Ранок був холодним і мокрим. Серпанок вкрив село неначе легенька ковдра. Вирослав стояв біля свого коня і тримав його повід. Вілена ж намагалася сісти в сідло свого. Хмаринка , так її звали ,стояла майже не рухаючись даючи змогу господарці спокійно зробити те що вона надумала. Після певних мук і деякої кількості спроб Вілена все ж таки смогла сама сісти. Її сіра конячка струснула головою і клацнула хвостом, немов би кажучи “Нарешті “. Вирослав сів в сідло набагато швидше . “-Можливо він має досвід? “- подумала про себе Вілена. -”От тільки звідки?”.
Орест який тримав повід від Хмаринки передав їх господарці.
-Гарну ти вибрала . Сподіваюсь вона вбереже тебе від лиха .
Він потріпав гриву Хмаринці і погладив морду.
-Бувайте друзі . Нехай Бог вас береже.
Вони помахали йому на прощання. Вороний Громовик Вирослава вже вигарцьовував по стежці яка вела на путівець. Хмаринка поспіхом його наздогнала і йшла в його темпі.
- І куди ми тепер?
-До місця де жила Тіссара ,нам їхати три дні . Так що поки вперед і аж до сутінок . А там розіб’ємо табір .
- Ми будемо спати просто неба.
-Так. Не переживай . Це не так страшно як ти думаешь . І доречі. Не погано тримаєшься в сідлі.
-Дякую. Не буду брехати що це мій перший раз. І мені пощастило з Хмаринкою. Як би вона була більш агресивна , я б давно вилетіла з неї.
-Розкажи мені про свій світ. Який він?
Вілена замислилась. А й справді, який він її світ?
-Мій світ. Він зовсім не схожий на твій . Мій світ холодний , бетонний і голосний. Там де я жила ніколи не було тихо. Постійний галас ,гул машин і дзвінки телефонів. Все це зливається в одне і не полишає тебе не в день, ні в ночі. Там люди самотні серед натовпу і навіть стикаючись не вибачаються .Вважають що кожен день це боротьба.Я з дитинства вважала що люди придумали , ліфти , машини , супермаркети для зручності. І думала що це добре .А тепер розумію що добре не означає краще . Ми проміняли справжне тепло на пластикове. Ми перестали помічати моменти які б дарили нам гарні емоції. Як встає сонечко, запах свіжозмеленої кави, пробудження природи. Природа в нас закута в бетон. Дерева задихаються у місті . А в парках вони неначе в клітках посаджені рівновиміряними рядочками. Кожний на своєму місці. І це тим кому пощастило вижити. Бо навіть там вони гинуть під чобітом прогресу , звільняючи місце для чергового магазину , будинку або стоянки для машин . Мій світ це рух, шум і втома . Все в ньому швидко плинне,незначуще порожне. А твій світ , він дихає і дає можливість перевести дихання мені. Озирнутись навколо і нарешті побачити наскільки яскравість може бути наповненою.
Весь час поки Вілена говорила Вирослав їхав мовчки соромлячись . Він боявся перебити її монолог. І коли вона закінчила він багатозначно покивав головою.
-Тепер зрозуміло чого тебе так захопив мій світ. Ну принаймні мені так здається .
Вілена посміхнулась йому у відповідь. Так за неспішними розмовами вони провели весь світовий день. Поля межувались з лісами. Вони навіть бачили пару самотніх будиночків. Коли навкруги розлились сутінки, а по обидві сторони був ліс. Вирослав звернув з путівця в глиб щоб розбити табір. Знайшовши невеличку галявину вони провели ритуал щоб задобрити місцевого лісовика . Після того знайшовши сухих гілок розпалили багаття. Світло яке було від вогню освітило частину галявини. Після вечері Вирослав сказав.
-Ти лягай спати. А я залишусь на сторожі .
-Тобі теж треба відпочити.
-Тоді на ранок поміняємось. Мені не так багато часу треба для відпочинку.
-Добре.
Вілена підклала під голову свою дорожню сумку і накрилась плащем який купив їм Орест. Шепотіння лісу заколисувало. Їй здавалось що навіть трава огортає її . Вона втомлено роздивлялась тунелі між травинками і могла покластися що бачила як щось ворухнулось. “Можливо то якісь дрібні духи “-подумала вона про себе і прикрила очі. Але спати довго їй не судилося . Крізь сон вона почула чарівний шепіт. “Прокинься ! Прокинься! Вони йдуть! “ Вілена миттєво відкрила очі . Біля вогнища сидів Вирослав. Він дивився на небо.
-Ти чув це ?
-Що?
-Шепіт.
-Ні , я нічого не чув . Може тобі наснилось.
“ Що це за голос ? “ В голові Вілени роїлись різні думки . “Це через те що я донька лісовика ? Бо це б мабуть пояснило чого його не чує Вирослав.
-”Вони близько ! “ - Шепіт не унімався.
-Ну ось зараз . -Вілена встала на ноги і уважно обдивилась навкруги. Вона помітила вдалені якусь тінь . Але списала це на мерехтіння полум’я.
-Та ні. Нічого. Кажу ж тобі. -і тут він різко замовк.
-”Вони вже тут” .
З темряви вийшло двоє людей . У них в руках були мечі. Один з них спокійним голосом сказав .
-Вивертайте свої сумки.
Вілена з Вирославом переглянулись. Вона потягнулась за кинджалом. Розбійник поклацав язиком і приставив лезо до її горла.
-Не роби дурний. Я нервовий . Раптом руки здригнеться. І полетить твоя прекрасна голівонька до долу.
Вони гидко розсміялись.
-А ти чого стоїшь . Сказали ж вивертай сумки.
Вони подивились на Вирослава. Той стояв немов статуя міцно сжимаючи кулаки .
-Торкнетеся її хоч пальцем. І ви обидва станете мерцями.
Розбійники лише голосніше засміялись.
-Я вас попередив .
Він вскинув руку вперед і з неї зірвалось щось схоже на струйку води. Вона вдарила одного з них в обличчя але не розтіклась, в навпаки згрупувалвсь і набула форми яку вже змогла розгледіти Вілена.Це була неначе змія. Змія яка цілком і повністю створена з води .Вона обвила шию розбійника і почала заповідати йому в рот. Від чого той почав задихатись. В цей час Вирослав скористався розгубленістю другого і напав на нього з мечем. Водяник рухався швидко і стрімко як гірський водоспад.Його рухи були вивіряні. Він точно не перший раз тримав людську зброю у своїх руках. Другий впав на землю задихаючись. Він харкав і плювався неначе тонув. Схоже змія запущена Вирославом заблокувала йому дихання.Вілені дістала свій кинджал .Вона не певна що могла б вбити. Але сподівалась що цього й не доведеться робити. І от водяник ухилився від особливо небезпечного удару ,обтік випад розбійника як вода обтікає камінь . Він зробив випад у відповідь і його клинок досяг цілі. Розбійник впав на землю де вже лежав його товариш не дихаючи. Над ним сиділа Вілена з кинджалом на поготові,раптом він оживе і почне рухатись. Вирослав підійшов до неї і поклав свої руки на її. Вілена так міцно стискала руків’я що її пальці побіліли.
-Заспокойся. Він вже не встане. Прибери зброю .
Дівчина опустила руки. Важко розжала пальці. На долонях проявився відтиск візерунку який був на руків’ї.
Вирослав допоміг їй встати. Коли Вілена піднялась на ноги , він притягнув її до себе і міцно обійняв.
-Все скінчено. Розслабся . Ти молодець. Я не дам тебе образити.
Вілена не сперечалась. Вона просто пригорнулась до його грудей. Він ще трошки погладив її по голові. Але раптом не далеко в лісі хруснула гілка. Вони обидва різко повернулись туди звідки йшов звук.
-Лишайся тут.
-Ні я піду з тобою. Так буде безпечніше . Раптом там ще розбійник ?
-Добре . Тримай мене за руку .
Взявшись за руки вони пішли в ту сторону звідки був чутний звук. Через декілька метрів під деревом вони знайшли за’язану людину . Він був не притомний . Але живий бо рухався коли дихав.
-Схоже в цих розбійників був бранець.
Вирослав прибрав гілки кущів щоб під місячним світлом краще його роздивитись. На голові у нього було місце від удару з якого текла кров .
-Треба вирішити. Кидаємо його тут . Чи беремо з собою.
Він серйозно подивився на Вілену.
-Звісно беремо з собою. Що за дурне питання? Не лишим же ш його на поталу звірям?
-Щось мені в ньому не подобається. Неначе я вже десь його бачив .
Вирослав прискіпливіше вдивився в обличчя парубка. Але так і не зміг згадати де саме вони могли зустрітись. Він мечем розрізав пути на руках і ногах.
-Ну добре . Бери тоді його під руку з одного боку . Я візьму з другого і віднесемо до вогнища.
Так вони і зробили. Біля вогнища Вирослав пошукав у сумках різні баночки які вони взяли з собою з лісу . Дістав одну і простягнув Вілені.
-Помаж йому рану . Швидше загоїться.
-Дякую. Я розумію що ти не в захваті від чужої людини. Але я б собі не пробачила. Як би ми кинули його в лісі.
- Я знаю. Тому і погодився.
Вілена помазала рану на голові у незнайомця. А потім подивилась на Вирослава. А з тобою все добре . Ти не поранений .
Вирослав поспіхом себе обдивився .
-Да наче ні , все добре .
Він сховав баночку назад в сумку. І присів поруч з Віленою. Вона подивилась на нього не відводячі погляд. Скільки ще таємниць ховають його бездонні очі.
-Як ти це зробив ?
- Що саме ?
- Та змія з води. Яку ти кинув в розбійника .
-А ти про це ?
Вирослав видихнув з полегшенням.
-Ну це один з проявів моїх сил. Я підняв воду з під землі і насичив її своєю магією. Ось і все .
-Це було дуже гарно.
Вілена перевела погляд на вогнище яке по троху згасало. Його полум’я танцюючі відображалось в її очах.
