1.
Старий сад застиг у спокої весняної ночі. Його не порушує ані шелест вітру, ані сюрчання цвіркуна у траві. Навіть зорі й місяць заснули в цьому дивному впокоєнні. Так триває кілька хвилин, а ось з-поміж дерев з’являється чоловіча постать у білому хітоні. Довге волосся розкидане по плечах. Обличчя присповнене глибокої задуми.
Христос
Як тихо… Що за дивний спокій…
Поснуло все, трава не шелестить,
І тільки місяць, мій супутник срібноокий,
Цю ніч мені жадає освітить.
Так, ніби в змозі він думки мої сумні
Навік розвіяти, забрати з серця,
Однак зросли, вкорінились вони…
Та що це є? Невже боюсь я смерті?
Як батько мій заповідав
Все станеться: щезне ненависть,
Помста відійде в Тартар,
Забравши злість, жадобу, заздрість.
Цим світом правити любов
до віку буде.
Й вкриються зелом
Сади.
Я вірю, що усюди
Діти, наче квіти навесні,
Як пуп’янок троянди дня одного
розкриють свої ніжні пелюстки
Та заквітчаються. І знову
Постане край цей у своїй красі
В промінні сонця золотого!
Чого ж тоді так боязко мені?
Чом ранку не чекаю я нового,
Неначе серце лихо відчува.
А, може, марна ця пожертва,
Коли за гріх чужий, той, що гріха не зна,
Ще за народження повинен вмерти?
О, Батьку! Воля є Твоя
На все, що діється у цьому світі,
Тож, коли день новий мені страждання й смерть несе,
З покорою чекаю ранку миті.
Якщо ж ціною одного життя
Врятую тисячі, мільйони,
То хай скоріше догора зоря
остання в небі.
Не жадаю долі
Я іншої.
Однак, коли й надалі горе
Точитиме нещадні пазурі,
Кохатиметься у гріхах: розпусті, марнославстві, злобі,
Ти чашу цю повз мене пронеси…
(По останніх словах чує глухий голос, що лунає ніби з-під землі, але разом з тим охоплює увесь простір).
Голос
Такого вияву любові
Від нього марно не чекай,
А радше вже замов по собі
Заупокійну, та нехай
Голосять щиро твої учні,
Нехай ридають так, бодай
Здригалось небо й батько сучий
Твій спокій втратив,
Серце вкрай
Собі гризотою, щоб змучив,
Коли настане та година
Смерті безвинної.
(Христос озирається довкола, але нікого не бачить).
Голос
Нумо, не треба так лякатись.
Христос
Хто тут?
(З-поміж дерев виринає постать у темному вбранні, обличчя сховане відлогою. Від цього вона ніби зливається з темрявою).
Постать
Ти ба! Невже не впізнаєш
Старого друга?
(Підходить близько до Христа і плескає його по плечах, як давнього знайомого.
Той стоїть зовсім ошелешений).
Так, вітатись
З друзями тебе не вчили…
Христос
(Поступово оговтуючись).
Де ж бачились з тобою, де ми стрілись?
Постать
О, пам’ять! Не вічна ти!
Поки одним молились –
Забули інших.
І кращі ідоли людські
Змінили гірших.
(сміється)
Так, ніби в змозі щось вони
Змінить на краще,
Чи не саме життя, а ми…
А ми – пропащі.
Засліпли у безмежній вірі.
Чекаємо бездійно, може, мрії
І справдяться колись
Самі по собі.
Та часто мрія вимага
Багато крові…
І вже ж не рідної – чужої,
Бо до чужої нам дарма,
Немає діла.
Нам шкода лиш свого життя.
Чуже – це сила,
Що наші мрії задарма
Втілить усі. Така ціна
Влаштовує.
Ціна єдиного життя
За мрію!
Й жоден не згада
Чиє було воно.
Отримав, що хотів – і все одно,
І байдуже до скривджених надій
Чужих,
І до розбитих мрій -
Твоя ж здійснилась…
Чужою жертвою страшною окропилась…
Христос
(вслухаючись у ці слова)
Про що ця мова?
Постать
Думки у голос…Не зважай,
Не згадуєш, то і нехай,
Я, часом, сам не розумію,
Хто я і звідки.
Христос
Все ж, щось знайоме є.
Цей голос, постать ця…
Постать
Як і надії, сподівання
І острах, і душі вагання,
Непевність, прагнення життя…
Христос
Так хто ти є?
Постать
Досі не знаєш?
(сміється)
Ні, бачу, ти не в формі.
Хто світом володів учора,
Хто знав усе, тримав людські серця
В покорі
В них плекав добро й любов до всесвіту Творця,
Кому корилась буря в морі –
Сьогодні сам, немов дитя.
Христос
Кепкуєш, але справді я
Не годен тебе зрозуміти.
Не можу. Втім, твої слова…
Що ти хотів сказати,
Говорячи про смерть?
Постать
(зауважує)
Безвинну смерть.
Про марність жертви
кажу й зараз!
Христос
(спокійно, трохи з сумом)
Але мушу вмерти.
Постать
Про це і мова. Чи насправді?
Хіба життя вже ніц не варте?
Христос
Для мене смерть – його ціна.
Постать
(недовірливо)
Для тебе?
Христос
Для людей!
Постать
(з наголосом)
Отож бо!
(іронічно)
Чи ця ціна не занизька?
Христос
(так само спокійно)
Пуста розмова.
Постать
Та хіба?
(Питально придивляється до обличчя Христа, що осяяне місячним сяйвом. Сама ж залишається у темряві, стоячи проти світла).
Чи ти за власним побажанням
Ідеш на смерть?
Христос
Я без вагання
прийму її.
Постать
Насмакувався ти дивами,
що нам дарує їх життя?
Христос
(спокійно, але з наполегливою твердістю)
Достатньо, прошу!
Постать
Майбуття
Тебе вже власне не цікавить?
І день новий тебе не вабить
своїми барвами?
(Якусь мить Постать чекає відповіді, однак Христос мовчить).
Так, тебе, мій друже, розумію.
Чого чекати вже тобі
Від дня нового на весні…
Цей сонця схід, як ніч мине,
Що за собою принесе?
Один лиш біль, страждання, муки,
І серце твоє від розпуки
Стискається,
І сам ти геть
розгублений,
Бо тільки смерть
І бачиш – більш нічого,
Хоча не знаєш задля кого, для чого…
(пауза, ніби міркуючи)
А знаєш… іншою могла
Бути твоя нещасна доля.
Христос
На все, то є Господня воля.
Постать
(саркастично)
Воля гуманного Отця,
Який вбиватиме дитя
За інших.
Бач, рятуватиме він грішних
Ціною твойого життя!
Христос
(поступово дратуючись)
Ця воля також є моя.
Пуста, кажу, розмова ця!
Постать
Нехай! Нехай мої слова пусті
(раптово хапає Христа за плечі)
Тепер но ти скажи мені
Чи справді хочеш вмерти?
Христос
Чого бажаєш?!
Постать
Почути відповідь.
Питання було: чого прагнеш ти?
Христос
(вириваючись)
Здійснити Заповіт!
(В ту мить відвертається від Постаті, однак та ретельно стежить за його рухом. Обидва напружені. Це відбивається в їхніх голосах та хапливих жестах).
Постать
Який? Ти сам у нього віриш?!
Христос
Вірю!
Постать
Маячня!
Христос
(не стримуючи свого гніву)
Не смій!
Постать
Брехня! Пуста брехня!
Христос
Про це вже не тобі судити!
Постать
Чому не скажеш, що не хочеш жити?
Що всі слова мої пусті,
Що жодні почуття у тобі
Вони збудити не змогли?
(Якусь мить стоять один проти одного, але знову таким чином, що Постать ховається у темряві. Напруження зростає)
А власне річ у чому?
Сказав я тільки те,
Як батько сина вб’є
Й по всьому.
Одначе смерть його яка!
За людство!
Справді, нащо жити?
Кого цікавить там одне життя,
Коли йдеться про мільйони,
Ні, мільярди інших!
Ціна насправді занизька:
Кохання втрачене і мрії,
І мати кинута стара
Напризволяще…
Христос
У серці віра ще жива
У Заповіт,
У те, що люди
Щасливі будуть…
Постать
(підхоплює)
І усюди,
Скрізь запанує благодать.
(з наголосом)
Але за це тобі вмирать!
Тобі, ти чуєш – більш нікому
За це вмирати!
Христос
Я готовий
За них своє життя віддати.
Постать
Авжеж, готовий!
Тільки їм начхати
На всю цю відданість твою.
Ти чуєш?! Чуєш ?! Їм плювати,
Я все як є тобі кажу.
Христос
(трохи стомлено)
Навіщо мучиш?
Чом бентежиш?
Постать
(заперечує)
Це ще не мука!
Христос
Спокій дай!
Постать
Ти хочеш спокою? Вмирай!
Пройди крізь всі пекельні муки,
Віб’ють хай цвяхи тобі в руки.
НеХай розіпнуть, тільки взнай
За що вмиратимеш,
За що в агонії палатимеш,
За кого кров свою проллєш!
Христос
Ти підеш звідси?
Постать
Піду звичайно я, авжеж,
Ми разом рушимо в дорогу.
Ітиму поряд – крок за кроком
Я тінь твоя…
(З цими словами підходить до Христа. Той знову відчуває цупкий свинець його рук на своїх плечах. Вони удвох починають обертатися. В якусь мить місячне світло починає падати на Постать і Христос сахається від несподіванки, побачивши самого себе).
Що? Упізнав?
(відпускає Христа)
Христос
Ти – привид! Ти – якась мара!
Постать
О, так! Диявол, сатана.
Я – Азазель, я – дух пустельний,
Спокусник, я – гонець пекельний! Хто ще? Яке моє ім’я?
Христос
Тобі видніше, але я
Не хочу більше тебе чути.
Постать
(зауважує)
Я ще нічого не сказав,
А, власне, тільки розпочав
До тебе щиро говорити,
Як ти нечемно обірвав
Мене.
Однак, почути все
Настав вже час,
Бо разом нам з тобою бути,
Одвіку суджено і до кінця,
Бо я – це ти, а ти – це я.
Якщо ти Бог, то я – людина.
Ти прагнеш смерті, я – життя.
Я хочу щастя. Хай земного,
Хай не небесного – людського,
Трохи родинного тепла,
Любові, щирого кохання.
Не до Небесного Отця –
До жінки смертної. Дитя
Від неї хочу мати.
Банально? Так.
Але жадати
Не прагну більшого.
Що ж в цьому є такого грішного?
Хіба це гріх - щасливим бути?
Христос
Геть зникни, а слова твої забути
Мені належить раз і назавжди.
Постать
(спокійно і якось сумно)
Я б зникнув, зникнув залюбки.
Ти сам мене не відпускаєш.
Хоч знаєш, так, ти добре знаєш –
Від себе нам не утекти.
Христос
(вслухаючись)
Знову химера.
Постать
Ні, думки.
Лише думки, які ховаєш у собі
І волі не даєш їм вийти,
Бо серце роз’ятрять вони.
(немов на підтвердження цих слів Христос намагається затулити вуха).
Христос
Замовч, сатано, відійди!
Постать
(сумно усміхається)
Дияволу давно байдуже
До нас з тобою.
О, мій друже,
За нас, повір, він краще знав
Чим все скінчиться.
(Христос питливо дивиться на нього)
Так, провал добра і марна смерть…
Христос
Не вірю!
Постать
То дивися!
Геть всі слова!
Настав вже час
Дізнатись, що чека на нас,
В якім промінні світ засяє,
Яким вогнем він запалає,
Хоч, може стать не по собі
Від тої правди.
Христос
(ніби щось зважуючи, далі рішуче)
Досить слів!
Постать
Ходи. Рушаймо в подорож з тобою
Крізь час.
Христос
(пошепки)
Отець Небесний, будь зі мною!
Постать
(спокійно та впевнено)
І Тому байдуже до нас.
2.
Глибока ніч. Серед темряви видно маленький вогник у вікні вбогої старої хатини. У кімнаті розмовляють дві жінки. Одна стара, сива, з мудрими та скорботними очима. Мова її тиха й розважлива. Інша – молода, чорнява, з палким поглядом. Слова її наповнені пристрастю, гнівом і водночас любов’ю. Всі ці почуття змішалися в ній, і неможливо сказати, яке в дану мить переважає. Гарне лице її, як і вся постать, сповнене рішучості.
Марія
Тихіш, дитино, всіх побудиш…
(Стара жінка киває убік, де просто на долівці сплять люди. Христові послідовники й учні.)
Магдалина
Та байдуже мені до них!
Як можна спати в ніч таку?
А сплять, неначе немовлята,
В ту мить, коли Учитель їх
Нізащо має потерпати!
(з презирством)
Хто у любові йому клявся,
Зараз рожеві бачить сни,
А хто і натякнуть боявся
На ту любов -
Не має спокою!
Марія
Вони
Йому нічим не допоможуть
Допомогли б, коли змогли.
І я б допомогла і ти…
Магдалина
(уриває)
Коли б хотіли!
Марія
(Дивиться на неї)
О, доню, так не говори.
Чи я б для сина не хотіла
Іншої долі?
Чи я б для нього не сплатила
Своєю смертю за життя Його?
Якби могла порятувати життям своїм,
Порятувала б.
І без вагання віддала б
Усе, що маю!
Магдалина
(дещо з викликом)
А душу чортові?
(При цьому її очі запалали дивним вогнем)
Марія
Душа моя – та не мені належить.
Магдалина
(переможно)
А я б не гаючись за Нього
І плоть, і душу, і усе…
Однаково – своє, чуже,
Дияволу, а чи то Богу!
Ось тільки байдуже про те
Йому самому…
(Відводить погляд, дивлячись кудись убік.)
Покликав він,
Та не мене в найтяжчий час.
Марія
(Бере її за руку.)
Й не матір свою.
Та сподівається на нас,
На наші, доню, молитви.
Магдалина
(Повільно повертає свій погляд до неї)
Хай тричі прокляті вони навіки будуть,
Ті молитви, що забрали
Його у мене!
Марія
А чи він був колись твоїм?
Ніхто не верне,
Тобі того, що ти не мала.
Магдалина
Однак могла!
Марія
Сама я так колись гадала,
Що зможу Його вберегти.
Я з долею своєю грала,
І вірила десь у душі,
Що вирок зміниться.
Коли ж сказав він: «Відійди»,
Я зрозуміла, відійшла,
Бо я відтоді вже програла.
Магдалина
Та смерть Його ще не настала,
А ви хороните!
Марія
Ні! Ні! У серці маю я надію,
Що все минеться.
Магдалина
А я вірю!
Я знаю,
Так воно й буде!
Марія
Може і так, як Бог захоче.
Магдалина
Що Бог мені? Я цього хочу!
І байдуже мені до Бога
Й до всіх святих!
Марія
Його дорога – лише Його.
Магдалина
Тоді ітиму я позаду, якщо не поряд.
Ітиму так, як жоден з них не йшов за ним!
(Вказує рукою на сплячих людей.)
За тепле слово, щирий погляд...
Ласкавий.
Можна і без цього…
Без всього можна,
Бо сам він є Царем і Богом
Й більш нікого
Не визнаю!
Марія
Так, небого,
Він Богом є, а Бог є ним.
Магдалина
То хто ж з цих двох кого вбиває?
Хто серце навпіл рве моє
І губить душу?
Марія
(трохи дратуючись)
Я не знаю.
Сама ти змучила себе.
Чому не можеш ти прийняти
Того, що є?
Магдалина
Та це ж ваш Син!
Марія
(гнівно уриває)
Так, мій!
І в мене іншого не буде.
За ним поплачеш ти й забудеш.
Кохання нове ти знайдеш.
(Дивиться на неї.)
Так, боляче тобі, авжеж.
Куди мені до твого болю!
Я ж буду тільки самотою
Чекати смерті в світі цім,
І жодної сльози за ним
Я не проллю,
Бо хто я? Мати…
(з напускною зневагою, іронічно)
І що таке моя любов,
Коли не можеш ти кохати
Людину вільно?
Не в змозі слова їй сказати
Про почуття свої!
Мене ж…
На мене можна не зважати.
Сказав бо: «Жено, відійди»,
Я поступилася, а ти…
О, я не ти! Я не смілива,
І блискавиці не мечу
З очей від праведного гніву,
А тихо молитви шепочу.
Я не ридаю серед ночі,
Прокляття Богові не шлю,
Бо я сама молюсь за Бога,
Щоб легшою була дорога
Йому…
Магдалина
(ніби щось обмірковуючи, тихо)
Чи може зовсім інший шлях…
Марія
(вже спокійніше)
Що, дитино?
Магдалина
Пробачте, матінко, я так…
(схоплюється)
Образити вас не хотіла.
Чекати просто вже не сила…
Ви праві – рюмсати не час…
(З цими словами прожогом вибігає з хати.)
Марія
(навздогін)
Куди ти, доню?
Магдалина
(не обертаючись, знадвору)
Моліться, матінко, за нас!
(до себе)
А в мене кращий спосіб є за молитви:
Моя надія, моя любов, солодка мрія.
Й так просто не віддам її!
Ти чуєш, Господи, Тобі
Кидає виклик жінка –
Вона завзята в боротьбі!
Ти сильний, так,
Але в ній сила не менша є,
Бо сильною її зробила
Твоя могутняя рука.
Властиво, плоть і кров твоя
Вогонь завзяття запалила
В жіночім серці.
Отже, я
За власне щастя до кінця,
Наче шаленая левиця
Стоятиму.
Що є мені моє життя?
Усі громи і блискавиці
Хай битимуть мене –
Дурниці –
Я встою!
О, не чекай, не здамся я!
А тихим словом переможу,
Поглядом лихо відведу,
І ніжний усміх допоможе
В скорботний час. Лише Йому
Коханням сповнені обійми зігріють серце.
Разом із Ним на хрест зійду,
Коли Ти хочеш крові, Боже!
Однаково – я переможу!
Яким не був би чоловік,
А жінка має над ним владу,
Йдучи в тіні його, позаду –
Сама вперед його веде,
І, коли схоче, то усе
Здійсниться по жіночій волі.
Того вже досвіду доволі
Було у мене…
(усміхається)
Скільки пихатих індиків
І самовпевнених юнців,
Справді патриціїв всесильних
Складали зброю преді мною.
І я царицею з двобою
Виходила.
Вони ж,
Ті, що удень були царями,
Звичайними мені рабами
Ставали пізно уночі!
То ж в кого з нас є більша сила?
(Під час цих слів, до неї назустріч виходить чоловік.
Хода його непевна, хитка. З усього видно, що він пив.)
Чоловік
Куди прямуєш, Магдалино,
Чому не спиться уночі?
Магдалина
Я бачу спокою тобі
В цей час також бракує, Юдо?
Юда
(дещо з сумом і надією)
Не має спокою й не буде
Мені без тебе…
Магдалина
(відмахуючись від тих слів)
Припини. Зараз не час.
Юда
Коли ж настане?
Магдалина
Ти ж знаєш, Юдо, не для нас…
Юда
(гнівно уриває)
Скажи вже краще… «не для мене».
Для нього ти!
(змінюючись на лиці)
Для нього все, а що мені?
Магдалина
Я не належала тобі.
Юда
Бо грошей з мене ти не брала?
(З цими словами поривається відв’язати від пояса мішечок з грішми.)
Та зараз я усе віддам…
І навіть більше.
На.
Бери!
(Простягає гроші, Магдалина вражено дивиться на нього.)
Тридцять срібляників!
Замало?
Я ще дістану.
Ось, тримай!
(Намагається силоміць вкласти їй до рук мішечок з монетами.)
Магдалина
(вириваючись, гнівно)
Що це на думку тобі спало?!
Ти пив чи що?
(Юда поривається щось сказати, але помахом руки вона його зупиняє)
Ні, не кажи.
Слова тобі ці вибачаю,
Бо знаю, не твої вони.
Не мого брата!
Тепер іди.
Я поспішаю.
Юда
Куди ж ти, Магдо?
Втім…мовчи,
Дай я, сестричко, відгадаю.
(Пильно дивиться на неї.)
До нього. Так?
(Магдалина мовчить.)
Ну що ж, лети…
Лети, кохана, - відпускаю!
(Магдалина збирається йти, але Юда раптово хапає її за руку.)
Чекай, хвилинку ще зажди.
Я тільки щось тебе спитаю.
Як його пестощі тобі?
Що він з тобою витворяє
Такого, що не зміг би я?!
Магдалина
(гнівно)
Пусти, набридла ця дурня!
(виривається)
Ти п’яний геть!
Юда
(шалено)
Лише тобою
Я божеволію!
І смерть не так страшна мені,
Як ці твої байдужі очі…
Магдалина
Я далі слухати не хочу!
Юда
Не хочеш? Але чом би ні?
Колись тобі слова мої
Подобались
І поцілунки…
Шукала захисту й рятунку
В моїх обіймах!
(З цими словами знов кидається до неї, намагаючись силоміць поцілувати. Він відчуває як вона здригається в його руках. В ту ж мить Магдалина випручується і дає йому ляпаса. Якусь мить обидва ошелешено дивляться одне на одного: німа сцена. По ній)
О, не дивися так! Іди…
Іди до нього, Він чекає!
А може ні?
Ніхто не знає,
Що там у нього в голові.
Але це байдуже тобі.
Ти - вірна тінь!
(гірко всміхається)
Як же знайомо це мені…
Хоч в чомусь ми з тобою схожі,
Бо не гожі
Для тих, кого брало серце.
(пауза. Раптово у голосі Юди знов з’являється ніжність з нотками гіркоти)
О, Магдо, люба, ти не сердься
На ці слова мої дурні.
Поквапся, птахою лети,
На крилах, що дарують мрії
Рожеві,
Тільки не спали
Вогнем реальності гіркої
Тендітних крил,
Бо того болю від падіння,
Не стерпіти, повір, тобі.
Нема від нього нам спасіння…
Магдалина
(з жалем дивиться на нього)
Прости…
(Підходить близько до Юди з наміром заспокоїти, але той сторониться)
Юда
Не треба вибачень.
Іди
(Магдалина не рухається. Юда - з болем)
О, зникни, я тебе благаю!
Бо в мить наступну сам не знаю,
Що заподію…
Я не належу вже собі.
(тихіше)
Та і прощатися не вмію…
Магдалина
(не розуміючи)
Добраніч, Юдо.
Завтра побачимось.
(йде)
Юда
(пошепки їй услід)
Не завтра і ніколи вже…
(Магдалина, що вже трохи відійшла, раптово зупиняється і, обертаючись, дивиться на постать Юди)
Магдалина
Юдо!
Юда
(безсило)
Чого тобі іще?
Магдалина
Знай -- щиро я тебе кохала.
Принаймні дійсно так вважала…
(пауза, вдумливо)
Якби я долю свою знала…
(Юда мовчить. Магдалина уходить.)
Юда
(тихо)
Якби не стріла ти його…
(Якийсь час Юда стоїть замислившись. Вся його постать напружена так, ніби він веде боротьбу з собою! Пальці на руках стиснені в кулаки, ноги ніби вросли у землю, обличчя закам’яніло. Аж ось його очі спалахують і він підіймає погляд до неба).
Усе віддав! Чого ж тобі іще?
О, ти, проклятий ненажеро!
Я став ким ти хотів. Сказав:
«Іди за мною», - і себе також я віддав,
Не знав тоді, що то химери…
Я душу ввірив, я у руки вклав,
Тобі і серце, Вчителю,
Усе це з вірою у Тебе.
Я батька лишив, що мене плекав,
Та бідним спадок свій роздав,
Бо Ти учив любити ближнього,
Я так любив тебе безмірно,
Що труднощі з тобою всі
Я поділяв,
Бо вірив, ніби на землі
Своїй не довго нам рабами бути!
Ти міг би дійсно світ здобути,
Однак обіцянки пусті
Я чув три роки…
(пауза)
Ким є Ти?
Чи ти – Месія?
Чи то, як інші, як вони –
Ті лицемірні лжепророки?
Що Рай для вас? Це світ пороку,
Де вам коханки молоді
Відкриють дивний світ любові…
Чи справді Божої?
Як так – тої любові знов доволі.
(міркує над чимось)
О, Магдо, чи відкриєш ти,
Кого насправді покохала?
(пауза)
А може взнала вже?
Можливо, перша розпізнала,
Тому летиш до нього,
І лицемірство відкидаєш
Тієї віри, що прийняла?
(Раптом, ніби щось усвідомивши, Юда починає шалено сміятись. Обличчя сповнюється ненавистю і весь він набуває страшного вигляду.)
Прийняла?! Ні!
Ти добре грала…
Вітання шлю свої тобі.
Обом вам…
Я вклоняюсь грі!
(Наступної миті очі Юди набули божевільного блиску.)
Що ж, певно і собі
Не вадило б на сцену вийти…
Я пам’ятаю, Вчителю, Тобі
Постійно зрадник марився усюди
І так дивився ти на Юду,
Що ролі кращої мені
Насправді, мабуть, не знайти.
Тож хай тепер по цьому буде!
(йде)
3.
Та сама місцина, але сад зник. Натомість, відкрився широкий простір вкритий густою темрявою. Раз по раз з цієї темряви виринають різні образи, постаті людей чути галас, вибухи, плач і стогін. Епохи змінюються, як локації. Незмінними лишаються у цьому перетині часів лише Постать та Христос.
Постать
Ну, бачиш, ось воно – життя,
Майбутнє світле,
Що? Краса така –
Дивитись гидко?
Чи то не та зоря сія над світом?
(Пауза. Роздивляється і ніби міркує)
А й справді, ця - не золота…
Червона… Чорною, що стане,
Від крові… Але ж не згаса,
І закладаюся – не згасне вже ніколи.
(Дивиться на Христа. Той блідий. Погляд сповнений болю.)
Здається, у очах твоїх мольба,
Однак, чому? Звідки та мука?
Це тільки правда та твоя,
Якої прагнув. Це наука,
Ота, що пагони дала,
Із зерен сіяних тобою.
Вдень на горі.
(сміється)
Яка ж то проповідь була!
Можеш пишатися собою –
Засвоїли уроки учні,
І все це –
(показує довкола)
У твоє ім’я…
(Мов на підтвердження слів, пролунав гучний заклик підхоплений сотнями інших голосів та іржанням коней)
Лицар
Бий нехристів!
Сельджук
Аллах акбар! В твоє ім’я помру та не віддам я бою!
(Розпочинається запеклий бій між хрестоносцями і турками. Чути крики, свист, брязкіт мечів та шабель. Люди й коні змішуються до купи, ніби створюють один великий вир, з якого час від часу викидає скалічених і вбитих. Невдовзі вся місцина вкривається скривавленими трупами воїнів. Раптом, все спалахує вогнем і в наступну мить Христос і Постать опиняються на суді інквізиції.)
Великий інквізитор
Чи визнаєш ти за собою
Провину, жінко?
Жінка
У чім моя вина?
Що йду за покликом я Бога?
Що за собою інших повела?
Чи в тім, що посеред дороги
Я стала всім вам?
Постать
(пошепки до Христа, ніби боючись потурбувати присутніх)
Згорить і родиться свята…
(В іншу мить чути людський галас, прокльони та важкий стукіт. Христос та Постать стають свідками того, як каменують людину.)
Постать
А оця душа…Чи знаєш ти за що страждає?
Сказала тільки – не приймає
Твоєї жертви, бо не гідна…
Бо віра щира в ній жива,
І бачить те, що їм не видно.
А натовп ненависть взяла –
Інакшість – привід для убивства…
Христос
Однак говориш, що любила, а, отже – є у нас надія…
Постать
Тебе влаштовує ціна за цю любов?
Вони за прикладом твоїм ідуть на смерть.
Цього хотів ти? Аби лилася кров за кров?
Але проллється й без твоєї жертви,
Для цього ти не маєш мерти.
І чого варта та любов, що смерть народжує?
А як не контрольована вона
В ненависть та зневіру виростає,
І зраджена коли, чи не вбиває
Людське в людині? Звіра не плекає?
Христос
Любов – це світло, тиха гавань має бути.
Не буря – прихисток душі..
Постать
Однак, цього їм
(вказує на натовп)
не збагнути!
У них тлумачення свої
Все чого прагнуть то наживи,
Змагання й влади,
Слабшого скорити
І впитись силою над ним,
А тебе любити,
Тільки в страсі зможуть. Разом з тим -
Грішити, аби каятись - отак вони
Сприймають відданість тобі.
Коли ж наслідують тебе
Із справді мученицьким видом,
Ніби тортури на хресті
Вони терпіли, а не ти,
Це не всепалення тобі,
Не жертва мирної офіри,
То оди співані собі.
І знай, отак пройдуть роки,
Пролине час, але не зміняться вони.
(Дивиться на натовп, що вже забив жінку і лишивши її мертве тіло просто на землі, байдуже розходиться)
Не потребує той раб волі,
Що сам себе закув в ярмі…
(Здалеку знов лунає заклик)
Голос
В ім’я Христове, всі до зброї,
Він з нами є у цій війні
І світло віри Його зійде,
Торкнеться темної душі…
(З останніми словами знов настає тиша. У темряві з’являється вогнище. Біля нього сидять троє. Скалічений юнак у військовому камуфляжі, старий сивий чоловік з бородою, схожий на безхатченка і жінка з сумними очима. Чорна хустка пов’язана у неї на голові свідчить, що вона у жалобі.)
Постать
(вказуючи на них)
То все фанатики були,
А ось зневірені у тобі.
(Підходять ближче)
Юнак
Я бачив ріки, моря крові,
Я бачив божевільну лють,
І за спиною смерті кроки
Я відчував,
І не забуть мені ніколи хору,
В якім стогнали сотні душ,
Що не зігнулись на покору своєму ворогу,
І туш
На вшанування присвятили їм потім, але я,
Геть інші згадую мотиви,
Яка там музика була...,
Коли земля здригалась в ляці,
І в небо сотнями життів,
У грі чужій людей розп'ятих
На зустріч з Богом ангел вів.
Шкода, що з ними не відбув,
Не вартий Раю - пекла вартий,
Не під землею - на землі,
Але настане час - спитаю,
Нащо було таке життя,
Кому тепер потрібен я
І що з геройства свого маю?
Так, вірно, вправно, до кінця
Я відіграв чужий сценарій,
Не по-акторськи вірив я
В мету високу, благородну,
І справив тризну похоронну
Там не по одному життю,
Тепер за це себе кляну…
Жінка
О, доле, тричі будь проклята!
Юнак
Ні, сотні, тисячі разів,
Кляну ту мить, як вперше взрів
Я синє небо над собою,
Коли роки дитинства грою,
Мов промінь щастя я зустрів.
Краще одразу із бідою
Зустрітись і прийняти бій,
Аніж раптово так з грозою
Зустрітись сонячного дня,
І в мить забути про життя,
Що так багато обіцяло,
З початку, краще, щоб прокляло
Воно тебе, а не ти сам,
Позбувшись віри, все прокляв,
Коли й життя твого не стало,
Лишилось тільки животіння,
І вже нема тобі спасіння,
Бо Небеса твої мовчать,
За те, що не собі ти вірив.
(Замислився на мить)
Колись було Христос повірив
У силу Нового Завіту -
Його лишили Небеса,
Не втрутились, як пролилася
Невинна кров Його свята...
Чи справді то вона могла
Всіх нас назавжди врятувати
Від первородного гріха?
Чи вбивство порятує від убивства,
Чи не породить звірства ще більшого?
Вже породило... Буйним квітом зацвіло...
Так, Христе, ось в ім'я чого
Була твоя кривава жертва -
Щоб крові нам повік не стерти
З своїх долонь...
(Люди щезають. Постать і Христос знову у нічному саду Гетсиманії. Христос блідий. Чоло вкрите рясним потом. Якийсь час вони мовчать і пильно дивляться один на одного)
Христос
(ледь чутно)
Отже винен я…
Постать
Живи, радій п’яній з любові,
А натовп сам потоне в крові
Без тебе…
Христос
(Дивиться повз себе. Так само тихо в нікуди)
У моє ім’я…
(Постать повільно відходить і поступово зникає у темряві)
