Якщо визирнути з кімнати, у коридорах теж можна побачити багато чого цікавого.
Як я вже згадувала у попередньому дописі, кожна кімната має своє дверне вічко, персональний дверний дзвінок та навіть відеодомофон.
Якщо хтось подзвонив вам у двері, це означає, що він або вже стоїть під тими самими дверима на вашому поверсі, і тоді ви можете поговорити з ним по домофону, або ж він ще внизу, на вході у будівлю, тоді ви можете поспілкуватися по відеозв’язку та відкрити для гостя двері на першому поверсі.
Одразу варто окремо зазначити, що у цьому гуртожитку живуть аспіранти, лікарі, медичний персонал, дослідники та науковці або медики, запрошені за різними коротко- та довгостроковими програмами. Тут немає студентів.
У коридорах завжди тихо, тут ніхто не галасує, не вмикає гучно музику чи телевізор, не влаштовує вечірок і не складає сміття під дверима. На наш погляд, за атмосферою це місце швидше схоже на готель, хоч таким насправді по суті своїй не являється. Японія – країна безумовної поваги до особистого простору. Тут це частина базового виховання. Кожен з нас живе своїм життям, втомлюється на роботі, спить у зручний для себе час, любить різну музику, потребує тиші у певні моменти, тому серед японців вважається неприйнятним порушувати комфорт сусідів. Насолоджуюся, поки маю таку можливість.
Двері кімнати закриваються на вигляд звичайним ключем, за який з кожного мешканця беруть завдаток у розмірі 20 000 єн на випадок його втрати. Це чималі гроші, а ключик не такий простий, як здається. Поки кладу його у кишеню, у чому хитрість, розкажу на першому поверсі.
З обох боків коридор закінчується вікнами на всю стіну, що пропускають багато денного світла.
Зверніть окрему увагу на позначку на склі. Це невід’ємна складова будівельних норм Японії як сейсмічно активного регіону та регіону з підвищеним ризиком тайфунів. Червоні трикутники на вікнах тут вказують на екстрені виходи або місця, які можна використовувати для евакуації у разі надзвичайних ситуацій типу пожежі чи землетрусу, коли основні виходи заблоковані.
Спуститися з поверху вниз можна на одному з двох ліфтів, розташованих по обидва боки коридору, або по сходовій клітці.
Ліфти тут, як і люди, надзвичайно ввічливі. Вони показують, їдуть вони вниз чи вгору, попереджають, що двері зачиняються, слухняно рахують поверхи, називають поверх, на якому мають зупинятися, кажуть дякую. Інколи виникає мимовільне враження, що людина, голосом якої говорить ліфт, кланялася, роблячи цей запис.
З цікавого - у Японії не прийнято говорити у ліфті. Це правило стало надзвичайно поширеним у часи пандемії і добре прижилося, оскільки органічно поєднується з правилом тиші у громадських просторах. Люди вільно говорять, ідучи по коридору, та як тільки вони переступають поріг кабіни ліфту, розмова переривається, щоб знову відновитеся уже на іншому поверсі. А щоб їхати було не нудно, до ваших послуг практично завжди є ростове дзеркало. Можна любуватися собою або тихенько позирати на відображення інших, бо розглядати людей прямо у Японії теж не прийнято.
На першому поверсі, як і у кожному поважаючому себе гуртожитку, є вахтерська кімната. Посада чергового, що змінюється щодоби, тут поважно називається словом суперінтендант. Сюди сходяться усі дороги, тут вирішуються усі питання.
Правила проживання у гуртожитку досить суворі. Заборонені домашні тварини, паління на території та у приміщеннях, відвідувачі, і навіть написано, що мешканцям не рекомендується ходити у гості один до одного. Останнє ніхто не контролює жорстко, але якщо зібратися компанією і почати галасувати, то проблеми будуть точно.
Щодо відвідувачів не з мешканців гуртожитку, їх часто можна побачити у великому просторому холі, спеціально обладнаному для цього. Тут є м’які дивани, столи, книжкові шафки та стіл-стійка біля вікна.
Є великий туалет, облаштований для зручності людей з особливими потребами.
У цих правил є свої плюси та мінуси. Таким чином підвищується безпека мешканців, але, знаєте, якось дивно бачити людей, що тихенько лежать поряд з коробкою від піци на жовтому диванчику у загальному холі. Щось у відчуттях іде у розріз з по замовчанню вбудованою практично в кожного українця гостинністю.
Також на першому поверсі кожен мешканець має свою особисту поштову скриньку. Вона прив’язана до кімнати і відкривається тим самим ключем, що і кімнатні двері.
Але у скриньки немає прорізу для вставляння ключа, вона відкривається його «головою», котра містить вбудовану RFID мітку. Достатньо піднести ключ до спеціального зчитувача, пролунає тихеньке «клац», і відкриються дверцята вашого ящичка.
Так само працюють і скриньки для невеликих посилок. Проте їх тут усього декілька, тому якщо всередині не ваш пакунок, дверцята просто не відкриються.
Якщо ж вам доставлятимуть щось габаритне, що у скриньку не поміщається, або щось таке, що потрібно вручити особисто, кур’єр подзвонить у домофон. Якщо вдома нікого не буде, на екрані кімнатного монітору на вас чекатиме зображення конверту, а вам доведеться додатково дізнаватися, куди переадресували не вручений пакунок.
Охоронцем входу до гуртожитку є суворий та врівноважений датчик руху. Він працює у парі зі сторожовою вежею інтеркому і випускає з приміщення усіх, хто підходить до внутрішніх скляних розсувних дверей, але просто так не впускає нікого. Зовнішні двері не мають подібного жорсткого контролю, але без ключа далі інтеркому не пройти. Або дзвоніть, будь ласка, у домофон своєму абоненту, або прикладайте ключик з RFID міткою.
Вхід до гуртожитку облаштований у мінімалістичному та, як на мене, досить елегантному стилі. Не все практично, але виглядає дуже добре.
Особливо мені подобаються маленькі бетонні клумбочки. Рослини тут змінюються щосезону, завжди щось цвіте. Композиція радує око, а магія змін дивує розум. Ані я, ані мої знайомі ні жодного разу не бачили, щоб хтось порпався біля них у землі. Мабуть, пересаджують вночі (жартую).
У гуртожитку також є своя власна підземна парковка для велосипедів та машин, розташована на -1 поверсі. Ставити машину, де можна приткнутися, у Токіо суворо заборонено. Якщо хочете їздити на автомобілі, платіть, будь ласка, за оренду паркомісця.
Куди не глянь, простір довкола використовується максимально ефективно, бо місця у Японії вкрай мало. Я спершу не звернула уваги на підлогу у паркувальній ніші біля входу до гуртожитку, і лише згодом усвідомила, що це не просто прихисток для двох маленьких машинок, а заїзд у гараж. Розвернутися ніде, тому машина носом уперед заїжджає на рухоме коло, вбудоване у підлогу, а поворотний механізм розвертає її у потрібному напрямку.
Ну і на останок моє улюблене - її вельмишановна екологічність сміттєва кімната!
Тут взагалі ніде немає ні сміттєпроводів, ні, тим паче, відкритих сміттєвих баків біля під’їзду.
Повторюся, місця у Токіо дуууже мало, Японія в цілому – невеличка острівна країна. Тут квартирки по 25 метрів квадратних – це вже відчутна розкіш, але практично у кожному (!) багатоквартирному будинку чи гуртожитку є окрема сміттєва кімната, що за площею часто перевищує середнього розміру помешкання.
Щоб не потонути у власних відходах, Японія прийшла до практики ретельного сортування сміття та розробила надзвичайно ефективні методи його утилізації. Для успіху такої нелегкої справи потрібна злагоджена робота на усіх рівнях. Внесок буквально кожного мешканця має значення, інакше система не справиться.
Збирати сміття у себе вдома ви можете будь-яким способом, але у сміттєву кімнату приносити його просять підготованим згідно з чіткими правилами, що можуть дещо відрізнятися залежно від місцевості, адже кожен спеціальний район міста має власний сміттєпереробний завод.
У нас у спеціальному районі Бункьо обов’язковим є наступне:
- усе сміття слід розділити на дві великі категорії: придатне та не придатне до спалювання;
- придатне до спалювання сміття (харчові відходи, брудний побутовий папір, одяг, взуття, дрібне пластикове та пінопластове пакування, невеликі об’єми рослинних решток тощо) має бути зав’язане у спеціальний пакет для сміття, який можна придбати у найближчому магазині;
- не придатне до спалювання сміття (невеликі металеві предмети, дрібна побутова техніка, фольга, парасольки, консервні бляшанки, вироби зі скла, запальнички, батарейки, лампи денного світла, ртутні термометри, газові балончики та балончики під тиском тощо) потребує подальшого сортування;
- батарейки, ртутні термометри, лампи денного світла, газові балончики та запальнички становлять підвищену небезпеку для довкілля, причому, кожен по-своєму, тому йдуть кожний у свій окремий контейнер і будуть передані на утилізацію кожен своїм порядком;
- окрему категорію складає крупногабаритне сміття (предмети більші за 30 х 30 х 30 см). Кожен такий предмет компанією з утилізації розглядається окремо та приймається за додаткову оплату;
- попередній пункт особливо актуальний для побутової техніки, оскілки вона містить у собі дуже багато різноманітних компонентів, що утилізуються за різними правилами;
- такі речі як картон, крупний папір, консервні бляшанки, пакування від косметики, пластикові та скляні пляшки, що не були ушкоджені, вважаються сміттям, придатним до повторного використання;
- консервні бляшанки ідуть у окремий контейнер та мають бути попередньо вимиті від жирного вмісту;
- пластикові пляшки слід промити чистою водою і зняти з них кришку та етикетку;
- кришки утилізуються окремо від пляшок, тому поміщаються у окремий контейнер, призначений саме для них;
- етикетка від пластикової пляшки вважається сміттям, придатним до спалювання;
- папір та картонні коробки слід розкласти або розрізати, скласти якомога компактніше та надійно перев’язати мотузкою.
Сміття кожної категорії вивозять у певні дні тижня та забирають у конкретно визначений час, який встановлюється окремо для кожного спеціального району та навіть районів всередині нього.
Тема екологічної утилізації відходів для мене дуже цікава, а досвід Японії у цій справі я вважаю унікальним, тому можу багато про це говорити, але це вже точно тема окремої розмови якось іншим разом.
