Для багатьох з нас Іранська революція 1979 року здається природним результатом прорахунків політихи шаха. Більш детально Ви можете дізнатися про Іран у нашому новому відео. Інша частина чула про американських заручників, яких захопили фундаменталісти у листопаді 1979 року. Але сьогодні ми розкажемо про те, як Джиммі Картер повірив у “демократію в Ірані” та підтримав Рухоллу Хомейні.
У своїх мемуарах шах Мохаммед Реза Пехлеві заявляв, що маловідомий Хомейні зміг організувати демонстрації 1963 року в Ірані за допомогою іноземних агентів і що президент США Кеннеді спочатку хотів його усунення від влади, а потім змінив свою думку про нього. Шах також стверджував, що президент Джиммі Картер був ще одним ліберальним президентом, який нагадував йому Кеннеді і хотів втрутитися у справи Ірану. За рік до Революції завершувався термін дії великих нафтових контрактів з Іраном. Деякі з сучасників розглядали відмову продовжувати контракти як тиск на уряд Ірану. Зрештою шах заявив, що американці та британці змовились проти нього через його націоналізацію в 1973 році та підвищення цін на нафту. Але чи є правдою слова шаха? Можливо, це одна зі спроб виправдати свої помилки?
Для початку давайте розглянемо основні опозиційні партії до монархічного режиму. Демократичні сили мали основну базу підтримки серед освічених представників міського населення. Для них ідеалом було б дотримання шахом конституції 1906 року. Основною слабкістю цієї групи була відсутність згуртованості та єдності, що не дозволило їм очолити опозицію та здійснити демократичні перетворення. Звісно, що були різного роду ліві рухи, але вони були загнані в глибоке підпілля таємною поліцією та армією. Їх основним козирем були терористи, які партизанили в різних районах країни. Але головним рушієм антишахської опозиції стали релігійні організації, які мали найвищий авторитет у суспільстві. У Рухолли Хомейні були конкуренти за першість серед імамів. Популярний аятолла Махмуд Талегані підтримував лівих, тоді як, можливо, найвпливовіший аятола в Ірані Мохаммад Казем Шаріатмадарі спочатку залишався осторонь від політики, а потім виступив на підтримку демократичної революції. Хомейні обрав шлях популяризації своє фігури як закордоном, так і всередині країни. Справді, згідно документів ЦРУ у 1963 році Хосейні вперше зв’язався із представниками США та запронував себе як союзника. Але це все ще був початок шляху аятоли до влади.
Приводом до революції стала стаття в одній державній газеті під назвою “Іран і червоно-чорна колонізація” у 1978 році. Стаття мала на меті очорнити аятолу Хомейні. У ній був лише один правдивий факт, а саме що Рухола Хомейні був противником реформ лише через свою впертість. Решта була звичайною “чорнухою” та політичною фальшивкою. Ця стаття підпалила вогонь повстання в консервативних Кумах - центрі іранського шиїзму. З 1963 року сили безпеки Ірану не проходили жодної підготовки та не мали обладнання для боротьби з безпорядками. Як наслідок, поліцейські сили не могли контролювати демонстрації, тому долучали армію. Відсутність цивілізованого підходу до вирішення протестів спричиняли розстріли, які надавали повстанню більшої легітимності в очах народу та засудження союзників Ірану. Адміністрація Картера в США також відмовилася продавати Ірану сльозогіний газ і гумові кулі. Повстання у Кумах і Тебрізі подавлялося доволі жорстоко, що сприяло консолідації ворогів шаха. Політика шаха в силу таких обставин коливається від жорсткого подавлення до амністії. Така нерішучість є результатом хвороби. У монарха був рак. Дружина Мохамеда Реза Пехлеві багато раз пропонувала йому поїхати на лікування, а вона як регент вирішить проблеми в країні. Шахіншах відмовився у надії самому виправити ситуацію. Якщо розглядати загально рішення шаха, то можна побачити нерішучість і непослідовність його позиції: то він амністує опонентів, то призначає військовий уряд, аби подавити протести. Відсутність єдиної чіткої лінії також підривало правлячий режим.
Аби прискорити повстання, фундаменталісти підпалили театр “Рекс”, де крутили “антиісламський” фільм. У відповідь шахіншах оголосив військовий стан. Ситуація погіршилася ще більше після обстрілу військовими мирної демонстрації, де загинуло 90 людей. Фундаменталісти зразу роздмухали кількість жертв: з 90 людей до 4000 - і звинуватили у всьому сіонізм і його прислужника шаха. Ліві “інтелектуали” теж не відставали в цифрах. Фуко заявив про 3000 загиблих. Ліві нападки у західній пресі ще більше підірвали підтримку шаха на Заході. Країну почали накривати протести, страйки й розпад військової машини, яка була останнім стовпом Шаха. У листопаді 1978 року Тегеран горів. Адміністративні будівлі іноземних компаній, кінотеатри, магазини з продажу алкоголю, автобуси, автомобілі і особливо будівлі банків с тали об'єктами нападу опозиції. Того дня було підпалено майже 400 банківських відділень.
Президент Франції Валері Жискар д'Естен був переконаний, що шах Мохаммед Реза Пехлеві мав низьку підтримку у суспільстві. Французький посол надіслав звіти до Парижа про те, що економіка, яка була паралізована страйками, демонстраціями та часом жорстокими зіткненнями між силами безпеки та опозицією, відновиться, лише якщо шах залишить Іран, а Хомейні повернеться до Ірану зі свого вигнання в Парижі. До прибуття Хомейні до Парижа 6 жовтня 1978 року французький уряд не був поінформований про те, хто такий Хомейні, яка його роль у страйках і демонстраціях в Ірані, та якими були його політичні наміри. При в'їзді в країну президент Франції попередив Хомейні і чітко дав зрозуміти, що його перебування у Франції пов'язане із зобов'язанням не закликати до актів насильства в Ірані. Однак Хомейні з самого початку знехтував цією чіткою забороною: згідно з інформацією, доступною президенту Франції, Хомейні надсилав до Ірану касети із закликами до вбивства шаха. “Східний містик” чудово використовув західні ЗМІ як платформу для пропаганди своїх ідей.
9 листопада 1978 року посол США в Ірані Вільям Х. Салліван надіслав до Вашингтона телеграму під назвою «Мислення про немислиме». Оцінюючи ситуацію, Салліван виходив із наявності двох груп, які впливатимуть на результат революційної ситуації: духовенства та військових. І духовенство, і військові були антикомуністими. Якби військові та духовенство могли працювати разом, Хомейні міг би повернутися до Ірану та зіграти роль, подібну до ролі Махатми Гандіграти в Індії. Хомейні запропонував би світського опозиційного політика на посаду прем'єр-міністра, якого також могли б прийняти військові. Потім помірковані політичні сили організують вибори до установчих зборів і розроблять нову конституцію Ірану, яка надасть повноваження некомуністичним, нефундаментальним ісламістським і прозахідним силам. Виходячи з цих міркувань, співробітники посольства США мали контакти з лідерами опозиції, включаючи аятоллу Мохаммада Бехешті, представник Хомейні в Тегерані. Посол США Салліван вважає, що початкові переговори між американським посольством і опозицією про те, як діяти далі, були багатообіцяючими. Адміністрація Джиммі Картера не прислухалася до порад Збігнєва Бжезінського, який підозрював істинні наміри аятоли.
На початку січня 1979 на острові Гваделупа була скликана конференція лідерів США, Великобританії, Франції та ФРН. Учасники планували обговорити ситуацію в світі та виробити нову позицію щодо Ірану.
Жодна зі сторін перегорів не мала уявлення про те, кого слід підтримувати в Ірані. Тому за основу було взято бачення США. Джиммі Картер мав невірне уявлення про Іран. Основним інтересом Картера була нафта та стабільність в регіоні. Занурюватися в особливості політики Ірану ніхто не хотів. Посол Салліван відвідав Мохаммада Реза Шаха на початку конференції в Гваделупі 4 січня 1979 року, щоб повідомити йому, що уряд США планує встановити прямий контакт з Хомейні. Мохаммад Реза Шах не заперечував послу Саллівану. Салліван подзвонив держсекретарю Сайрусу Венсу в Гваделупу і повідомив йому, що шах не заперечує проти прямого контакту між урядом США і Хомейні. Тим не менш, президент Картер віддав перевагу зв’язатися з Хомейні через президента Франції, що, у свою чергу, настільки розлютило посла Саллівана, що президент Картер задумався про відкликання Саллівана з Тегерана. Посол Салліван уже встановив власні контакти з представниками Хомейні в Тегерані і хотів би встановити контакт із самим Хомейні, а не через французький уряд. Салліван вважав себе архітектором нових американо-іранських відносин і не хотів залишати цю заслугу французьким емісарам. Тільки завдяки втручанню державного секретаря Венса суперечку між послом Салліваном і президентом Картером можна було залагодити. Салліван залишився в Тегерані.
11 січня 1979 року Хомейні заявив, що перебування Мохаммада Реза-шаха за кордоном нічого не змінить, доки він не відмовиться від престолу як шаха Ірану. 16 січня 1979 року Мухаммед Реза Шах покинув Іран. Прем'єр-міністр Бахтіар, призначений шахом, був затверджений на спеціальній сесії парламенту та сенату. Згідно з конституцією, Мохаммад Реза Шах призначив регентську раду, яка представлятиме під час його відсутності. Однак шах полетів не в США, як планувалося спочатку, а в Єгипет. З Парижа Хомейні закликав до широкомасштабної демонстрації в Тегерані 19 січня 1979 року. Демонстранти вимагали, щоб «Бог, Коран і Хомейні» замінили попередню державну філософію «Бог, король і країна». Армія більше не втручалася, демонстранти вигукували «Армія — наш брат» і роздавали квіти солдатам, які стояли на вулицях Тегерана. Усе йшло так, як обговорювалося в Гваделупі. Тільки Хомейні мав власний план по узурпації влади
1 лютого 1979 року Хомейні повернувся до Ірану. Представники Хомейні домовилися з військовими, що вони візьмуть відповідальність за безпеку Хомейні. Поліція та військові стрималися, і тріумфальне повернення Хомейні відбулося без подальших інцидентів. Тим часом американське посольство почало евакуацію понад 10 000 американських військових радників. До Сполучених Штатів були доставлені конфіденційні файли та секретні системи озброєння. На початках все відбувалося за планом адміністрації Картера. Хомейні повернувся до Ірану, Бахтіяр був прем’єр-міністром, скоро мали бути вибори. Але аятола вирішив захопити владу. Завдяки своєму авторитету та за підтримки вулиць, Хомейні призначає власного прем’єр-міністра. Шапур Бахтіяр спробував застосувати військових. Коли генерали прийшли до прем’єр-міністра, вони побачили портрет Мухаммеда Мосаддика замість шаха. Для офіцерів-монархістів це була зрада. Вони повернули війська до казарм та оголосили про нейтралітет.
Фундаменталісти захопили владу - на зміну білій революції прийшла ісламська культурна революція. Хомейні оголосив США “Великим Сатаною” й почав процес цементації режиму. А захоплення заручників у посольстві США у Тегерані сприяли утворенню образу зовнішнього ворога. Головним прорахунком було в нерозумінні основних гравців подій 1979 років. Переслідуючи виключно свої цілі, США не помітило процеси в саму Ірані. Ріст антизахідних настроїв серед населення також не було замічено аналітиками Білого дому. Адміністрація Картера виходила лише з одного показника - антикомунізму, тому не розуміли як мали співпрацювати монархісти-офіцери та шиїтські фундаменталісти. І головним прорахунком Картера була віра на щирість аятоли Хомейні, що він був демократом та борцем з тиранією. Майже ніхто не припускав, що в Хомейні був власний план на Іран.
