Відкривая двері раю, роздивляючись творця, ми наївно позихаймо у спокусі істивства.
День проходить, радість також а от сум не йде ніяк. Чом ж ми ставимо над небом судьби наших ворогів?
Прийди тиша, громом вишнім розкатись серед думок. Забалуй зігнутих віком, скарбом літ наших ділов.
Туман паде на ліки ясні, зім'явши душі і думки, а вітер розкидає судьби як листя то сухе. Помилки, рани, і обійма - все разом в шопоті мойом. От тільки вороття не може бути до тої що тебе прийме.
Чи я живу — чи в безчассі згубився?
Чи може дозволити собі сучасна людина провести день для себе? День без безтурбот і думок.
Погляд щось скаже, коли світ замовчить. Важливе, трагічне. Тільки не сьогодні, не в загублені години, відчуття тривожить. Правда болю голови, впертість привела до миті, невловимо особлива любов.
Погляд щось скаже, коли світ замовчить. Важливе, трагічне. Тільки не сьогодні, не в загублені години, відчуття тривожить. Правда болю голови, впертість привела до миті, невловимо особлива любов.
