана з агресією? Адже це, наче, очевидна реакція страху! Я б назвала втечу проміжним варіантом, але дозвольте пояснити. Фізіологічні реакції на стрес, що спонукають нас як бити, так і бігти, регулюються тими самими гормонами: адреналін, норадреналін, кортизол. Вони впливають на серцевий ритм, артеріальний тиск, концентрацію і спонукають до фізичної активності. Врешті, чи є різниця, куди ця активність спрямована?
З метою краще зрозуміти природу страху, для мене є сенс відділити його чисту суть від подальших метаморфоз цієї енергії. Саме так, адже різноманітні філософські, духовні та психологічні концепції часто використовують символічний термін «психічні енергії» для визначення певних внутрішніх сил, що визначають наші думки, дії та психічне здоров'я, керують розумовими процесами та мотивацією.
"Психічна енергія — це життєвий ресурс, який ми можемо спрямувати на різні сфери: творчість, стосунки, розвиток. Коли людина свідомо використовує цю енергію для самопізнання і саморозвитку, вона відкриває нові шляхи до гармонії з собою і світом."
– Карл Юнг у «Символах трансформації».
�
