Жила собі жінка в невеликому будинку, де вечорами завжди горіло тепле світло.
Колись вона тримала двері свого будинку відчиненими.
Кожен міг зайти. Для кожного знаходилася чашка чаю, добре слово, місце біля вікна. Якщо хтось приходив сердитим - вона намагалася його заспокоїти. Якщо хтось говорив образливі речі - вона довго думала, як пояснити йому, що так не треба.
А потім, коли гість ішов, вона прибирала чашки, сідала біля вікна і чекала наступного дня.
Але одного разу вона помітила, що в її будинку стало дуже холодно. Не тому, що зламалося опалення. Просто вона так довго відчиняла двері навстіж, що перестала помічати протяги.
І тоді вона вперше зачинила двері.
Не назавжди. Не з ненавистю. Просто зачинила.
Тепер вона сама вирішувала, кого запросити, коли налити чай і про що розмовляти.
Не назавжди. Не з ненавистю. Просто зачинила.
Тепер вона сама вирішувала, кого запросити, коли налити чай і про що розмовляти.
А одного вечора до її будинку постукала дуже давня знайома, з якою колись природньо припинилося спілкування. Вона постукала у двері і запитала:
- А ти тепер нікого не впускаєш?
Жінка засміялася.
- Та ні. Просто тепер я спочатку дивлюся, хто прийшов. І ти перша хто постукав у мої двері, зазвичай в них просто входили хто хотів, без запрошення.
- Розумно, - сказала знайома з минулого. - Також я до тебе з печивом.
І дістала із-за спини цілий пакунок.
Вони довго сиділи біля вікна, пили чай, слухали ніч і дивилися, як місяць повільно підіймається над дахами.
А двері залишалися зачиненими.
І це було зовсім не самотньо.
Бо в будинку нарешті було тепло.