"Поруч із коханою людиною можна пережити будь-які негаразди."
Я стояв у магазині й розглядав товари, намагаючись убити час в очікуванні. Моє око постійно чіплялося за вітрину зі страпонами.
Це — мій фетиш, і я зізнаюся в цьому лише одній людині — своїй дружині. Хоча вона й так знала всі мої вподобання.
Тим часом вона вибирала вбрання в іншому кутку магазину й час від часу поглядала на мене, наче вирішувала, який наряд краще підійде.
Увесь цей час я відчував погляд продавчині на потилиці. Здавалося, вона вивчає мене як щось цікаве. Я не зовсім розумів причину її інтересу — і це дратувало.
Перебування в магазині для дорослих лише підсилювало це роздратування, бо в подібних місцях мені завжди некомфортно.
Я завжди почувався ніяково в таких місцях. Мабуть, ще з дитинства — звідти, звідки прийшло оте відчуття, що бажання — це щось брудне.
Але без мене здійснити потрібні покупки було неможливо.І я все це терпів — лише з цієї причини. Хоча в цій ситуації мені допомагав один факт — присутність моєї дружини. . Навіть коли вона стоїть осторонь, мовчки переглядаючи сукні, її присутність тримає мене на плаву. Немов я не сам у цьому в'язкому, липкому просторі.
— Дорогий, — порушила густу тишу дружина. Вона показала мені костюм.
Перетнувши кімнату, я взяв його й пішов до примірочної перевдягатися.
Поглянувши на наряд, я не здивувався — це було цілком у її стилі.
— Я підібрала ще кілька варіантів, — мовила вона, поки я перевдягався.
Коли я вийшов, на мені був костюм Червоної Шапочки, котрий комфортно сидів на мені, нічого не стискаючи. Це вже фетиш моєї дружини. Вона обожнювала вдягати мене в костюми, особливо жіночі, запевняючи, що такий одяг мені личить.
Я ж не заперечував, допоки вбрання не було надто відвертим.
Попри це, моє обличчя палахкотіло від сорому — продавчиня стежила за нами, вп’явшись у мене поглядом холодним, непорушним, мов у дослідника. Тим часом дружина уважно розглядала, як на мені сидить костюм.
Закінчивши, вона стала переді мною майже впритул і, нахилившись, прошепотіла:
— А ця дівчинка не боїться потрапити в лапи страшної вовчиці?
Через присутність продавчині я, сам того не помітивши, прикрив руками свій стояк. Хоч між нами й стояла дружина.
Водночас я уникав її погляду — мені було соромно через цю ситуацію.
На її обличчі була легка, тепла усмішка — її щиро забавляла моя реакція.
Потім вона чмокнула мене в щоку, розігнулась і повернулась, щоб дістати наступний наряд.
— А вашому чоловікові дуже личить, він надзвичайно милий у цьому вбранні, — несподівано заговорила продавчиня, а я знову почервонів.
Дружина лише задоволено посміхнулася у відповідь — їй подобалося, коли хтось так високо оцінював її вміння підбирати вбрання..
— Дорогий, може, приміриш це? — її тон був м’якшим, ніби вона не хотіла, щоб здалося, що тисне.
Я відчув цей підтекст. Вона залишала вибір мені — і я це цінував.
І подивився на вбрання в її руці — білий костюм дівчини-кролика.
Усередині ще тремтіло щось, що питало: «А раптом це вже занадто?»
Але цього разу я не відступив. Просто взяв костюм і притримав його в руках — ніби даючи собі час звикнути.
При цьому відчував тканину під пальцями, що ледь помітно тряслись.
— Може, принести йому водички? — втрутилася продавчиня.
— Думаю, йому не завадить, — відповіла дружина.
Після того як продавчиня зникла в підсобці, дружина трохи нахилилася вперед і прошепотіла мені на вухо:
— Подумай, моє кроленя, як мило ти виглядатимеш під час гри з твоєю улюбленою іграшкою в цьому вбранні.
Я опустив погляд, відчуваючи сором і нав’язливі уявлення. Вона тихо опустилася на коліна і ніжно обійняла мене.
— Пам’ятаєш наш перший експеримент? Ти тоді теж сумнівався, а потім тобі так сподобалося.
Я притиснувся до неї, добре пам’ятаючи той момент — один із моїх перших кроків на шляху прийняття себе.
— Як і тоді, ти справишся.
Від її слів мені полегшило, і я підняв погляд на неї. Як завжди, її турботливі обійми стали для мене джерелом сили.
Коли продавчиня повернулася, я обережно взяв склянку й почав повільно пити.
— А він у вас дуже ніжний, — сказала вона дружині, дивлячись на мене.
Почувши ці слова, я обурено глянув на продавчиню. Усередині щось спалахнуло.
Ніжний... Не нагадуйте мені про це.
Це слово тягло за собою тінь дитячих докорів: «ти не мужик», «будь хоч трохи жорсткішим».
Я через це намучився, ніби це клеймо, що не відпускає і досі.
— Це я в ньому й обожнюю, — відповіла вона з легкою посмішкою.
І хоч всередині все ще тривожило, її слова трохи вгамували стару рану.
Закінчивши пити, я подивився на костюм.
Сором знову накотить. Він завжди накочує.
Але цього разу — я сам зроблю крок.
Я віддав склянку, ніби щось здав, а дружина ніжно прошепотіла мені на вухо:
— Ти впораєшся, моє кроленя.
Я притримував костюм — мов крихку річ, що ще ледь утримую в руках.
Повільно й обережно рушив до примірочної.
Я знав, що мені буде соромно. Що знову спітнію й спалахну.
Але цього разу — я вже не тікав.
Далі примірка проходила спокійніше й звичніше — з фразами на кшталт: «Як тобі це?», «У цьому вбранні ти особливо милий» — і подібне.
Коли все завершилося, я пішов до авто чекати, поки вона розрахується за покупки.
На вулиці дув легкий вітер, і я вдихнув його глибоко, ніби вперше. Сором ще був, але дихати стало легше. всередині було приємне відчуття: я впорався, витримав усе це. Світ навколо здавався трохи яскравішим, і я відчув, що зробив маленький, але важливий крок. Став трохи ближче до самого себе.
Доповнення -:
В цьому оповідані важливий не ритм, а рівновага. Адже усе повіствування строїться виключно на рівновазі меж різними елементами. Персонажами, емоціями та іншими апектами повіствування.
Автор.
Не треба вважати продавчиню повноціним персонажем, вона частина фону, частина атмосфер і одна з опор, на котрій стоїть оповідання. Вона важлива ролю, але не як персонаж.
Автор.
