Є автори, які змінюють уявлення про те, як може бути написана історія. Флоріан Іллієс, без сумніву, один із них. Його проєкт «1913», який охопив цілий рік з життя європейського модернізму, перетворив нетривіальний підхід на міжнародний бестселер, а самого автора вивів на абсолютно новий рівень визнання. Іллієс показав, що велику розповідь про епоху можна скласти не з епічних битв чи політичних декларацій, а з дрібниць: листів, щоденників, випадкових збігів і особистих анекдотів, що несподівано окреслюють контури часу.
Монтаж епохи: мистецтво складання з дрібниць
У 2012 році німецьке видавництво S. Fischer випустило «1913: Der Sommer des Jahrhunderts», книгу, що підкорила читачів своїм незвичним форматом. Це помісячна хроніка одного-єдиного року, яка не спирається на масштабні історичні події, а радше на особисті моменти з життя тих, чиї імена складають інтелектуальний і мистецький канон європейського модернізму. Йдеться про Кафку, Рільке, Пруста, Фройда, Томаса Манна, Ельзу Ласкер-Шюлер, Стравінського, Малевича та багатьох інших.
Саме авторський метод став визначальним для цього твору, і Іллієс його ніколи не приховував. Перед нами монтаж коротких, часто анекдотичних епізодів, поданих у драматичному теперішньому часі, без якогось класичного сюжетного стрижня. Читачеві пропонується самому скласти загальну картину з цих розрізнених фрагментів, маючи при цьому перевагу: ми знаємо те, чого не знали герої 1913 року, — що за рік почнеться війна, яка назавжди перекроїть Європу. Це свідомий, нелінійний, майже колажний підхід, де автор не нав'язує аргумент, а зіштовхує події з мистецтва, науки, політики та приватного життя.
Щоб відчути цей метод у дії, згадайте лишень кілька кадрів: Марсель Пруст безуспішно обходить видавництва зі своїм рукописом, Франц Кафка веде виснажливе листовне залицяння, а в берлінській лабораторії синтезують речовину, яка стане відома як екстазі. Тим часом експедиція Борхардта відкопує бюст Нефертіті, про існування якого світ дізнається лише через понад десятиліття. Усе це — лише окремі штрихи великої картини, що дозволяє відчути наближення катастрофи, про яку ніхто тоді ще не здогадувався.
Два томи, різні реакції: від визнання до «пипл-журналістики»
Успіх першого тому був беззаперечним. «Оповідальна коштовність» — так назвала англомовне видання газета The Guardian. Книгу переклали на понад двадцять шість мов, і вона принесла Іллієсу статус міжнародного автора нон-фікшн бестселера. Українське видання «1913: Літо століття» вийшло у видавництві «Лабораторія», зберігаючи дванадцять розділів, за кількістю місяців.
Через шість років, у 2018-му, Іллієс випустив продовження, «1913 – Was ich unbedingt noch erzählen wollte», яке в українському перекладі отримало назву «1913: Все те, що я конче хотів сказати». Це не рух вперед у часі, а скоріше доповнення, що заповнює прогалини того ж року. Двісті сімдесят одна нова сторінка епізодів, які не вмістилися до першого тому: Марсель Пруст пригощає критиків тістечками у пошуках видавця, Герман Гессе тікає на лижах від власного шлюбу, а берлінський авантюрист Отто Вітте проголошує себе королем Албанії.
Таке розширення було зустрінуте критиками не так однозначно. Якщо перший том хвалили майже без застережень, то до другого німецький критик Ґустав Зайбт поставився значно жорсткіше, назвавши його «розведеним повторенням» і закинувши авторові, що той продовжує розповідати анекдоти про 1913-й, замість показати долі героїв у роки війни. Це було охрещено «пипл-журналістикою», а не історією. Водночас, письменник Фердинанд фон Ширах прочитав книгу за одну ніч і назвав її «фантастичним, щедрим подарунком». Ця розбіжність у поглядах показує, що метод Іллієса — це свідомий вибір, а не універсально бездоганна формула. Перед нами не просто бездоганне продовження, а свідомий комерційний і творчий вибір лишитися в тому самому, вже добре продаваному році.
Від журналістики до видавництва: формування авторського почерку
Кар’єра Флоріана Іллієса, що почалася задовго до «1913», добре пояснює, звідки взявся його унікальний підхід. Народившись у 1971 році в родині біолога, автора науково-популярних книг про природу, він зростав в інтелектуальному середовищі. Вивчав історію мистецтва та новітню історію, а професійний шлях розпочав 1996 року як редактор Frankfurter Allgemeine Zeitung. Згодом він очолив берлінську редакцію газети, а потім став шефом фейлетону її недільного видання. Саме на цих посадах, ще до виходу першої «1913», Іллієс відточив своє вміння перетворювати культурну хроніку на низку яскравих, самодостатніх епізодів.
Його літературний прорив стався у 2000 році з виходом дебютної книги «Generation Golf: Eine Inspektion» — гострого портрета західнонімецького покоління, названого на честь Volkswagen Golf. Ця книжка стала культовою, а її наклад неодноразово оцінювали в мільйони примірників.
Далі, у 2004-му, Іллієс разом із тодішньою дружиною заснував мистецький журнал «Monopol», де керував як головний редактор. Цей досвід остаточно закріпив за ним репутацію фігури, що вміло балансує на перетині журналістики, літератури й актуального мистецтва. Згодом він співпрацював із тижневиком Die Zeit, а з 2011 до 2018 року був партнером берлінського аукціонного дому Villa Grisebach, де очолював напрям мистецтва XIX століття, зробивши його лідером німецького ринку. У січні 2019 року Іллієс залишив операційну роботу, щоб очолити видавництво Rowohlt Verlag як керівний видавець.
Цей багатогранний досвід, а також його нагороди, зокрема премія Акселя Шпрінгера, Людвіга Бьорне та Макса Й. Фрідлендера, свідчать про те, як його різнобічні інтереси та відточені навички злилися в унікальний авторський почерк. Сьогодні Іллієс продовжує свою діяльність, зокрема веде один із найбільш прослуховуваних німецьких мистецьких подкастів «Augen zu».
Проєкт «1913» — це не випадкова пара книг, а один розтягнутий на шість років задум, що демонструє метод Іллієса в найчистішому вигляді. Перший том пропонує вичерпну панораму передвоєнного року, а другий свідомо ризикує переситити ту саму формулу заради ще жменьки знайдених епізодів. Саме ця відкрита вразливість, визнана навіть німецькою критикою, робить подальшу еволюцію Іллієса як автора, що перейшов від «1913» до книг про 1920–30-ті роки та біографії Каспара Давида Фрідріха, історією письменника, який свідомо шукає межі власного прийому, а не просто повторює те, що вже спрацювало.
