1865 року Геракліонський землетрус обрушився на північне узбережжя Криту. Його руйнівні хвилі прокотилися усім пекельним фронтом Анатолії, Леванту й Північої Африки та за одну жахливу ніч змели не один десяток поселень з лиця земного. Хвилі сотні футів заввишки ширяли Середземним морем й зчиняли невимовні руйнування, допоки не потрапили в Александреттську затоку. Зрештою, коли єдина велика хвиля дісталася містечка на ймення Доритол, її висота сягала цілої тисячі футів. Мешканці міста висипали на берег, споглядали наближення своєї згуби та молили Бога про спасіння...
А тоді сталося диво.
На очах зачудованих містян хвиля ставала дедалі повільнішою й зрештою спинилася за півмилі від узбережжя. Титанічний водний мур стримала міць самого Господа. Хвиля пінилася й вирувала неначе скутий звір, та повернулася назад до відкритого океану. По собі вона лишила висушений скелястий краєвид, всіяний напіврозкладеними тілами й уламками з далеких країв.
На оголеному дні народ Доритолу віднайшов стародавній храм будови настільки дивної та розмірів настільки великих, що більшість навіть не наважилася до нього ступити зі страху за свої смертні душі. Він спочивав під химерним кутом, вирваний із далекого підґрунтя, на величезній брилі зеленувато-чорного каменю, незнаного жодному каменяреві. Згодом кілька відчайдухів таки наважилися дослідити руїни й знайшли там масивний обеліск з подібного чорного каменю, який скидався на загострене ікло – проте настільки великий, що просто не міг належати живій істоті. Така могуть струменіла з цього каменю, що пали люди перед ним навколішки, адже певне був це дарунок Всевишнього. Перш ніж вода повернулася, його витягли з храму та встановили на високому пагорбі серед заміських стрімчаків. Звідтоді прозвали цей обеліск Вівтарем Левіафана – священним дивом, про яке ані слова не мовили в присутності чужинців.
Наступними роками, скільки би не лютувало чи знову стихало протистояння із Пеклом, Доритол завжди уникав полум'я жорстокої битви – що вірні, що прокляті неначе й не помічали його присутності. На знак подяки за цю велику милість близ підніжжя вівтаря містяни лишали щедрі дари: їжу та питво, золото та худобу. Здавалося, немов сила, що вберегла їх від цунамі, залишалася могутньою та вимагала поживи. Однак у рік Господа нашого 1871 єретицький підводний човен під назвою «Вірянин Маммона» сплив неподалік від берегів й закуті у лати вбивці рушили з нього до міста чинити кровопролиття. Мешканці у розпачі вкотре звернулися до вівтаря, але цього разу за спасіння пропонували дари найбільш нечестивого штибу – власну плоть та кров. Зараз вже ніхто не згадує тієї ночі, проте коли рештки підводного човна згодом виявили у дрейфі на східному узбережжі Кіпру, від того лишився хіба потрощений остов – члени команди зникли, а внутрішні перебірки багрянцем вкривала кров.
Доритол й понині стоїть неторкнутий жахіттями війни, а його мешканці найтемнішої ночі кожного року приносять ще одну невимовну жертву перед вівтарем. Опісля вони поспіхом тікають до своїх осель – кожні двері там укриті загадковими символами, чиє походження ніхто не здатен пригадати та щільно забиті залізними цвяхами. Тієї жаскої ночі дивний туман огортає місто, а з вулиць долинають приглушені, важкі та вогкі кроки. Налякані чоловіки й жінки туляться до холодних печей та моляться про те, щоб «ті» ззовні пройшли повз, але з кожним світанком черговий будинок знаходять порожнім. Живі душі, які ще вчора там мешкали, забирають таємничі полонителі, та більше їх ніхто ніколи не бачить.
