У першій частині ми поговорили про основні місця напруги, навколо яких може розгорітися великий регіональний чи глобальний конфлікт. А тепер, власне, час поговорити про його потенційних учасників. І почнемо ми з Китаю — головної країни в Азії та впевненого № 2 у світовій економіці й політиці.
Глава 1. Коротка історія китайського домінування.
У Китаю дуже багата історія, в тому числі історія домінування. Китайська цивілізація з усіма властивими їй атрибутами сформувалася десь у першій половині 1 тисячоліття до нашої ери. І з того часу ті чи інші ітерації китайської цивілізації претендували на регіональне домінування чи глобальне лідерство. Так, історія про імперію на 5000 років — міф, але Китай все одно найдавніша з наявних неперервних цивілізаційних традицій. 3000 років досвіду. А за всю історію поступається лише давньоєгипетський, яка проіснувала понад 3000 років.
Але як і у випадку з Єгиптом, за цей величезний історичний проміжок на території історичного Китаю (умовно — східна половина сучасного КНР) існували десятки різних держав. Від величних імперій Цінь, Хань, Тан, Сун (яка зупинилася за крок від промислової революції на рубежі 1 і 2 тисячоліть), Юань, Мін і Цінь до сотень держав поменше, якими правили як китайці, так і “варвари”, переважно кочівники з Великого Степу. В китайській історії вистачало періодів “воюючих царств” або “16 варварських держав”. У майстерності народних повстань, громадянських війн і хаосу з десятками мільйонів жертв Китай не має собі рівних.
Але деякі речі за ці 25 століть не змінювалися. Те, що Китай розглядав себе (і переважну більшість історії дійсно був) культурним, економічним і політичним домінатором у регіоні. Китайська писемність лягла в основу японської, корейської та ще кількох. Китайська політична, філософська і релігійна традиція була домінантною в усьому регіоні. А китайська “офіційна мова”, яка завдяки специфіці ієрогліфів як таких майже без змін існувала 2 тисячі років, була офіційною мовою еліти у Японії та Кореї, а також окремих регіонів Південно-Східної Азії аж до 19 століття.
Навіть якщо у Китаї сідала на трон якась іноземна династія (як було з монголами Юань чи маньчжурами Цінь) вони або повністю, або частково здавалися під тиском китайської культури, політичної традиції та демографії. Поступово розчиняючись у домінантному контексті. Тому коли у Китаї склалося уявлення про себе як про “Серединне Царство”, яке є центром світу (як мінімум — регіону) — це сталося на доволі міцному підґрунті.
Що стосується зовнішньої експансії, ширшою за традиційний ареал китайської цивілізації, то з цим завжди було складно. Завойовувати Степ до появи вогнепальної зброї було задачею неможливою. Щобільше, загроза кочових народів спочатку на колісницях, а потім і верхи на конячках стала ключовою причиною, чому у китайському культурному ареалі взагалі сформувався запит на єдину імперію.
Протистояння кочовим народам було головним зовнішнім викликом для китайців. Кочівники кілька разів захоплювали або увесь Китай, або значну його частину. До 17 століття, коли технологічна перевага “осілих” народів стала панівною, тільки династія Тан зуміла в експансію у землі Степу. Вони дійшли аж до Аральського моря, де зустрілися з арабами та програли епічну битву при Таласі влітку 751 року. Крім того, що ця битва назавжди поставила крапку у китайській експансії на захід (як мінімум до 21 століття), вона ще й подарувала арабам і європейцям папір. Саме взяті у полон у цій битві китайські майстри стали першими, хто налагодив виробництво цього унікального товару у Халіфаті та вже через арабів папір потрапив у Європу.
Експансія на південь же була специфічною. Після краху імперії Хань і початку хаосу майже на 300 років китайські біженці поступово засвоїли весь ареал сучасного південно-східного Китаю, які раніше були васальними територіями Хань. Вони тікали від кочівників і хаосу. В тому числі вони засвоїли сучасну провінцію Гуандун, витіснивши в’єтів і інші народи сучасного Індокитаю на південь. Демографічний тиск спрацював. Але спроби підкорити долину Меконгу і в’єтів — задача, яку навіть у 20 столітті не зуміли вирішити США. У джунглях воювати складно, а щільність населення там вже була достатня для ефективного спротиву.
З Корейським півостровом складно. Різні династії намагалися підкорити його, але Корея доволі далеко від історичного ядра Китаю, тому зазвичай навіть після серії перемог китайці поступалися корейським державам. Йти ж у гори Тибету не мало жодного практичного сенсу.
Загалом, коли в Китаї формувалася потужна держава — всі сусіди дуже жваво ставали васалами, коли Китай слабшав через внутрішні кризи, народні повстання тощо — його рвали на шматки, але згодом він перетравлював агресора або перезбирався. І цей цикл повторювався. Навіть приголомшливо ефективне і швидке монгольське завоювання — за одне покоління Чингісхан і його онук Хубілай завоювали весь історичний Китай — не сильно змінило цей баланс. Уже в кінці свого життя Хубілай був набагато більше китайським імператором, ніж монгольським ханом.
При цьому китайці чудово знали про існування далеких цивілізацій — з Індійським субконтинентом з давніх часів велася активна торгівля, так само і з Близьким Сходом. А коли китайці дізналися про існування Дацину (Римської імперії), яка могла купувати шовк за срібло (і як розкіш, і як засіб проти вошей і чуми), то зробили все, щоб побудувати Шовковий шлях. Бо срібло — це круто! Але ці контакти переважно були односторонніми, бо Захід тоді крім срібла нічого Китаю запропонувати не міг.
І так переважну більшість історії — в самому Китаї існувало найбільш розвинене (наряду з Індією) виробництво свого часу. Розвинена культура. Великі міста — або найбільші у світі, або в трійці. Коротше, центр світу як він є. З точки зору китайців. А часто — і центр світу в реальності.
Все змінив — не відразу — Новий час.
Глава 2. Абсолютне лідерство і крах: як виник головний стовп китайського реваншизму.
Після повалення монгольської династії Юань і під час влади династії Мін Китай перетворився на головний світовий центр виробництва. Майже всі навколо були васалами. Від Степу відгородилися Китайською стіною. Величезний китайський флот в рамках дипломатичної місії змусив усі сусідні держави від Кореї до Малайських островів визнати себе васалами імперії (а натомість їм дарували жовті парасольки, як символ дружби). Окремі китайські місії допливали навіть (ймовірно) до Східної Африки. І — головне — в Китай масово поїхало американське срібло.
Звідки в Китаї американське срібло? А все просто. З початком доби Великих Географічних відкриттів, завоювання держав інків та ацтеків, у Європу масово поїхали коштовні метали, які європейці не знали куди витратити. Тобто спочатку вони їх “витратили” на шалену інфляцію, так звану “революцію цін”, коли срібло і золото впало у ціні. А потім португальські, голландські й іспанські кораблі попливли за фарфором, шовком, чаєм і іншими товарами, які виробляв Китай. До успіху нідерландських і англійських мануфактур. До радикального збільшення виробництва шовку у Франції лишалося ще років 100-150, а італійські виробники страждали від постійних війн великих держав за контроль над Італією. Тому Китай заробляв ДУЖЕ БАГАТО ГРОШЕЙ. І став першою державою, яка реально заробила на європейській морській експансії та завоюванні нещасних цивілізацій Америки.
Але коли в тебе багато грошей і все добре, ти починаєш займатися фігнею. Тому після чергової невдалої війни проти кочівників і династичної кризи Китай завоювали чжурчжені, які самі себе перейменували у маньчжурів. 17 століття. В останні роки правління Мін Китай слідом за Японією оголосив про свою ізоляцію від європейців — хотіли повністю контролювати торгівлю і при цьому не допустити проникнення у країну небезпечного християнства.
При цьому економічне домінування Китаю зберігалося. Населення стабільно зростало. За все 18 століття Китаєм правило 3 (три) імператори, що дало країні політичну стабільність. Династія маньчжурів Цінь приєднала до Китаю Тибет, більшу частину Монголії, сучасний ареал розселення уйгурів і Тайвань, витіснивши звідти європейців. Корейська держава Чосон же стала васалом.
У Китаю було все настільки добре і настільки не відчувалося конкуренції, що поки в Європі відбувалася промислова революція, а Британія підкорювала Індійський субконтинент, китайська імперська бюрократія поступово робила країну все більш консервативною і неповороткою.
Щастя закінчилося на початку 19 століття. Британцям набридло міняти срібло на чай, тому вони, після підкорення Індії, розгорнули широку торгівлю опіумом, який мав гарний попит у Китаї. Ізоляціонізм і обмеження на морську торгівлю, а також адміністративні обмеження на розповсюдження опіуму не давали реалізувати британський план. Що і призвело 1840 року до першої опіумної війни. Підсумок був сумним — Китай програв війну, британці отримали контроль над Гонконгом і вибороли для себе майже відкриту торгівлю опіумом. Більш сучасні кораблі та гармати зіграли вирішальну роль.
Але ще більше біда прийшла звідки не чекали. Через британських місіонерів на південь Китаю прийшло християнство, яке добре лягло на ґрунт доволі злиденного населення південного Китаю, де замість заробляти на експорті власних товарів почали втрачати на імпорті опіуму. Опіум споживали до третини всього дорослого чоловічого населення. Так ось, християнство тут існувало не у своїй чистій протестантській чи католицькій формі. Воно змішалося з народним даосизмом (де було дуже багато від магії) та таким саме китайським народним буддизмом. Найбільш успішною стала секта “Спільнота поклоніння Небесному Володарю” Хун Сюцюаня.
І 1850 року вони спробували побудувати Царство Боже на землі (Небесне царство, Тайпін тянь го). За 14 років повстання тайпінів забрало до 30 мільйонів життів (приблизно 10% населення Китаю) і назавжди підірвало міць імперії Цінь.
Виснажену імперію чекала друга опіумна війна, коли до британців доєднались французи. А до кінця століття свої концесії у Китаї мали ще й Росія, США, Австро-Угорщина, Німеччина і Японія. Японія на додачу відібрала у Китаю ще й Тайвань (відразу після перемоги у китайсько-японській війні), а після перемоги над Росією ще й Корею. Іронічно, що між війною між собою Японія і Росія разом з іншими країнами втопили в крові ще одне народне повстання — Іхетуаньське.
У підсумку, Китай від світового виробничого лідера, яким він був з 14 до 18 століття, яким він був у епоху Тан чи Хань, перетворився на напівколонію, яку розглядали виключно як ринок збуту. Це був тріумф європейського, американського, російського і японського колоніалізму. І велика трагедія усіх народів, що жили в імперії Цінь.
Сіньхайська революція 1911 року поклала край монархії. У наступні 40 років громадянська війна, правління варлордів і зовнішня агресія не вщухали. В 30-х японці через Корею спочатку атакували й окупували Маньчжурію. А потім — використовуючи як базу Тайвань — і основну територію Китаю. 10 років війни Японії проти Китаю були наймасштабнішим геноцидом в історії людства, де японські солдати влаштовували веселі змагання з відрубання голів на швидкість цивільним та військовополоненим. Різанина в Нанкіні — якщо у вас доволі міцні нерви — легко знаходиться у Google. Цей весь жах мав закінчитися 1945 року. Коли японці програли війну. Але попереду були останній етап Громадянської війни та майже 30 років диктатури Мао.
У підсумку 19 і першу половину 20 століття у Китаї називають “століттям ганьби”. Винними в ньому зараз називають західних імперіалістів, японців і трохи внутрішніх ворогів. Але акцент, звісно, на західних імперіалістах і японцях.
Глава 3. Внутрішні виклики, які штовхають до зовнішньої активності.
Зовнішня політика завжди або майже завжди виходить з внутрішніх передумов, лише доповнюючись зовнішнім контекстом. І у випадку з Китаєм все саме так.
Виклик № 1. Збереження політичної легітимності.
Будь-який авторитарний режим практично завжди існує в першу чергу для збереження самого себе. Коли помер Мао, Ден і його спільники отримали країну, економіка і структура управління якої були зруйновані “великим стрибком” і “культурною революцією”. Мао вклав у могилу десятки мільйонів співвітчизників заради збереження влади. І Китай 1975 року перебував на межі нового голоду і величезних ризиків для режиму. Який могло знести чергове народне повстання.
Тому, власне, Ден і почав реформи. Економічні та політичні. “Китайські реформи” — це логіка виживання режиму, а не логіка розвитку країни чи покращення життя. Хоча іноді перше веде до другого. Але, тим не менш, реформи та залучення інвестицій дозволили висмикнути зі злидні сотні мільйонів людей завдяки орієнтованій на експорт економіці.
А політична реформа дозволила забезпечити плинність кадрів, зміну вищого керівництва, знижено ризики узурпації ВСЕРЕДИНІ самої партії. Соціальний договір влади та китайців можна було сформулювати так: “Ви не чіпаєте політику, а ми забезпечуємо те, що ви поступово багатієте”. І це непогано працювало приблизно 30 років.
Але у певний момент реформи в Китаї, ринкова лібералізація, формування ділової еліти й середнього класу вели до точки, яку пройшли й Південна Корея, і Тайвань, і Японія — середній клас міг почати вимагати поділитися з ним владою. А це — прямий шлях до демократизації (через кров або добровільно) і втрати монополії на владу.
Ну тобто, врешті-решт, китайська диктатура опинилася перед вибором:
або після певної економічної лібералізації далі все лібералізувати в економіці та поступово позбавлятися від обмежень диктатури;
або спочатку почати знову закручувати гайки в суспільному житті, врешті-решт почати відкочувати й економічні реформи.
Звісно, вибір був зроблений на користь другого шляху. А ризик економічної стагнації на фоні безправ'я і все ще бідності більшої частини населення неминуче стане небезпечною для влади касти, навіть якщо вона побудувала якусь імітацію соціальних ліфтів. І це цілком природно веде до консервації та концентрації влади. Тому Сі як фактичний “імператор” мав з'явитися.
Крім виживання режиму, звісно, є ще ідеологія, пропаганда та реально присутній націоналізм та імперіалізм китайського керівництва. Так, ключова мета у вигляді збереження влади та виживання режиму не відкидає того, що ці люди одночасно вважають себе патріотами. І чим більше потенційних ризиків виникає всередині Китаю, чим більше факторів кризи підступають (про них — у 2 частині), тим більше бажання сформувати образ зовнішнього ворога. Або навіть провести маленьку переможну війну.
Виклик № 2. Демографічна криза насувається: або зараз, або ніколи (для цього і кількох наступних поколінь).
Завдяки демографічній політиці “однієї дитини”, а також наслідкам демографічного переходу з 2027 року Китай почне швидкими темпами втрачати робочу силу. Її кількість почне фізично зменшуватись на 3,5-10,5 мільйонів осіб на рік через досягнення похилого віку найчисельнішим поколінням 60-70х років).
Щоб виправити таку диспропорцію в кращому випадку потрібно два покоління при нормальній демографії. А тут є ще одна проблема. Інфантицид. Через специфіку китайської традиційної родини хлопчиків в середньому на 30% більше ніж дівчаток в усіх демографіях 1981-2010. І це якщо ми орієнтуємось на консервативну оцінку. В підсумку за песимістичними оцінками до 2100 року китайців може поменшати в 4 рази, за поточним консервативним прогнозом ООН населення зменшиться з 1,4 млрд до 750-800 мільйонів.
Але це ще не катастрофа. Катастрофа у викривленій статево-віковій структурі. Старіння населення. Зменшенні кількості потенційних споживачів і робітників. І величезна перевага кількості чоловіків над кількістю жінок.
Переламним роком для китайської динаміки стане 2027 рік. Це буде — скоріше за все — перший рік, коли демографічний фактор розвитку Китаю себе повністю вичерпає. У той саме час населення і робоча сила у США й Індії буде зростати як мінімум найближчі 40-50 років.
Ми вже не знаємо, чи могли комуністи в 70-х роках якось стабілізувати країну, не обмежуючи народжуваність, але досвід інших країн Азії — в тому числі Кореї з Японією — говорить, що з розвитком індустріальної економіки при регіональній щільності населення народжуваність впала б сама собою. Але ми цього вже не дізнаємось. У будь-якому випадку, демографічний фактор знову тисне на Китай, але вже з іншого боку.
Виклик № 3. Ресурсна вразливість, кредитне навантаження і сміттєве економічне зростання.
Китай критично залежний від постачань морем через вузькі шляхи, які переважно контролює флот США. Російські маршрути не можуть компенсувати море навіть на 30%. Через Малакку (читайте першу частину) та повз Тайвань проходить левова частка кораблів, що везуть в Китай нафту, добрива і їжу. Саме морська торгівля зробила Китай сильнішим і саме вона залишається чи не найбільш вразливим фактором.
Китай займає перше місце у світі за імпортом мінеральних добрив, а також за споживанням добрив на одиницю площі родючої землі. На відміну від Індії, Китай не може забезпечити себе ані їжею, ані добривами самостійно. Родючі ґрунти Китаю також рекордсмени за виснаженістю.
Багаторічну боротьбу Китаю за збереження монополії на рідкоземельні метали програно. Китайські організації багато років фінансували різних екологів, які блокували роботи з початку видобутку рідкоземельних металів в Європі, Північній Америці, Австралії. Але 2022 року процес пішов (чого б це). І вже у Швеції починаються роботи з засвоєння величезного родовища. І буде ще.
Поступово з'ясовується, що економічний розвиток Китаю був дуже значною мірою “сміттєвим”. — коштом не обґрунтованих довгостроково інфраструктурних та інших “проєктів — гігантів”. Тут показові два маркери.
Значна частина інфраструктурних проєктів існували просто ЩОБ БУЛО. І зараз ця інфраструктура нікому не потрібна, а утримувати її треба.
Будівельний ринок перекредитовано. Ризик іпотечної кризи зростає. За останні 15 років ціни на нерухомість зросли в 6 разів, при цьому девелопери в період з 2012 до 2022 змогли завершити будівництво лише 60% будинків, під які брали кредити. При цьому частина забудови не має попиту, бо будувалася по різноманітним стимулювальним чи пільговим програмам. У підсумку пустого та непроданого житла в Китаї зараз на 90 мільйонів людей.
Китайські технологічні гіганти не вивозять через неліквідність заощаджень китайських споживачів: 70% заощаджень китайців в нерухомості. Що говорить не тільки про цінність самої нерухомості, але й про фундаментальну споживчу модель. І чим більше будуть закручуватися гайки, тим більше народ буде виходити в усі можливі форми кешу і пригнічувати споживання.
На фоні цього всього Китаю дуже потрібні ліквідні інвестиції, дешева робоча сила для диверсифікації виробництва, зниження конкурентності Індії та інших великих промислових конкурентів (США, ЄС, Індонезії, В'єтнаму тощо). Щоб хоч якось вигребти.
Глава 4. Цілі експансії. Висновки.
Ціль № 1. Забезпечити сталість зовнішньої торгівлі та потоку ресурсів.
Китаю потрібна стабільність на Близькому Сході, щоб нафта надходила стабільно. Китаю потрібна вразлива Росія, яка постачає ресурси переважно тільки йому. А також безпека базових торгових маршрутів — через Малаккську протоку і Суецький канал. Тому у Китаю є база у Джибуті та план-капкан з встановлення контролю за Південнокитайським морем.
Ціль № 2. Створення поясу безпеки, економічного і політичного контролю навколо КНР.
Враховуючи, що Корея використовувалася “зовнішніми ворогами” як плацдарм для вторгнення у Китай — японцями — КНР розглядає КНДР зараз як буфер між собою і “проамериканською” Кореєю. Це не просто проксі, це — ідеальний інструмент для агресивних чи оборонних дій на північному сході.
Корея (здорової людини), В'єтнам, інші країни Південно-Східної Азії розуміють, що Китай в умовах нової хвилі популярності концепції “Серединного Царства” буде тиснути на них, і вимушені будувати концепцію власного захисту від його амбіцій. У той саме час Китай пропонує взаємовигідне “співробітництво” і прихильників такого співробітництва (нової доби “жовтих парасольок”) вистачає. Це виключно заслуга доби Ден Сяопіна і його перших наступників. Але ці часи давно минули.
І хоча при Ден Сяопіні після невдачі у В'єтнамі Китай майже на 30 років відмовився від будь-яких територіальних претензій до сусідів, це виявилося явищем тимчасовим. Адже диктатури майже завжди повернуться до питань зовнішньої агресії, особливо коли для того є історична традиція й історична травма. І відповідні внутрішні обставини.
Ціль № 3. Оточити Індію з усіх боків і обмежити її геополітичні і економічні можливості.
Індія, яка відділена від історичного Китаю Тибетом і є найбільшою за населенням країною світу, розглядається як найпотужніший потенційний конкурент в регіоні. Який може скористатися демографічними проблемами Китаю (про них нижче) і розпочати нову добу китайського занепаду. Тому її амбіції та стабільність мають бути підірвані. Те саме приблизно з США. Тільки “загроза” є не довгостроковою, а актуальною вже зараз.
Тому Китай все правління Сі активно фінансує Пакистан, вкидає в індійський сепаратизм і створює постійний тиск на сухопутні кордони Індії. Це все має стримувати розвиток морських сил Індії.
І тим часом Китай створює економічну і політичну присутність у Східній Африці та на островах в Індійському океані, щоб створити зашморг на шиї Індії, який самі китайці поетично називають “намистом”. Див. частину 1.
Ціль № 4. Вивести США з “великої гри” в Азії.
Щоб посилити свій вплив на Близькому Сході (наприклад, забезпечити мир і стабільність між Іраном і Саудівською Аравією), тиснути на Індію і перетворювати країни Південно-Східної Азії на комфортних сателітів, виробничу і трудову базу Китаю, дуже потрібні слабкі Сполучені Штати. Які займаються своїми проблемами, а не стабільністю світу і світової торгівлі. Наприклад, “повернення” Тайваню - вже чисто прикладна задача - без виведення з гри США неможливе.
Окремо треба нагадати, що Китай дуже зручний партнер для авторитарних режимів. Бо Китай — експортер корупції. А корупція — це живильна сила диктатур. У випадку з КНР — диктатур, які знаходяться в дуже неприємній залежності від кредитора та головного покупця ресурсів. Китай — це той саме кредитор зі страшилок про МВФ, який витискає усі соки, тільки реальний.
В якості висновків:
У китайців вистачає реальних історичних травм, які роблять привабливою думку, що “колективний Захід” і Японія є загрозами для Китаю. Це дозволяє поточному керівництву КПК і особисто Сі чудово грати на цих настроях.
Домінування в регіоні — норма для Китаю, занепад 19 і 20 століття — аномалія. Тому розглядати, наприклад, Південнокитайське море (читайте 1 частину) як “своє” — нормально.
Враховуючи, що західні та східні окупанти прийшли з моря, саме морська безпека для Китаю є пріоритетною. А ще морська торгівля зараз забезпечує понад 70% китайської зовнішньої торгівлі. Що робить морську безпеку питанням економічного і фізичного виживання. Плюс для Китаю бажано забезпечити якусь стабільну мережу маршрутів доставлення ресурсів і експорту товарів суходолом.
Глобально Китай (режим КПК і Сі) вкрай зацікавлений у збереженні сприятливого торговельного балансу з Європою, експансії на ринки праці в Азії, стримування Індії та ресурсній експансії в Росії та Африці.
В підсумку імператор Сі каже: “Сильний Китай — і у вас є миска рису, слабкий Китай — і у вас є хаос і західний господар вас експлуатує. Американці і японці бояться сильного Китаю, ми маємо стати ще сильнішими”.
Чи планує керівництво КНР світове панування як ціль своєї політики? Ні, ніхто не розглядає світове панування як ціль саму по собі. Якщо він психічно здоровий. Просто Китай настільки великий, що механізми забезпечення виживання режиму і зовнішньої присутності відповідають, власне, масштабам цієї країни і її диктаторській сутності. Ось і все. І можливості вирішити всі проблеми компромісно звужуються як сутністю режиму, так і складністю викликів, які стоять перед китайським режимом і суспільством.
Наступні дві частини будуть про Індію. У нас про неї незаслужено мало пишуть. Час це виправляти.
Дякую за увагу!
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
