Передмова
Й. Бродський казав: «Естетика — мати етиці» («Эстетика — мать этики»). По-моєму, навпаки: хороше не те, що красиве, а красиве те, що хороше. Тепер, коли Європа занедбала традиції, релігію, аристократію (і «патріархальну родину» як інститут!) тощо, де добро, а де — зло, не так просто зрозуміти. Втім, думаю, надія все-таки є. Мистецтво — ця надія. Принаймні, для мене. Воно — не тільки насолода. Забава. Не зовсім. Хочу сказати, що мистецтво — це спосіб подивитися на себе збоку. І на світ узагалі. Отже, побачити загальну картину. У кінематографі — а це апофеоз будь-якого мистецтва взагалі, коли ніби саме життя — мистецтво — ми можемо спостерегти ті «ролі», що ми звичайно «граємо», живучи. Тобто за нас їх беруть на себе актори. Упізнавши себе, ніби у верцадлі, ми, якщо будемо чесні з собою, побачимо, куди слід рухатися. Тобто що варто змінити. Зосібна, у собі.
Мабуть, ви спитаєте: «А як щодо України? Невже тепер, коли війна, мій „естетизм” може бути хоч трохи актуальний?» Що ж, я відмовім. Якщо Петру І довелося носити на руках малого Louis XV, то Україна, «відродившись», зуспіла хіба що «присмерк» Європи… Немає на кого рівнятися. Прикро, та ми народилися після того, як соціалізм, атеїзм і «philister’ство» перемогли здоровий глузд.
Нижче ви побачите короткі рецензії фільми, що я відібрав. Сподіваюся, буду корисний.
XVIII ст.
Barry Lyndon (1975)
Мені боляче спостерігати за Redmund’ом Barry. Мені шкода цього «безбатченка». Як ви могли здогадатися, перед нами не що інше, як «Ödipuskomplex». Чому я підібрав саме таку ілюстрацію до фільму? Відповідаю: «безбатченко» дуже часто, коли не завжди, програє тим людям (ви правильно розумієте: не тільки чоловікам!), що знали батька. І навчилися від нього, так би мовити, «жити». Цього не можна сказати за героя цього фільму. Батько нашого ірландця мусів дуже рано розлучитися з сином, загинувши на дуелі «через якихось коней». Натомість була «матуся», що не вийшла заміж удруге… Даруйте! Усе-таки вийшла! «За кого?!» — спитаєте ви? Хіба не очевидно? За любого синочка! Ось чому Barry, коли кузина кидається йому на шию, «наївно» не розуміє, чого та від нього хоче… Не було, на кого рівнятися. Redmund ніколи не «програвав» батькові… Мати вже вибрала його! У неборака просто не було мотивації нічого «підкоряти», «завойовувати» у світі… Не було охоти навчатися у «старших». Зосібна, у батька. Навіщо? Коли ти вже «переміг»…
Dangerous Liaisons (1988)
Трагедія у фільмі «Dangerous Liaisons» нагадує мені долю Mr. Lovelace’а. Знаходячи ласки в багатьох жінок, той, чомусь, шукає її в Clariss’и — панни, що погубить його… Причини такого «шаленства» добре описав J. Campbell («The Hero with a Thousand Faces»). Vicomte de Valmont, як мені здається, — «жертва» дитячої травми. Якщо батько любить дітей «умовно» («Почав заробляти? Хвалю! Почав красти? Погано! Кінчай!»), то мати, зазвичай, любить дитину «безумовно». Так, до речі, любила vicomte’a Madame de Tourvel. Їй було байдуже про всі його вади. Навіть кричущі. А втім, Valmont не зміг загнуздати тяги до знайомого («дитячого») болю… І це його згубило. Як то кажуть: «актори міняються, а ролі — лишаються».
Le Déluge (2024)
«Après nous le déluge» — нібито сказала Madame de Pompadour напередодні революції. Що ж, «потоп» стався. До того ж кривавий. У фільмі чимало цікавого. Зосібна, сімейна драма, філософські діалоги, «noir» і харизма Marie-Antoinette. Французька революція — мати «більшовизму». І соціалізму взагалі. Ви побачите, як гинув «l’Ancien Régime». Або як «добрі наміри» ведуть у пекло. Україну, здається, вже привели. У нас більше немає «аристократії». І дуже сумно спостерігати, як наш «президент», нехтуючи будь-яким «costume d’apparat» (мовчу за «his English»), ганьбить «our poor country» у Білому домі.
XIX ст.
Onegin (1999)
Тепер на Україні (sic!) Пушкін, звісно, «persona non grata». А втім, не можу не порекомендувати фільму «Onegin». Як ви могли здогадатися, маю на те причини. Роман «Евгеній Онѣгинъ» — дуже «інтертекстуальний». Вище я писав, що України, на жаль, ніколи не «вестернізовано». Цього не можна, принаймні «твердо», сказати про Росію. Мушу зробити короткий «excursus» в історію. Свого часу, у ХVII–XVIII стт., українці (чи то пак «русини») пособили Петрові І побудувати «Російську імперію». Звісно, далеко не всі. Деякі вибрали «експатріацію» або загинули під Полтавою. А втім, наша «еліта» ввійшла у московську. Згадаймо Виговських, Розумовських, Безбородьків, Кочубеїв etc. Коли ж цієї «імперії» не стало, українці вже не мали іншої аристократії, крім «російської». Проте, цих людей, зосібна Павла Скоропадського, дійсно можна було назвати «аристократія». До того ж «європейська». На жаль, «соціалістична хвороба» не дала українцям глузду ні зберегти найкращих, ні піти за ними… Що ж тепер? «Садок вишневий коло хати» в нас є, а палацу Кочубеїв — дастьбі. На жаль, більшовики забрали в нас і перше (воно тепер живе тільки «у книжках»). Точніше сказати, наївні «земляки», що пойняли їм віру.
Як ви думаєте, чи перекладено по-українськи «Melmoth the Wanderer»? Чи «Julie ou la Nouvelle Héloïse»? «Adolphe»? Може, хоч один із Richardson’ових романів? Ні! Анічогісінько! А по-російськи? Думаю, ви знаєте відповідь. Наша культура занедбала все «високе». Чого — мусимо признати! — не можна сказати про нашого «північного сусіда». Пушкін (цікаво, чи може так наш «президент»?) вільно читав по-французьки. І багато «черпав» із колодязя європейської літератури. Цього можна було б і повчитися.
Щодо «Онѣгина». Цього героя «зіткано» з багатьох інших. Це така собі «пародія». Для мене «Евгеній» — «нереалізований» чоловік. Особа «інфантильна». Пуста. «Безцільна». Я не виню його. Ні. Думаю, він, як і Valmont, травмований. Коли «Татьяна» кидається йому на шию, панич її відштовхує. Коли ж та відштовхує його, він кидається їй на шию. Хіба це не прикмета чогось нездорового?
Great Train Robbery (1963)
«Крутість» («coolness») — це далеко не завжди чорні окуляри. Іноді це сурдути та циліндри. Якщо серйозно, то «Great Train Robbery» — спроба «романтизувати» кримінал. Ще й надто, аморальний «modus vivendi». Бо, як відомо, дівчата люблять «bad boys», а «good ones» — не дуже. А втім, «людей слухай, а свій розум май!». Більше нічого не скажу.
Далі буде…
