Кабінет Артема заливало яскраве світло. На столі цього разу лежала Ліра. Як і нещодавно сам Арт, вона була обплутана шлангами, дренажами, датчиками. Пульс був повільний. Артем зовсім розгубився. Випадок з Артом свого часу його шокував, але це... це не лізло ні в які ворота.
Арт вичікувально дивився на лікаря.
— Папуго, може, ти нарешті скажеш, що з нею?
Артем повернув на нього погляд.
— Сказав би, якби знав.
Артур не зрозумів:
— Як це? Ти не можеш її вилікувати?
— Вилікувати від чого? Я не знаю, що з нею. Я такого ніколи не бачив.
Арт повернувся до Стрільця. Той сидів із перемотаною ногою, крапельницею, в самій футболці. Туга пов'язка під футболкою і мазь під нею тамували біль від ударів снорків та контакту з бетонною стіною. Стрілець — легенда, але наслідки від атак мутантів не відрізняються нічим, якби це був новачок із Кордону.
— Що з нею? Ти там був, ти бачив.
Стрілець витяг крапельницю.
— Пішли вип'ємо. Док, — звернувся він до лікаря, — передай в їдальню, щоб нам горілки пляшку поставили і закусити. Заплатимо, звичайно.
Стрілець вийшов. Арт, кинувши погляд на Ліру, вийшов за ним.
В їдальні було порожньо. На столі в кутку стояла запітніла пляшка хорошої горілки і закуска: мариновані огірки, гриби, шинка, сир... Як у ресторані. Вони сіли за стіл. Стрілець налив по пів склянки.
— Будьмо.
Не чекаючи реакції, залив у себе горілку. Арт зробив те саме. Стрілець, пожувавши бутерброд, пильно подивився на Арта і спитав:
— Як ти опинився біля колектора? Звідки ти знав, коли й куди прийти?
Він знав відповідь. Але хотів почути.
Арт почухав потилицю.
— Та біс його знає. Ніби сон. Коридори, полиці... Темрява, Ліра. І цей довбаний колектор. І так чітко. Я бачив його раніше, як сканер калібрували. Потім очухався — в лазареті лежу, весь в голках, як дикобраз. Док з пів години з мене їх витягував. Я до профа: «Де Ліра?». Той: «На заводі. Сама». Думав, вріжу йому. Але він мене відправив в їдальню й спати. А яке тут, нахер, спати? Душ, скафандр — і під колектор. Правда, волину у Арбалета взяв в оренду. І якраз вчасно. Що там було?
Стрілець налив. Вони випили. Легенда важко зітхнув, поморщився. Ребра, спина, нога — та все боліло.
— В цій лабі багато років тому такі собі редиски виростили здоровенний мозок. Схожий на людський. І хотіли вивчити його ментальний вплив. Тільки мозок швидко усвідомив себе як особистість. Він взяв під контроль відділення охорони, зомбував решту і змусив їх знищити ліфт і зламати аварійну драбину. Довгий час доступу не було до лаби. Поки один з моїх друзів — Привид, не поліз туди. Я не знаю як, але він зміг пройти крізь лабу і знайти з неї вихід. Але, за іронією долі, там виявився старий контролер. Мутант не зміг його зомбувати — зміг вбити. Мій друг досі там лежить.
Стрілець замовк. Очі потемніли. Він знову налив.
— Спи спокійно, друже...
Випили. Стрілець хрумкнув огірком і продовжив:
— Через рік приблизно я, після «чарівної подорожі», втратив пам'ять. І пішов своїми ж слідами. І в цій лабі теж. Сахаров розробив шолом, який зміг мене захистити. Згідно з документами, які я раніше знайшов у Х-18, установку — мозок — можна було знищити, відключивши їй живлення. Я це зробив. Випромінювання зникло. Я зміг застрелити контролера перед виходом. Вибрався. Думав, усе. А виявилось — ні...
Стрілець подивився проти світла на порожню пляшку.
— Йди ще по одну.
Арт не сперечався. Приніс. П'ятсот купонів здерли.
Стрілець продовжив:
— І тут випромінювання знову з'явилось. Як — незрозуміло. Кілька сквадів, які досліджували завод, були миттєво зомбовані. На піку випромінювання зомбувало сталкерів навіть у Рудому лісі. І тут Ліра і ти збираєтеся туди лізти. Мозок тебе відчув, як ти в аномалію поліз, і послав зомбаків. Ви впоралися, але ти був вибитий з рівняння. Ліра одна полізла. Цього я допустити не міг. Я ще не знав, що мозок живий.
— Як він вижив?
— Сам не знаю. Він був законсервований у броньованій колбі з якоюсь рідиною.
— Формалін?
— Щось таке. І спалахи випромінювання обумовлені, скоріш за все, перегрівом. Коли був мінімум — мозок спав. Ми з таблетками, захистом Сахарова пройшли майже непоміченими. Знайшли те, по що вона прийшла. Але вийти не встигли. Ти пам'ятаєш, що було з тобою в Х-18?
— Не дуже. Двох зомбаків перед останніми дверима — і все. Навіть ніж мій там залишився. В одному з них.
— Контролер взяв тебе за мізки. Дегтярьов провів тобі когнітивну калібровку.
— Це як?
— Це прикладом у дзбан. Він тебе вирубив і витяг. Тут сталося приблизно те саме. Тільки мозок сильніший. Він зумів підкорити Ліру і хотів залишити її там. Я тріснув її прикладом і з підствола розбив колбу. Мозок кинув на мене всіх. Там у лабі — кількасот зомбованих, снорків і ще чорт зна якої нечисті. Але мозок загинув. Сподіваюся, остаточно. Решту ти знаєш.
— Чому ти першого разу не розповів про мозок Сахарову?
— Тому що ця світла голова слав би туди одиночок пачками. І всі вони б гинули. Зона має такі місця, куди без її дозволу не можна заходити. І професору знати про нього не треба.
— А якщо ці, як ти сказав, редиски виростять ще щось подібне?
— Не зможуть.
— Чому ти так впевнений?
— Бо я перестріляв їх до чортової матері.
У Арта різко заболіла голова. Здавалося, що вона зараз вибухне. Він схопився за голову і впав на підлогу. Перед очима з'явився темний коридор і владний голос:
«Твій шлях завершено, Homo Sapiens. Іди до мене».
Артур втратив свідомість...
Лікар розмовляв із Сахаровим. Професор уважно слухав Артема і щось записував.
— ...Таким чином, я взагалі не знаю, що мені робити. Температура тіла дівчини — 29 градусів. Як у мерця. Мозкові хвилі йдуть, але дуже повільні. Серце робить ледве 30 ударів на хвилину, хоча решта органів працюють нормально. І симптомів кисневого голодування немає. Чортівня якась. Схоже на кріосон.
— Або на зомбування, правда?
— Боюсь, що так.
— Прив'яжи її ременями і постійно контролюй. Будемо думати, як їй допомогти...
Артем вийшов. До нього все частіше приходили думки, що це все занадто. І треба звідси валити...
Арт отямився на підлозі їдальні. Стрілець сидів на тому ж місці й уплітав балик з величезним задоволенням. Сталкер сів навпроти:
— Ти навіть не намагався мені допомогти. Чому?
— А що б я зробив? Тебе покликав Моноліт.
— Який Моноліт?
— Установка на станції.
Стрілець майже точно скопіював голос із видіння і повторив слово в слово.
Арт оторопіло подивився на нього.
— І що це значить?
— Нічого. І все одночасно. Ти тепер — помічений Зоною. Співчуваю.
— І що тепер робити?
— Закінчуй, що почав. А потім — вічний рейд.
— Я за периметр хочу. Подалі від цього всього.
— Ти сам собі віриш? Забудь, Арт. Ти — частина Зони. Ти не зможеш існувати без неї.
Артур схопився за голову. Там, за периметром, жив його батько — остання жива рідна душа, який чекав його додому. Останні часточки Артура — морпіха, таксиста, сина — швидко розчинялись у радіоактивних вихорах Зони, у «жарках» і гравіконцентратах, у «холодцях» і «електрах»... Залишалася тільки оболонка — Арт, ветеран... Помічений Зоною... Як Стрілець. Як Провідник. Як Дегтярьов. Як Видра. Як Док. Лісник... Тут Арт ясно зрозумів, що вороття назад немає.
— А як Ліра? Як... я без неї... не зможу...
— Це все ілюзія, брате. Їй треба ще вилізти з того стану, в якому вона зараз.
— Ти знаєш, що з нею?
— В неї загальмовані основні функції мозку. Залишились тільки інстинкти.
— Це що значить? Вона зомбі?
— Не зовсім. Процеси загальмовані, а не спалені. Ще є надія.
— Хто може допомогти?
— Ти сам знаєш.
Ну звісно. Болото. Док.
— Треба доставити Ліру туди чи Дока привести?
— Сам сходи. Він скаже. Поки дівчина тут, їй нічого не загрожує.
Два сталкери, помічені Зоною, допили горілку. Обидва були тверезі. Їх «вогняна вода» з-за периметра не брала...
На станції «Янів» Грунт розмовляв із підполковником Шульгою. Їхня група дійшла без труднощів. Найманців не було.
— ...От така фігня, чоловіче, — закінчив Грунт свою розповідь.
— І де ти плануєш продовжити пошуки?
— В лабі на «Затоні». Але то зранку. Треба поспати, затаритись.
— То добре. Генерал Воронін відправив сквад для вашого прикриття. Дочекайтесь їх. Вони не завадять.
— Хто командир скваду? — Грунт приготувався почути не дуже добрі новини.
Підполковник запнувся. Потім повільно відповів:
— Веде Зулус. Група Анубіса.
Грунт замовк. В принципі, присутність цих костоломів мала і свої плюси: сваритися з ними в Зоні охочих було мало. Але непередбачуваність Анубіса насторожувала. Цей танк в екзоскелеті викликав страх і повагу. Хоча його присутність у групі «Долг» щось теж значила. Грунт попрощався і вийшов. В головному залі було майже порожньо. Два сталкери із «Волі» пили пиво. Його люди спали в підвалі у Звіробоя. Треба й собі йти...
Чорний і Гриф сиділи біля бочки з вогнищем. Ніч, хоч був і червень, була прохолодна. Гриф озирнувся, впевнився, що немає зайвих вух, і продовжив:
— Таким чином, задача така. Ти особисто береш сквад своїх найкращих, і ми йдемо на перехоплення. Де зараз сквад Грунта?
— На «Янові». Їх супроводжував сквад «Долгу». «Долг» атакувати наказу не було.
— Їх треба взяти живими. Хоча би трьох. Грунт і двоє повинні бути живі.
— Чому так?
— Бо кінцеву мету знає тільки він. Його не зламати особисто. А от через біль і страждання підлеглих — це можливо. Так ясно?
— Так, ясно. Наші дії? На «Янів» ми не ліземо, це зрозуміло.
Гриф подумав. Скоріше за все, підуть на «Затон».
— Пиши повідомлення Тесаку на «Затон». Хай чекає. Але без конкретики. Є маза, що нашу частоту спалили. Можеш використати старий шифр.
Чорний написав повідомлення:
«Візьми квадратну коробку і принеси на драбину, де хатка яструба. В коробку поклади шпички, десятка три. Я настій і воду принесу». Показав Грифу. Той кивнув:
— Відправляй.
Ніч над околицями «Юпітера» була тихою і спокійною. Навіть занадто. Не чутно було навіть завивання мутантів, що вийшли на полювання. Це було схоже на затишшя перед бурею. А може, ураганом. Гриф був налаштований рішуче. Чорного хлібом не годуй — дай пошмаляти. І очікувалась ще група. Розклад сил був на боці мерків. Принаймні їм так здавалось. А тим часом головні двері «Янова» відчинила могутня рука Анубіса...
