Червоний колір – це був її колір. Вона привласнила собі всі червоні речі. Губна помада, колготки, нижня білизна, лак для нігтів. Венесса любила щовечора одягати атласну сукню та танцювати, як кішка перед дзеркалом. Вона любила себе, завжди була самовпевненою та сексуальною. Усі чоловіки бажали її та хотіли аби Венесса хоч би поглянула на них. У свою чергу вона любила бути в центрі уваги. Любила бути зіркою у натовпі, яка сяє найяскравіше за інших.
Сьогодні Венесса як завжди провела ритуал перед вечіркою. Вона включила джаз та почала легенько підтанцьовувати та крутити у руках сигарету, але не курити. Її витончені пальці більше підходили для гри на піаніно, ніж для якогось безглуздого способу аби вбити себе.
Годинник нарешті показує на дев’яту вечора. Пора виходити на зустріч. Пора зачаровувати усіх.
Приватна вечірка – це для неї не в новинку. Дорогі костюми, її звісно також, коктейлі від яких паморочиться голова, казино, гучний сміх та спокійна музика на фоні.
Венесса підходить до свого столика. Сьогодні у неї побачення. Сьогодні вона очікує на компліменти та отримує їх.
«Ви виглядаєте неперевершено», - чує вона не вперше та її губи розплітаються в уже всім відомій награній усмішці. Венесса грає на публіку, це всі розуміють, але вони такі ж актори, як і вона, та вміло підігрують.
Венесса обережно бере, замовлений молодим чоловіком для неї Мартіні, та відпиває трішки. Вдає, ніби уважно слухає його розповідь про сімейний бізнес та про собаку Тома чи то кота, неважливо. Вона переводить погляд на його дорогий годинник і бачить, що вже пройшло доволі багато часу з моменту як він тільки відкрив свій рот. Його розмови набридають, але вона мусить вислухати, усміхнутися, можливо, поспівчувати аби потім отримати винагороду – гроші.
І ні, вона не була ніякою пані легкої поведінки. Венесса була шахрайкою. Вона уміло грала у свою гру та усміхалась, що аж щоки починали боліти, поки її партнерка спустошувала банківський рахунок бідолаги.
Венесса вміла отримувати все бажане: і увагу, і улюблені червоні троянди, і тисячі на картку. Після чого вона раптово зникала у темряві ресторану, а очманілий чоловік дурів від смс про зняті гроші, котрі він не знімав. Далі він намагався знайти «незнайомку», щоб та його заспокоїла. Адже у всіх чоловіках присутня ця риса характеру, яка потребує турботи від інших, ніби матуся не обіймала їх у дитинстві, що зараз вони шукають підтримку у кожної жінки.
Проте тут, усе куплено. Тут, відбувається ціла вистава. Тут, один одного знають, бо росли разом, ходили в одну школу, крали персики разом, ходили на набережну пити пиво, і то разом.
Маленьке місто тримається на таких, як вони. Шахраїв, точніше акторів, як вважала Венесса. Вона уявляла себе в кіно у якому завжди хеппі енд, бо завжди вона виходить сухою із води.
Цього разу Венесса нарешті отримала знак і зрозуміла, що пора завершувати гру. Гроші на картці, тому можна розслабитися та втекти якомога далі від цього дивака, але багатого, точніше колись багатого.
Венесса виходить із бару. На вулиці вечірній туман придає загадкову атомосферу, ніби от-от має статися якесь вбивство. Місяць ледь-ледь проявляється через густі темні хмари. Венесса відчуває невелику тривогу і її серце починає битися у пришвидшеному темпі. Тиша навкруги починає лякати. Вона відчуває, що опинилася у пастці, яка триває вже декілька років.
Бути крадійкою означало для неї бути ніким. Вона хотіла для себе кращого майбутнього, ніж те, у якому вона зараз живе. Венесса хотіла бути справжньою акторкою у справжньому кіно, а не у своїй голові.
Нещасливе дитинство у бідності змусило її докотитися до стану в якому вона перебуває. У стані самотності. Венесса така ж самотня, як ось ця незнайома вулиця по якій вона крокує.
Нав’язливі думки починають їй докучати, а голова починає боліти. Венасса знову одна. «Друзі-актори» - це такі ж діти, без щасливого життя, як і вона.
«Чому так сталося?», запитує себе щоразу і ніколи не знаходить відповіді.
«Чому я не обрала інший шлях?», «бо це легко» - відповідь.
«Чому я знову відчуваю на собі бруд, який не можу змити?»
«Бо ти застрягла у болоті» відповідає тихий голос у голові.
«Бо ти вирішила, що слабка для цього великого світу».
І це правда. Кожен із нас має у собі слабкість. Венесса змирилась із нею і зазнає душевного болю, а потім запиває це все напівсолодким вином, відчуває забуття, занурюється у сон, а на ранок усе забуває. Вона стала залежною від цих «ліків», які ніколи не вилікують її.
Венесса звикла до своє слабкості, котру так сильно приховує від інших. Вона звикла бути акторкою.
А ти ?
Ти признаєш, що слабкий ?
Чи можливо ти вбив у собі свого вмілого сильного та самовпевненого актора ?
