Витримки з книг Тригуба Олександра щодо реформи календаря.
***
Неприйняття нового стилю спостерігалося серед віруючих усіх губерній без винятку, особливо на селі. В огляді про стан Одеської губернії за січень-вересень 1923 р. відзначалося: «Введення нового стилю майже всюди було зустрінуте недоброзичливо; на минулих церковних святах за новим стилем віруючі переважно були відсутні, й навпаки, у свята за старим стилем церкви були переповнені. Особливо противилося введенню нового стилю селянство (виділення наше. – О.Т.)». Неоднозначно до проведення свят за новим стилем поставилися віруючі й самої Одеси. Так, 5 серпня 1923 р., коли архієрей Дмитрій оголосив в Одеському соборі про святкування свята Преображення за новим стилем «мобілізовані віруючі запротестували і, не дивлячись на те, що соборна громада [обновленців] наполягала на святкуванні за новим стилем, під тиском скандалістів прийшлося… святкування відмінити». Коли ж єпископ з’явився служити всенощну, біля церкви його чекала розлючена юрба, яку він не зміг заспокоїти і заздалегідь зупинив службу . Причому проти обновленців, захищаючи тихонівське духовенство, активно почали виступати і робітники, які робили це «лише тому, що це «в пику комуністам», яким продалися священики «Живої церкви». Окрім того, по місту ходили чутки, що з Москви прибула делегація робітників від патріарха Тихона, від імені якого наказувалося проводити свята лише за старим стилем.
На Харківщині спостерігалася така ж ситуація: у Валківському районі Харківської округи траплялися випадки, коли священики відслужили свято за новим стилем, а з селян ніхто не з’явився, і тоді відбувалася служба повторно, але за старим стилем. У с. Водолага, коли в церкві почали служити священики «Живої церкви», селяни заявили, що «ми в цю церкву ходити не будемо, а якщо бажаєте, то беріть її під клуб…». Подібну заяву зробили селяни с. Зелений Гай (передмістя Харкова).
На Сумщині це нововведення інколи призводило до сумних наслідків, коли в деяких селах, за проведення служб за новим стилем віруючі били своїх пастирів. Це було пов’язано, як відзначає Сумський окрком КП(б)У, з тим, що «селянство, яке значною мірою відносить початок і закінчення тих чи інших польових робіт до певного церковного свята, тримається консервативно і за звичкою розраховує за старим стилем».
Подібний випадок агресивного ставлення віруючих стався у с. Бобровиці Чернігівської губернії: коли священик вирішив відсвяткувати свято Петра а Павла за новим стилем, «баби парафіянки, розлютившись, хотіли його побити, зірвати з нього рясу тощо», а в с. Проходи Липецького району Харківської округи після того, як священик почав проводити служби за новим стилем, віруючі закрили церкву й не пускали до неї свого пастиря
У багатьох селах стали здійснювати службу на церковні свята по два рази. Павлоградське ДПУ у липні 1923 р. з цього приводу відзначало: «Виходить те, що перше свято [священик] служить за розпорядженням, а друге – за бажанням… Характерно відзначити, що чим більше виходить непорозумінь у середовищі духовенства, тим більше селянство зацікавлюється становищем і завжди доходить висновку, що церква утискується владою і це змушує його ревніше ставитися до церкви». На Старобільщині (Донецька губернія) селяни за введення нового стилю почали називати обновленських священників «агентами комуністів», а «Живу церкву» – «радянською церквою», яка утримується на кошти радянської держави. Такої ж думки дотримувалися віруючі й на Полтавщині, стверджуючи, що «живі» діють на гроші комуністів», а їх керівники є провокаторами, таємними агентами радянської влади, ДПУ і т.д.
Але все ж маса малограмотного селянства не могла знати про те, що відбувається у православній церкві. Так, у листопадовому звіті ДПУ Новомосковського повіту Катеринославської губернії повідомлялося, що «населення відноситься до церкви пасивно, головним чином тому, що не розуміє, що відбувається у церкві». Навіть на початку 1923 р. євпаторійський благочинний протоієрей Сербінов повідомляв місцевий адмінвідділ: «З програмами новоутворених обновленських груп у церкві ні наше духовенство, ні миряни повного знайомства не мають..., [але] завдяки неприродності поширення цих ідей, віруючі до обновленського руху ставляться негативно, і навіть злобно». Це призвело до того, що протягом часу так званого «інформаційного вакууму» селяни автоматично разом із своїм духовенством увійшли до складу групи «ЖЦ». Про це із певним задоволенням повідомляла катеринославська губернська газета: «Майже в усіх селах селяни приєдналися до «Живої церкви».
На відміну від селян, міщани були краще поінформовані у цих питаннях, що у подальшому, на нашу думку, вплинуло на ставлення селянства до обновленства через мирян-депутатів. Головні вогнища антиобновленського руху виникають у губернських містах: Одеса, Харків, Київ, Сімферополь та ін. Так, 29 вересня 1922 р. на загальних зборах духовенства та представників парафіяльних громад Одеського повіту під час обговорення питання про ставлення до Вищого церковного управління (у Москві) та групи «Жива церква» віруючі-депутати рішуче повстали проти оновлення, «ЖЦ» та ВЦУ, докоряючи духовенство за малодушність, слабкість та розкол у його середовищі, наголошуючи: «ви, отці, боїтеся, так ми будемо захищати церкву». При цьому пригрозили: «якщо духовенство примкне до «ЖЦ», то вони (віруючі. – О.Т.) привезуть духовенство із Болгарії та Греції»
21 вересня 1922 р. відбулася сутичка у Харкові, де в Кафедральному соборі ініціативна група «ЖЦ» відкрила збори духовенства та мирян міста й околиць. Але, за описом центральної газети «Комуніст», «натовп віруючих з Благбаза, істеричні барині і крикливі старушонки, що наповнили собор, відразу надали зібранню таку пристрасний і безладний характер, що ініціатори змушені були закрити зібрання... При цьому на адресу «Живої церкви» роздавалася лайка, а на адресу прихильників її – погрози». Подібні сутички продовжували відбуватися на Харківщині і в подальшому. Так на початку грудня 1922 р. в Озерянській церкві м. Харкова членів «Живої церкви» було урочисто віддано анафемі, оголошено єретиками і закликано парафіян до активної боротьби з порушниками церковної святості.
Особлива боротьба розгорілася між прихильниками і противниками «Живої церкви» за Олександро-Невський Кафедральний собор у Сімферополі. Справа про його передачу розглядалося в церковному підвідділі НКВС майже чотири місяці. Незважаючи на те, що прихильники п. Тихона подали заяву про оренду собору ще 5 серпня 1922 р. і представили підписи від громади в кількості більш 20 тисяч осіб, заступник НКВС Криму Ануфрієв рекомендував завідувачу церковним підвідділом «укласти договір із групою ЖЦ на передачу в користування згідно з законом – Олександро-Невський Кафедральний собор, міські каплиці, Косьмо-Даміанівське подвір’я міста Сімферополя і свічкарню», хоча в групи, яку представляв активіст обновленського руху в Криму Олександр Ендека, не було навіть необхідної мінімальної кількості підписів (20 осіб) для одержання храму.
5 листопада почалося слухання за обвинуваченням архієпископа Никодима (про що вже говорилося вище. – О.Т.). Разом з архієреєм був засуджений і причт Олександро-Невського Кафедрального собору. В результаті НКВС 2 грудня повідомило: «Протоієрею Калиновському. Згідно з В[ашим] проханням від 1/ХII-[19]22 р. за № 59 Адміноргуправ НКВС повідомляє, що… Вам дозволяється [в] неділю з 3/ХII–[19]22 відправляти богослужіння у вищевказаному соборі. Начадміноргуправ Турецький».
Рішення НКВС викликало широке обурення серед противників обновленства. 3 грудня протоієрей Калиновський зробив спробу провести богослужіння, але зустрів активний опір парафіяльної громади собору.
Найбільше хвилювання в соборі відбулося 18 грудня 1922 р., коли Таврійське єпархіальне управління, виконуючи розпорядження НКВС, вирішило прийняти майно і ключі від собору. Події цього дня детально розкриті в доповідній записці єпископа Петра (Рождественського) до НКВС:
«Незабаром після початку богослужіння у храм увірвалася юрба людей в 200-300, під керівництвом декількох чоловік, на чолі із гр. Моргуновим.
Юрба з лементом, свистом і неподобствами, у вигляді биття скла, перервала богослужіння, шість чоловіків увірвалися до вівтаря і накинулися на єпископа Петра, протоієрея Калиновського і про Т. Дикарьова, погрожуючи побити і навіть вбити, якщо не будуть віддані ключі від собору
Зазначення протоієрея Дикарьова на те, що ключі взяті з дозволу цивільної влади, не подіяло. Чоловіки, що ввірвалися у вівтар, заявили, що вони нічого не хочуть знати – «або давайте ключі, або вб’ємо» і додали ще: «досить, що ви посадили до в’язниці архієпископа й інших мучеників». Оскільки опір був неможливий, то протоієрею Дикарьову довелося віддати ключ від собору гр. Моргунову, що стоїть на чолі банди...
У світлі всього вищевикладеного ТЄУ (Таврійське єпархіальне управління. – О.Т.) просить віддати розпорядження про розшук узятого силою ключа, перевірити описи соборного майна, опечатати Кафедральний собор і притягти через прокуратуру громадян [до відповідальності]...»
Ексцес навколо собору привів до того, що 19 грудня собор був опечатаний «до особливого розпорядження», а справа передана Прокуророві Республіки. Це привело до того, що пізніше собор уже не був відкритий і його перетворили у склад церковних цінностей із закритих храмів Криму. В 1929 році були зняті дзвони, а 30 травня 1930 року КримЦВК прийняв рішення знести храм і передати земельну ділянку для спорудження музею-панорами «Взяття Перекопу». У ніч з 26 на 27 вересня 1930 року собор було висаджено у повітря.
Потрібно відзначити, що самому обновленському руху в Криму, на думку аналітиків ДПУ, «багато шкодила нетактовна поведінка його керівників, які у своїй лівизні часто доходили до антирелігійної пропаганди, чим, звичайно, підривали церковний авторитет реформаторів»
Сутички навколо соборних церков були поширеним явищем і в інших регіонах. Так, на початку січня 1923 р. віруючі-тихонівці зірвали урочистий молебень у соборі м. Бахмута й вигнали звідти обновленське духовенство. Подібна сутичка відбулася і навколо Чернігівського собору, що призвело до опечатування будівлі з боку відділу управління губвиконкому . Не меншого масштабу відбувалися «бої» за Полтавський кафедральний собор, де 12 квітня 1923 р. юрба віруючих тихонівського спрямування влаштувала бійку в результаті якої було побито провідника «ЖЦ» архімандрита Сергія (Звєрєва), при чому «натовп гнався за ним по вулиці, пригощаючи кулаками і булижниками». Полтавський кореспондент М. Бездомний так описав дані події у центральній газеті «Комуніст»:
«12-го квітня парафіянам кафедрального собору було оголошено про те, що передбачається проповідь представника «Живої церкви» архімандрита Сергія. До собору повалили незлічені юрби віруючих, серед яких переважали торговці і торговки, які вирішили влаштувати обструкцію «живому» архімандриту. Не встиг Сергій і рота відкрити, як представники «мертвої церкви» * підняли шум. Лунали крики:
– Геть антихриста! –
Хай говорить «жива»! Шум та крики зростали. Виведений із терпіння архімандрит почав обсипати соборну паству лайкою.
– Свині ви, баби, сволота ви антихристова! «Мертва» перейшла в наступ, «жива» – до оборони. Почалася рукопашний поєдинок, під час якого добра частка стусанів перепала у спину «живого» архімандрита…
Рукопашний бій зі стін собору перенісся на вулицю. Спроба архімандрита Сергія вибратися із собору, непомітно протиснувшись крізь юрбу, що дралася, не увінчалася успіхом. Він був помічений «мертвими», і за ним почалася погоня. Погоня «мертвої» за «живою» по вулицях міста, що супроводжувалося киданням булижників і важкими кулаками, зажадала втручання міліції. Останній, винятково умовляннями і закликом до розсудливості, вдалося, після довгих зусиль, вирвати архімандрита з рук розлюченої юрби і запобігти кровопролиттю»
Особливо розголосу набули сутички 1926 р. навколо Сталінського собору. Під час передачі будівлі обновленцям 3 серпня 1926 р. біля церкви зібрався великий натовп людей і обновленців до церкви не допустили, крім того зникли ключі від церкви. Вигнавши обновленців з церкви натовп рушив до помешкання ДПУ з вимогами визволення ще раніш заарештованого попа-тихонівця протоієрея Полікарпова. Облога ДПУ продовжувалась до вечора. Справа кінчилась тим, що після того, як «баби» розбили камінням в помешканні ДПУ скло в декількох вікнах, при чому каміння кидалось і в співробітників ДПУ, в результаті чого останні змушені були стріляти в повітря, тільки тоді натовп розбігся. Не дивлячись на активний спротив, через декілька днів передача вищезазначеної церкви обновленцям все ж таки відбулася:
Постепенно к Собору стала собираться толпа баб. Первое время перевес был на стороне новой общины, но затем, когда члены старой общины, подбодренные агитацией Мезинова и др.[угими] сторонников Данилова, начали выкрикивать о том, что Собор забирается жидами, а также мелом ставили кресты на спинах сторонников новой общины – последние постепенно стушевались. Одновременно по заводам побежали кликуши, рассказывая о захвате собора и призывая рабочих бросить работу и пойти на защиту такового. Эта агитация никакого успеха среди рабочих не имела. В толпе из мужского населения были только торговцы, несколько кустарей, беспризорные и безработные. Всего мужчин было до 3-4 %. После полудня кем-то из сторонников Данилова был брошен лозунг о необходимости пойти к ГПУ и требовать немедленного освобождения попа Поликарпова. Толпа до 800 человек после этого направилась к зданию ГПУ, где были слышны различные выкрики: «Долой жидов», «Бей стекла» и т. д. Активно принимавших участие из всей толпы было гораздо меньше 40 %. Остальная публика состояла из любопытных, интересовавшихся этой волынкой. Таким образом, продолжалось до позднего вечера, когда из толпы раздалось несколько провокационных выстрелов, а затем в окна Окр.[ужного] Отдела ГПУ полетели камни. В это время в помещении ГПУ находился член ЦКК* т……… Нач.[альник] Окр.[ужного] Отдела Т. Розанов, посоветовавшись с ним, отдал распоряжение произвести несколько выстрелов в воздух. Эта мера оказала должное воздействие и толпа начала рассеиваться (Доповідна записка республіканського ДПУ про конфлікт між тихоновцями та обновленцями навколо соборної церкви)
Та все ж треба відзначити, що не можна говорити про повне неприйняття обновленських ідей селянською масою. Незважаючи на те, що переважна маса вірян виступила проти церковних реформ, особливо, як зазначалося вище, проти введення нового стилю, траплялися парафії, які або повністю переходили до нової церкви, або ж розколювалися на два ворогуючих табори. Станом на кінець листопада 1922 р. працівники ДПУ на місцях у своїх звітах стали відмічати, що «загальна маса віруючих виявляє значний інтерес до обновленського руху і вимагає від духовенства роз’яснення програми «ЖЦ» і це «хвилює уми багатьох мирян». Про неоднозначність ставлення селянства до реформування церкви повідомляло ДПУ Одеської округи у своєму інформаційному звіті від 25 листопада 1923 року:
«Ставлення селянства до всіх нових реформ, що проводяться у церковному житті, не авжди однакове: одні – прибічники обновленської, інші – тихонівської течії… Переважна більшість останніх літні селяни, і переважно жінки, забиті з давніх-давен релігійним дурманом»
Підсумовуючи причини неприйняття обновленських ідей у загальній народній масі, можна констатувати, що широкі верстви віруючих більше цікавила не політична складова обновленського руху (підтримка радянської влади та здобутків революції), а збереження традиційності в Церкві. Наприклад, введення нового стилю викликало більше незадоволення серед вірян, ніж вилучення церковних цінностей 1922 р. Це пояснюється тим, що парафіяни зберігали консервативність, насамперед в обрядовій складовій: піп зобов’язаний не голити бороду та не ходити у цивільному, свята потрібно проводити за старим звичаєм та стилем тощо, а питання світосприйняття священика чи його богословські ошуки їх турбували в останню чергу. Саме цим пояснюється значний успіх тихонівської агітації, яка носила не теологічний характер, а виступала у вигляді наклепницької, інколи безглуздої, пропаганди.
Тобто додам від себе більшовизм спрямовував всі сили на тотальне виродження православного руху в Україні, а потім, як не потріб викинув обновленців й репресував, адже “коммунизм исключает возможность существования религии. Они один другого исключают. Поэтому в нашу задачу отнюдь не входит способствовать укреплению хотя бы самой либеральной церкви. Мы [ее] должны разрушать. Но в этом процессе мы должны использовать существующие в церковной жизни и враждующие между собою элементы, чтобы они сами один другого уничтожали. В этих целях мы иногда должны поддержать то или другое течение, менее для нас вредное, ока зывая [ему] даже материальную поддержку, как это нами было указано в предыдущих циркулярных письмах” (Особливо таємний циркуляр Лациса для внутрішнього вжитку ВЧК, який був надісланий місцевим ГУБЧРЕЗКОМАМ)
1. Не способствуя никакому созданию Советской Церкви, внести разложение в Пра вославной Церкви путем создания конкурирующи[х] религиозных общин.
2. Оторвать от Православной Церкви все честные идеалистические элементы, путем благосклонного к ним отношения и реальных услуг.
3. Компрометация видных лиц Церковного Собора и Синода.
4. Хирургические приемы. Осенью 1919 года этот вопрос был поставлен в Политбюро
Ц.К. и потом передан Особой Комиссии (в связи с воззванием Патриарха). Решено было предоставить ВЧК [право] работать именно в таком направлении. С тех пор ВЧК было сде лано следующее:
Б) Духовенству был дан толчок к переоценке своих взглядов.
В) Прогрессивному духовенству дана возможность себя проявить.” (Доклад Лациса)
Всі ці заходи, як вірно зауважує Тригуб, спричинили повальну й масову відмову від Христа, адже “розкол РПЦ підштовхнув антиклерикальні настрої українських віруючих, що дало змогу провести кампанію знищення церков 1929-1930 років, закрити 99,9 % церков протягом 1930-х років і у подальшому здійснити офіційну атеїзацію населення, коли значна частина найбільш віруючого населення ставилася до церкви ззовні досить байдуже”.
