Крах «реального»

Цей довгочит я написав близько двох років тому. Мене тоді хвилювали питання модерну та постмодерну, штучного інтелекту та що взягалі робити людині в сучасному світі.

Попередні зауваження

У цій оглядовій статті я розгляну відносини модерн-постмодерн (на прикладі поняття реальності), властиві в основному міській культурі. У селах, поселеннях аборигенів, бушменів та подібних до них племен такого дуалізму не спостерігається. Він, головним чином, представлений у країнах Західної та Центральної Європи та Північної Америки. По-своєму ці відносини проявляються у Південній Кореї та Японії. Щодо країн Східної Європи, а саме країн колишнього СРСР, у них ставлення модерн-мостмодерн ще повноцінно не розкрилося, проте це лише питання часу.

Також у своєму викладі я намагаюся максимально уникати суб’єктивних оцінок того чи іншого аспекту, а намагаюся наблизитися до найбільш ясного розуміння явища, що розглядається.

У статті термін «реальність» не означає реальність у повсякденному значенні, а використовується як філософський концепт і його аналіз.

Реальність у Новий час

Спочатку варто визначитися з термінами. Слово «реальність» походить від латинського res, тобто «річ», саме річ матеріальна. Таке уявлення про реальність закріпилося в Новий час (модерн) і лягло в основу філософії, науки, мистецтва та повсякденного життя модерну. Подібні уявлення ще лежать у культурній площині та соціальному житті сучасності, де постмодерн ще не розкрив себе повністю, зокрема у пострадянських країнах.

Отже, реальність не є платонівським та арістотелівським ейдосом, вона не відноситься до світу ідей Платона чи навіть до форми Аристотеля. Саме груба матеріальна предмеиність речі (res) була характеристикою епохи Нового часу. Починаючи з Рене Декарта вже саме поняття мислення, рефлексії, переживань сприймалося в парі з тією самою річчю – res cogitans – річ мисляча. Іншим концептом була rex extensa – річ протяжна – відповідальна безпосередньо за грубу матерію. У Спінози вона вже була своєю власною причиною, causa sui. Інакше кажучи, ця річ є власною причиною і замкнута на сама собі.

Саме так ця концепція виявляла себе у всіх сферах життя людини епохи модерну. Громадянське суспільство, людина як вінець творіння, поняття свободи, як свободи від різних форм колективних ідентичностей (починаючи з відокремлення церкви від держави) у політиці, емпіризм, механіцизм, верифікація в науці, секулярність і сенсуалізм у літературі, все це було твердженням речовинності під час епохи модерну. Вочевидь, що такі концепції (матеріалістично) були у попередніх періодах, в Античності особливо (Демокрит, Эпикур), але не знаходили належного поширення. Під час модерну реальність стала тотальною, всеосяжною, решта понять якщо не маргіналізувалися, то не сприймалися як фундаментальні. Тоді ж і виникає поняття об’єктивної реальності, реальності, яка не залежить від суб’єкта, реальності, яка існує сама по собі. Вона відокремлена від людини якоюсь непроникною онтологічною стіною, подолати яку щоразу все складніше і складніше. Таке відчуття, що її весь час доводилося пробивати гносеологічним молотом. Паралельно на думку приходить аналогія горизонту, що вічно віддаляється в міру наближення до нього. Саме і це є однією з характеристик модерну та Просвітництва зокрема. Процес пізнання у науці перетворився на постійне дроблення матерії, чиї плоди видно зараз – давньогрецький атом (у перекладі означає «неподільний») став ділимим, він, виявляється, має ядро, оточене електронами. Але й саме ядро складається з протонів та нейтронів, що відсилає нас уже до субатомарного рівня, тобто до субділимого. Виходить якийсь дисонанс сенсу. Але і на цьому наука, в чиїй основі лежить речовинність (реальність), не зупинилася – протони редукуються до кварків (їх маса в тисячу разів менше маси протонів). Протони з’єднаних глюонами, ще дрібнішими за розміром. Таким чином, на прикладі вже сучасної фізики видно процес «перманентного агностицизму» – чим більше занурення в матерію, тим менше ясності та знання як такого, що власне і передає слово agnosis, «заперечення знання». Обробка емпіричних даних та акцент на реальності (в даному випадку суто матеріальної) поставив науку у скрутне становище. Але якби тільки науку...

Віра в людину як у вінець творіння, в раціональну істоту вже почала руйнуватися Чарльзом Дарвіном, підірвана Ніцше і остаточно знищена Зігмундом Фрейдом. Проект Просвітництва не виправдав себе і продовжував руйнуватися, а разом з ним і уявлення про реальність. За це довелося заплатити аж двома Світовими війнами, які докорінно перевернули політичну карту.

І ось, у другій половині XX століття з’являється постмодерн, що означає після модерну, тобно після Нового часу або «після сучасності».

Реальність у постмодерні

Після модерну настає розчарування та заперечення всіх ідей та концепцій, покладених у основу модерну. Постмодерн спрямований боротьбу з усіма поняттями модерну. Поняття реальність і людина не є винятками. Саме на них і приходить основний удар. Людина, як індивідуум, цілісна і нерозділена одиниця виявляється фрагментованою, розділеною не те, що на два, а на три, на чотири і скільки завгодно частин. Тепер це постлюдина, яка мешкає на «тілі без органів». Жиль Делез блискуче описав простір суспільства постомодерну – тіло без органів це якась площина, якою може вільно котитися куля, не зустрічаючи на своєму шляху ніяких перешкод. Органи, тобто тут це об’єкти, мають певну функцію, отже вони обмежують рух суб’єкта. Делез, як і Мішель Фуко, багато в чому виходили з критики фашизму у сфері філософії, політики та соціології. Це є прямим наслідком Світових воєн, а онтологічною причиною цих двох конфліктів (крім соціально-економічної та політичної) є крах поняття «реальності», «матеріальної речі», грубої матерії, яка, як атом завжди дробиться і йде в Ніщо.

У другій половині XX під фашизмом в марксистському та навколо марксистському середовищі розумівся не тільки як політична ідеологія та різновит диктаторського режиму, а й всяке обмеження, будь-яка ієрархія у будь-яких сферах культури. Так, Ролан Барт приходить до висновку про «диктат мови»:

«Дехто очікує від нас, інтелектуалів, щоб ми з будь-якого приводу повставали проти влади; однак не на цьому полі ми ведемо нашу справжню битву; ми ведемо її проти всіх різновидів влади, а це нелегка битва, бо, будучи множинною у сфері соціального простору, влада в той же час виявляється вічною в історичному часі: вигнана, виставлена у двері, вона є до вас у вікно; вона ніколи не гине: здійсніть революцію, винищите владу, і вона відродиться, знову розквітне за нового стану речей. Причина цієї живучості та всюдисущості в тому, що влада є паразитарним наростом на самому транссоціальному організмі, наростом, пов'язаним з цілісною історією людства, а не лише з його політичною, історичною історією. Об’єктом, у якому від початку часів гніздиться влада, є сама мовна діяльність, чи, точніше, її обов’язкове вираження — мова» (Ролан Барт «Вибрані роботи. Семіотика. Поетика»).

Інакше кажучи, мова має свою ієрархічну структуру: підмет і присудок, складнопідрядні речення, умовний спосіб. Отже, за такою логікою, мова теж має бути скасована як інструмент оппресії. «Смерть автора» Мішеля Фуко теж можна віднести до подібних концепцій.

Таким чином, ієрархія модерну виявилася розхитаною, а то й зовсім знесеною до постмодерної горизонталі. «Реальність» не залишилася поза увагою. У Жака Лакана, психоаналітика та одного з теоретиків постмодернізму (до речі, практично кожен з теоретиків постмодернізму нерідко відхрещується від своєї приналежності до нього), це виступає у вигляді кілець Борромеу (Реальне – Символічне – Уявне). Символічним у Лакана є безперервний реферал, посилання на інший символ, який посилає на інший символ, а той у свою чергу на інший символ. Слід враховувати, що символічне Лакана не є символічним у звичному, у класичному розумінні, де воно відсилає на щось, воно не може дорівнювати самому собі, у нього є певна телеологія, воно функціональне і зрештою має призвести до того, на що посилається, якийсь об’єкт чи суб’єкт. У Лакана ж воно біжить саме від себе, тому що, прийшовши до Реального, воно дорівнюватиме Ніщо. Реальне і є ніщо, воно і не матерія і не ідея, воно є безодня, простір загального поглинання. У свою чергу Уявне, свого роду, рятує від зустрічі з Реальним за допомогою своєї рефлексії (стадії дзеркала) та фіксації символічного. У Лакана воно відповідає за сприйняття повсякденного життя – похід у магазин, перегляд фільму, читання тексту – все це не реальність модерну і навіть не Реальне Лакана. Інакше висловлюючись, Уявне є психологічним сном, у якому так об’єктивна реальність перестає існувати. У Лакана реальність як така пропадає сама собою. Реальне це приховане Ніщо, зіткнення з яким його огороджують Символічне та Уявне (статичне, рефлектоване Символічне).

Отже, у постмодерні концепта реальності як матерії, реальності як об’єктивної, незалежної від суб’єкта дійсності немає. Res (річ) почала дробитися на електрони, кварки та глюони, матерії (матеріальної субстанції), її як causa sui більше немає. Людини як індивіда теж немає, тепер це постлюдина, сукупність характеристик, які можна поліпшити чи хакнути (як зразок біохакінг). Тепер у мозок людини можна проникнути безпосередньо і змінити його сприйняття невеликими дотиками до певних частин мозку, які докорінно можуть поміняти особистість. Людиною можна керувати, особливо її вибором. Алгоритми соціальних мереж, Big Data, задіяна при виборах Трампа в 2016 році, будь-яка індустрія розваг (у тому числі й комерціалізоване мистецтво), індустрія торгівлі, банківська та сфери послуг – все це так чи інакше пов'язане із впливом на вибір людини у її повсякденному житті . У американської співачки Lana Del Rey у пісні Gods and Monsters є такий рядок life imitates art (життя імітує мистецтво). Скасувавши реальність Нового часу, нічого не залишається, як імітувати її. Однак подібний вердикт, винесений реальності, не означає її тотальної смерті або повної анігіляції. Реальність поступово перетікає до іншої області. Її місце послідовно посідає віртуальність.