Дзвінким вибухом холодна біла тарілка вітається з кухонною плиткою. За кілька секунд до цього, ця тарілка накривала іншу, ховаючи тушене куряче м’ясо. Повезло. Окрім невеликої плями жиру, верхня тарілка брудною не була, достатньо буде підмести. Як саме вона впала? Можливо я став менш обережним у своїх рухах. Чи тремтіли мої пальці, коли я відкривав дверцята холодильнику? Здається з цією рутиною щось не те, не пригадую щоб раніше бив тарілки. Щось не так із цим комфортом, щось мене турбує. Потрібно зрозуміти які прогалини я пропускаю. Спочатку прибрати.
Лягаю у іншій кімнаті, дістаю телефон. Чати, нові повідомлення. Невеличкий діалог між друзями. Список учасників. У мережі, у мережі, активність — 14:06, активність — недавно, активність — упродовж місяця... Гортаю переписку. Меми, різноманітні глітч-картинки, сухі відповіді з мого боку, поетичний текст. Ми дещо схожі у захопленні естетикою цифрового абсурду. Здається він лише десь на тиждень старше.. цікаво, що у натальній карті. Чорт, а чи я його вітав з днем народження? Не пригадую. Тепер не відповідає. Зараз, своєю ізоляцією я наче повторюю його ізоляцію. Невже зникнути настільки легко? Світ рухається далі, нехай і постійно погрожує новим есхатологічним рандеву. Невже і моя дорога диктує як та коли обірвуться зв’язки? Стіни трохи нахиляються, щоб краще чути мої думки. Потрібно звідси тікати.
Хатні справи, перед виходом з дому, сприймаються інакше ніж їх рутинні копії. Відчуття остаточності наповнює монотонні сортувальні рухи. Варто також поляти рослини. Від дотику з лимону падає сухий листок. Ламаю його у руці, щоб відчути знайомий цитрусовий запах. Хрустить. Коли б він впав, якби я не вирішив його зараз поляти? Справи завершено, можна вдягатись. Зсередини квартири, зміна сезонів відчувається дуже штучною. Хтось нашвидкоруч оновлює сезонні випробування, змінює аматорські декорації за вікном. Час постійно фіксується через зміни. Зараз час відчинити двері.
Якщо я вийду, зможу зрозуміти куди зник друг. Це чітке відчуття має підкреслити різницю між знанням та розумінням. Інше місто, інший час, інший персонаж. Наївно сподіватись на проведення чистого експерименту. Востаннє оглядаю поверхні тонких стін квартири. Зсередини та ззовні. Роблю кілька обертів ключем і по дружньому похлопую дверну ручку. На зовнішньому балконі, по дорозі до сходів, пахне дощем. Спускаюсь та перераховую речі в кишенях. Телефон, гаманець, ключі.. щось не те з формою. Дістаючи помічаю що на зв’язці немає пікалки для воріт. Добре що не встиг вийти, інакше не зміг би повернутись. Піднімаюсь назад. Двері зустрічають мене з насмішкою. Після серії обертів ключами, зі мною тепер огорнута в пластик можливість повернутися та парасолька.
Цього разу на сходах чути чужі кроки. Я звик сприймати звуки незнайомців крізь стіни, тож безбар’єрна взаємодія лякає своєю невизначеністю. Вивчені у минулому житті патерни взаємодії з людьми стерлися з пам’яті, у комірці з уявленнями про очікувану поведінку зараз пусто. Впевнений, пряме сонячне проміння за мною скучило. Вітер з нетерпінням чекає дотику моєї шкіри. Відкриваю двері будинку, роблю крок та чекаю поки пройде засліплення. Не можна допустити, щоб хтось помітив що я відрізняюсь. Що мої очі не були готові до сонця. Що мої плечі не були готові до ваги кількох шарів одягу. Що мене заворожує невимушеність взаємодії між іншими. Що я можу зникнути.
Було б дуже необачно з мого боку розчинитись калюжею фаршу в дев’яти метрах від дому. Або впасти на землю купкою пір’я з-під розпатраної подушки. Я помічаю як інші, проходячи повз, поглядами врізаються у неточності моїх рухів, залишаючи рубці на шкірі. Недоліком товстої шкіри є вимушеність більшості рухів. Перевагою є невразливість до колючих ушкоджень. Тому, поки що, оболонка здатна утримати все всередині. Прискорюю крок. Наближаюсь до шлагбауму. Наскільки детально охоронці пам’ятають обличчя мешканців? Здається тут я востаннє був кимось іншим. Сенсорна кнопка проголошує «двері відчинено».
***
Йдучи, іноді бачу тремтіння чужих рук. Люди мріють, сперечаються, страждають, сміються. Вони відчувають прогалини та діють задля їх заповнення. Вони роблять судження про своє життя, оцінюючи його. Нарізають світ згідно чітко означених слів та боронять скелети категорій. Я ж усе життя уникаю визначеності. Повітря, що тремтить від напруги ліній електропередачі, здається більш знайомим та близьким. Компульсія позбавлена невротичності. Примирення з відсутністю.
Зорі найкраще видно над попелищем світу, у суцільній темряві. Завжди легше плисти виправляючи помилки, оскільки гарантій правильності шляху не існує. Або довіряєш небу, або ні. Можна припустити, що у своєму намаганні бути схожим на когось реального, я роблю рухи ціннішими. Припустити, що у спробах побудувати зірку має бути винайдене більш правильне світло. Більш справедливе бажання. Та чи здатне це штучне світло зігріти? Невже пошук тепла не є щирим прагненням?
З думок мене вириває кицька, що підбігає через дорогу та починає нявчати. Брудний білий колір, темні плями зверху. Кажу «привіт» у відповідь. Почувши, тепер леститься до штанів. Нахиляюсь погладити. Ми відповідальні за контакт з іншими. Нехай врятувати людина може себе лише власноруч, залишаючи відбиток від взаємодії, ми вплітаємо свій образ до чужої історії. Чи це повідомлення допомагає, чи заважає? Відволікає, чи повертає увагу до необхідного? Маю йти далі.
Попереду, чітко по центру вузького тротуару, пульсує яскраво-зелена пляма. Долаю приблизно половину шляху до неї й розумію, що пляма повільно віддаляється. Ще через кілька кроків стає очевидно що дорогу мені перешкоджає досить кваплива гусінь, що за цей час встигає подолати відстань у кілька моїх кроків.
— І тобі привіт. — тихо кажу я, не сповільнюючи крок.
— Не здається, що маєш поспішити? Виглядаєш дещо розслаблено.
— А є надія встигнути?
— Глянь на мене. Думаєш це має значення? Що по твоєму та надія?
Поки я дістався місця, де гусінь була на початку діалогу, вона вже встигла проповзти кілька метрів вперед. Чи підходяща взагалі для цієї гусені пора року? Не схоже щоб її це хвилювало.
— Існує бажання, все завжди починається з нього. Існує реальність з нескінченним потоком факторів, які впливають на можливість реалізації. Надія це спроба стягнути цю нескінченність у сприятливу сторону.
— Не загравайся, думаєш мої рухи настільки складні, щоб оперувати нескінченністю? — наче з насмішкою продовжує вигинати й розправляти своє зелене тільце.
— Надія це віра у можливість любові. Впевненість у доброті світу.
— Моя мета не добра й не зла.. і точно значно менша за світ. — чую я від гусені, що на диво досі попереду, нехай і відстань, здається, скоротилась.
Поки я зробив кілька кроків до неї, гусінь встигла відповзти. Цікаво, якою є її мета? Перетворення? Гусінь може мріяти, та метелик буде боятись. Цікаво, що як перервати трансформацію між цими почуттями?
— Тоді це азарт, дурне почуття, що штовхає до дії в невизначеності... Ні, це має бути здатність вичавити невизначеність навіть з самих складних ситуацій!
— І визначити їх зручним чином? Надія по твоєму здатна переписати реальність?
— То може вона взагалі не потрібна? Достатньо сильне бажання містить у собі все необхідне для руху? Надія це спроба приховати нестачу?
— Все значно простіше. Надія, це не те, чому ти досі не можеш мене обігнати.
Згинати й розправляти тіло. Далі й далі. Схоже я дійсно розслабився.
Попереду мене чекає поворот. Дорогу можна перейти тут, або трохи далі. Поки сповільнююсь щоб прийняти рішення, починає завивати сирена. Нагадує про ризик бездіяльності. Причини зникнення можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Також, зовнішнє може роз’їдати зсередини. Темний дим у небі незабаром спуститься на землю, почне труїти коріння дерев. Ігнорувати проблему означає чекати на врожай диму вже з-під землі. Виховання чужого існування.
Біля проходу до паркової зони стоять поранені ЛЕПи. Нахиляються до мене, натякаючи не бути наївним. Загроза повітряного удару зберігається. Небо вібрує іржавими ритмами. Що я намагаюсь зрозуміти? Пустот занадто багато, отже й можливостей зникнути, з ними пов’язаних, теж. Відповідь не може бути знайдена без зміни парадигми. Що мене хвилює, так це те, чи міг я вплинути на це зникнення. Між дерев місто здається тихіше.
Чому хтось може прийняти рішення про зникнення?
Мені подобається існування, існування без визначення, існування без погляду, чи радше, незалежно від погляду, притомність.
Це не життя. Не обов’язково життя. Народження чергується зі смертю, досвід із пригадуванням цього досвіду, відчуття з описом відчуття. Наблизитись, змінити, втекти. Коли я уникаю фіксації, танок не входить у ритм. Пусте спостереження.
Вразливість це визначеність. Поглядами наче цвяхами люди вбачають одне-одних, вбачають себе та світ. Завжди є ризик що фіксація зірветься з тканини реального. Фіксація завжди обмежує. Під вагою погляду завжди тісніше.
Мій пустий погляд також має вагу? Якщо я не розумію чужої вразливості, наскільки я ризикую зачепити чуже визначення? Яке право маю на ініціативу? Якщо інші прагнуть втечі від абсурду, невдалі спроби закріпити моє існування можуть завдати болю. Невиправдані сподівання. Відраза.
Може різниця у характері бажання? Здатність привносити свою волю у світ є магічною. Чим менше шансів на успіх, тим дивовижніше магія. Визначеність це розчаклування. Дисоціація це відсутність бажання. Коли я не ототожнюю себе з бажанням, утвореного простору стає достатньо для маневру. Це робить слабким, не дає відчути ваги зовнішнього. Для зміни доведеться скоротити відстань.
Без любові магії не побачити. Любов пов’язує все, отже є тією опорою, що стягує цей світ абсурду. Твердою сценою для танцю та гри. Що я намагаюсь зрозуміти? Я шукаю не розуміння, ні. Я шукаю випадкової рими. Знайомого ритму.
P. S.
І знову привіт, друже, я скучив. Минулого разу я наче попереджав про поспіх? Одного разу між двох озер я побачив мертву черепаху. Не в змозі рушити далі, спочатку розглядав нерухоме тіло, а потім те як інші люди підходили та взаємодіяли з ним. Зрештою, хтось зіштовхнув його у воду. Пам’ятаю панцир, застиглий на поверхні води. Зараз, на місті під деревом де воно було, я бачу висушену шкіру та парасольку. Кожного разу, коли власними руками намагаєшся вишкребти себе назовні, твої пальці тремтять. Боїшся залишити після себе гербарій зі скинутої шкіри, з якою себе більше не асоціюєш. «Активність — дуже давно». Яку ціну ти готовий заплатити задля руху? Яку мету обрати, щоб направити очікування? Повторювати кроки. Наївно сподіватись на смачне життя поки плита залишається холодною.
