На Прикарпатті стояв затишний та лагідний травень.
Курорти чекали на своїх гостей.
На один з таких курортів я вирушила з подругою Наталією. Сорокарічною чорноволосою заміжньою прихильницею люксового відпочинку. А я була незаміжня, мені було двадцять вісім, і моя кров вимагала пригод. Наш з нею тандем був явно невдалим.
– Завтра дощ, а гуляти під дощем – не комільфо, – промовила Наталя, коли ми вечеряли.
Наступного ранку за вікном шелестів дощик, закортіло вийти на вулицю, тож я взяла парасольку та пішла сама роззиратися містечком.
Всі дороги вели на ринок-ярмарок. Я захоплено роздивлялася. Дерева віталися кронами, річка щось наполегливо пропонувала, а гори запевняли, що треба бути сміливішою. Я побачила атракціон – переправу на зіплайні й вирішила ризикнути та покататися.
Ноги вже самі несли мене до будки з інструкторами. Уявляю як я виглядала. Моє руде волосся відтіняло злегка зарум’яніле та посвіжіле від прогулянки біле обличчя, а зелень від дерев відбивалася в зелені моїх очей. Я була спортивної будови, середнього зросту. Гадаю, я була привабливою. Це я побачила в ошалілих очах інструктора, який вийшов мені на зустріч. Я глянула на сталевий трос, що був міцно натягнутий між двома берегами, що лякав й спокушав ризикнути. Богдан, інструктор-шатен, сильними руками припасовував на мені спорядження, та запевнив, що я в повній безпеці.
Памʼятаю, я сміялася від захвату.
– Я вас тримаю, – Богдан мене спіймав на зворотному леті. Він теж посміхався. Відкрито та щиро. На прощання я поцікавилася, чи є тут не важка стежка в гори. Він набув відповідального вигляду й запропонував провести, коли закінчить роботу. Я прискіпливо поглянула йому в сталево-блакитні очі, та вирішила довіритися.
Прогулянка стежкою була надзвичайною. Мою увагу Богдан привернув своєю простотою в спілкуванні, виваженістю, спортивною формою, романтичністю та турботою, коли накинув на мене дощовик та попросив уважніше ступати на мокрі корені дерев, що деінде виступали з землі.
Я йому довірилася і через рік, коли сказала так на нашому весіллі.
