Глава 1
Вітри розривали землю на шматки. Природа відчувала, що відбувається щось жахливе. Проливний дощ розмивав дороги перетворюючи їх на річки. Блискавки спалахами освітлювали все навкруги, грім який,слідував за ними, змушував гори здригатись. Під час одного з таких спалахів освітилась фігура в чорному плащі, яка стояла перед входом в печеру. Її статура була вся напружена. Дівчина стискала в долонях край плаща трошки посмикуючи його. Краплі дощу стікали по її чорному волоссю, що виглядало з капюшона. І от після, чергового розкоту грому, вона таки зробила крок в темряву печери. Вона йшла не озираючись. Блискавки час від часу освітлювали їй дорогу, поки діставало світло. Коли ж темрява стала непроглядною дівчина прошепотіла пару слів і її очі спалахнули пурпурним світлом. Вона спускалась все глибше в печеру, вона знала хто на неї там чекає.
Коридор нарешті закінчився і дівчина ввійшла до зали. Навколо горіли смолоскипи та свічки. Посередині стояв невеличкий стіл за яким вже сиділи дві жінки. Як тільки луна від кроків новоприбулої розлетілась по приміщенню, обидві повернулись до неї. Одна з них підскочила і підбігла.Вона мала довге руде волосся і яскраво зелені очі.
— Верена, ти все-таки прийшла, — дівчина обняла її.
— Я не могла не прийти, Сая. Якщо ти в це вв'язалась, то і я з тобою.
Тіссара була не така радісна. Вона мовчки спостерігала не встаючи з-за столу, але Верену це не турбувало. Вони зібрались тут заради однієї справи, великої справи. Все інше вже не мало значення.
— Вона вже тут? Правда вже тут?
Не встигли їй відповісти, як з самого темного куточка зали почувся голос.
— Я завжди тут. Я завжди з вами. Я з кожним,поки б’ється його серце заради добра і справедливості. Я дуже рада, що ви таки відгукнулись на моє прохання, доньки чистокровних відьомських сімей. Ваша сила прийшла до вас від ваших предків, а вони успадкували її від первісних духів. Настав час, щоб вона послужила вам заради доброї справи.
З суцільної пітьми печери, вийшла постать в білому плащі. Вона відкинула каптур відкриваючи обличчя. Відьми змогли розгледіти її обличчя. Очі дівчини були перев’язані білою мереживною стрічкою, довге сріблясте волосся спадало на груди. Вона була в білій сукні яка все ще була частково схована плащем, але золотий пояс яскраво виділявся на білому тлі. Вона засліплювала всім своїм виглядом, навіть тут у печері, без природного світла. Вона крок за кроком наближувалась до столу біля якого вже стояли троє відьом.
— Уявіть собі світ, де не буде Кривди. Де люди та істоти будуть жити в мирі і не роблять лиха.
В міру її слів дівчат огортав серпанок, який набував силуетів. Ті з захопленням спостерігали за тим, що зображалось. Правда продовжувала свій монолог, її голос звучав рівно не виражаючи жодних емоцій. Коли ж він розсіявся Верена наважилась запитати.
— Для чого тобі ми? Ти ж Правда. Чому не можеш сама його перемогти?
— Саме тому і не можу. Бо я Правда. Є те, що мені не доступне, на відміну від вас, людей. Сама я не можу порушити баланс. А от ви - так.
— Невже ти думаєш, що нам на це вистачить сили ? — спитала Тіссара.
— Вистачить. Ви, люди , від самого початку, початку часів розхитували баланс в обидва боки. Чи не час взяти долю у свої руки й розпочати еру стабільності? Перестати гойдати човен. Дозволити пливти йому спокійно і тихо.
Відьми стояли в роздумах. Слова Правди знайшли відгук в душі у кожної. Верена стояла і переводила погляд то на Правду, то на власні руки. Ніби запитуючи в самої себе“ — Чи здатна я на це? Чи не пожалкую згодом? “ Сая, навпаки закоханими очима дивилась на Правду. Подумки вона вже жила в тому прекрасному світі про який вона говорила. Тіссара, була явно не в захваті від почутого, але щось її таки зупиняло від того, щоб негайно піти.
— Що саме, ми маємо зробити, якщо погодимось тобі допомагати?
— Нічого особливого. Лишень накласти заклинання, яке ув’язнить Кривду в цій печері. Магія цього місця на додачу до вашого закляття не вб'є його, на жаль, але хоча б позбавить сили. Він не зможе покинути цю печеру та не зможе розповсюджувати свою пітьму у людському світі. Ну, то яким буде ваше рішення ?
— А як щодо роду захисника? Вони не залишать все так ?
Правда роздратовано сіпнула головою. Вона не очікувала, що буде стільки питань.
— А немає вже роду захисників. Згинув весь. Тепер ми самі за себе.
На обличчях відьом відобразився шок.
— Що ? Як так сталось? - Верена не втрималась на ногах. Вона присіла, щоб не впасти.
Правда знову роздратовано сіпнулась. Вона не планувала про це говорити.
— Нащадок зник. Втрата голови родини підкосила його. Він був ще не готовий до прийняття себе. От і втік кинувши нас напризволяще.
Правда продовжила підвищуючи голос, який відлуннням від стін повертався у центр кімнати ехом.
— Саме тому зараз ми маємо об’єднатись і полонити Кривду. Бо поки він не відчув всемогутність, в нас є шанс!
Хоч очі правди були зав’язані складалось враження, що вона дивиться на них крізь стрічку.
— Тоді гаразд. Ми зробимо це.
Вуста Правди розпливлись в моторошній посмішці від якої відьмам стало ніяково, але відступити вони вже не могли. Посеред столу з’явилась книга. Правда занесла над нею руку і сторінки стали перегортатись з неймовірною швидкістю. Це продовжувалось декілька секунд аж потім книга відкрилась на певній сторінці.
— Уважно прочитайте і виконайте все, як написано.
Після цих її слів на столі біля книги з’явився кинджал. Це заклинання потребувало крові кожної з учасниць. Відьми по черзі брали зброю і різали собі долоню. Кров тонкою струйкою зтікала з їхніх пальців. Вони пройшлись по колу, щоб окреслити його на землі. Їхня кров швидко змішалась так, що вже було не розібрати де чия. Після чого вони стали поруч і почали читати закляття. Це була відьомська мова. Слова сплітались мерехтливою павутиною накладаючи бар'єр на місце ув'язнення. А потім залу затягло чорним важким димом. Він спочатку заповнював собою весь простір, потім — почав збиратись в колі, яке утворили відьми зі своєї крові та згодом набув вигляду чоловіка, який кричав від болю. Він вчепився у власне волосся, ніби намагаючись його видерти. Від відьом полинула енергія, яка створила золоті грати навколо чоловіка. І як тільки вони закінчили читати закляття, його крик стих. Він упав на землю та лежав там нерухомий. Відьми затаїли подих. Їм не доводилось мати справу з настільки древнім духом. Правда підійшла до них.
— Ви молодці. Впорались. Тепер можете йти. Він вже ніколи звідси не вийде.
Відьми підтримуючи одна одну пішли в сторону виходу. Від втрати крові й вичерпання магічних сил вони ледве тримались на ногах. І як тільки вони покинули, залу чоловік знову застогнав. Він тримався за голову скрутившись калачиком. Поступово його дихання вирівнялось і він зміг піднятись на ноги. Примружуючись від болю він все ж таки відкрив очі.
— Це ти! Що ти накоїла, божевільна!
Кривда схопився руками за ґрати. Його долоні почали димітись і він скрикнув від болю. Коли ж прибрав руки на долонях виднілися глибокі опіки. Правда обійшла клітку по колу проводячи пальцями по ґратах, які зовсім їй не шкодили.
— Я б не радила це повторювати. Наступного разу можеш опіками не обійтись.
Кривда зло дивився на правду. Він розумів в якому становищі опинився.
— Як тобі це вдалося? Не боїшся, що захисник прийде по тебе? Дзеркальний меч може знищити нас обох.
Правда розсміялись. Її сміх здавався божевільним, а може він таким і був.
— Невже ти думав що я можу зробити щось подібне не прорахувавши найочевидніші варіанти.
Вона сіла біля клітки на підлогу змастивши свій білосніжний плащ.
— Немає більше роду захисників. Тебе також ув’язнено. Тепер мені ніхто і ніщо не завадить побудувати той світ яким я його хочу бачити. Без тебе.
— Ах ти ж …
— Ну, давай. Скажи це! Так, я - божевільна! Ти стільки раз про це казав, що це стало правдою. Ось такий парадокс, неприємна правда про Правду.
Вона знову засміялась і встала. Неспішними кроками просуваючись до виходу.
— Тож не звинувачуй мене в цьому. Ти сам винен у своїй долі. Насолоджуйся відпочинком. Навряд ми з тобою коли-небудь ще побачимось.
— Стій! Ти не посмієш мене тут кинути!
— Вже посміла.
Постать Правди розчинилась в повітрі.
Троє відьом вийшовши з печери розійшлись в різні боки. Верена і її подруга підтримуючи одна одну пішли в бік села. Третя ж них, хто найбільше вагалась пішла в сторону лісу. Рука нестерпно боліла, але вона не звертала на це увагу. Кров скапувала з її пальців і розмивалась дощем. Через деякий час дівчина вийшла на галявину. Посеред якої стояла невеличка хатинка. Вона без стуку увійшла в неї. Там за столом сиділа жінка, старша за ту що увійшла.
— Нарешті ти повернулась, я почала хвилюватись за тебе.
— Боялись, що доведеться шукати нову ученицю?
— Так. Не у всіх є така сила як в тебе. Як все пройшло? Ви зробили це?
— Так, та я не певна що це правильний вибір.
Жінка з німим питанням поглянула на дівчину, а потім помітила калюжку крові яка встигла накрапати.
— От дідько. Чого не зупинила кров силою?
Вона посадила ученицю за стіл і одразу почала її лікувати шепочучи закляття.
— Бо я зараз абсолютно без сил.
Рана всмоктувала магічну силу неначе чорна діра. Розуміючи що магією не відбудешся наставниця почала діставати баночки з під столу.
— Так чому ти сумніваєшся?
— Ви пам’ятаєте, що Правда сказала про рід захисників, прийшовши сюди прости про допомогу ?
— Так. Вона сказала що вони на нашому боці.
— Так от. “Рід захисників знищено.” Це її слова, коли ми прийшли проводити ритуал. І вона це так промовила що в мене є сумнів. Чи не причетна вона до цього.
— Не мели дурниць. Рід захисників настільки ж древній як і Правда з Кривдою. Первісний ліс наділив їх такою магією що, ані Правда, ані Кривда не можуть самі їх вбити.
— Я хочу дізнатись що з ними сталось?
— Просити тебе облишити цю ідею марно?
— Я доклала до цього руку. Я маю впевнитись що не занапастила наш світ.
— Тіссаро, ти не єдина хто приймала в цьому участь.
— Так, але схоже єдина кого це турбує.
— Відпочинь, а завтра ще це обговоримо.Ти занадто знесилена.
Наступного ранку Тіссара покинула будинок своєї наставниці навіть не попрощавшись. Вона тримала шлях до селища де останній раз бачили захисника. Діставшись туди вона пішла в єдине місце де люди завжди говорили вільно. Єдина річ яка розв'язувала людям язика без тортур, то завжди був алкоголь. Тож Тіссара пішла туди де його наливають. Знайшовши найбалакучішого з відвідувачів вона дізналась від нього, що“ Так звана захисниця“ загинула від рук сміливих селян які вчасно побачили в ній присутність нечистої, злої сили. Вони хитрістю її перемогли.
— Влаштувавши свято на честь неї ми підсипали в їжу мертве коріння, яке нам дала пані в білому плащі. Тільки но скуштувавши його захисниця впала на землю не рухома. Її смерть була легкою і безболісною. Після того, пані в білому дуже наполягала, щоб ми стратили й хлопця який був із нею. Але той скидався на звичайну дитину. Тому ми не стали його чіпати. Він втік у ліс. Більше його ніхто не бачив.
— Я бачила, — роздався голос за спиною відьми. Він належав маленькій дівчинці яка допомагала своїй матері розносити їжу та напої.
Тіссара обернулась до неї. Її погляд був сповнений надії. “Невже нащадок все ж таки вижив? “. Дівчинка помахала долонею, щоб Тіссара нахилилась до неї.
— Тільки ти нікому не розказуй.
— Я обіцяю. Це буде наш секрет,- Відьма встала с застолу і присіла навпочіпки. Її минулий співбесідник вже відключився і не становив для неї тепер жодного інтересу.
— Я грала зі своїм братом в хованки. Він забороняє мені ходити до лісу, але я не хотіла, щоб він мене знову знайшов. Тому вирішила сховатись трохи далі в лісі. Там в нас є старий колодязь яким ніхто не користується. Я сховалась там в кущах і стала чекати. Через деякий час на галявину прибіг той хлопчик. Він здавався розгубленим і наляканим. А слідом за ним з’явилась пані в білому. Вона схопила хлопчика за руку, підтягла до колодязя і кинула в нього. Ось і все.
Тіссара відпустила дівчинку. Найбільші її страхи справдились. Правда дотична до знищення захисників. Але ж наставниця казала що вона не може сама вбити захисника. Можливо хлопець в колодязі якось чином вижив. Відьма деякий час блукала по лісу. Тіссара думала що швидше знайде колодязь. Мабуть, варто було все-таки попросити дівчинку її провести. Пройшовши декілька метрів вона відвела чагарники рукою і її очам відкрилась невелика лісова галявина на якій стояв колодязь. Обійшовши його по колу на цямрині вона побачила напис старою мовою відьом.
“ Шляху назад не буде в тебе,
де були ноги стане небо.
Покинь цей край пірнувши вниз,
Прийнявши долю їй вклонись“
Тіссара стояла не зводячи очей зі рядка. Вона раз у раз перечитувала їх намагаючись збагнути що вони означають. “ Покинь цей край пірнувши вниз “. Вона прокручувала ці слова в голові, а потім помітила дивне мерехтіння в глибині колодязя. Вона перехилилась через край. Чим ближче вона ставала до води, тим сильніша магія від неї йшла. І тут розум відьми осяяло.
— Це портал! Але не звичайний. “Шляху назад не буде в тебе,“. Він, мабуть, односторонній. Правда розуміла що не може вбити захисника. Тому вона вирішила вигнати його звідси. Дідько, що ж ми наробили?
Тіссара розуміла що не може тут лишатись. Якщо Правда дізнається, а вона дізнається що їй все відомо. То та прийде і вб’є її. Треба було щось робити. Терміново якось виправити ситуацію. Вона не мала сил, щоб повернути нащадка захисниці. Але якщо провести ритуал повернення крові. То можливо їй вдасця повернути хоча б когось із його майбутніх нащадків. Тіссара дістала свою книгу, в якій робила записи поки вчилась у наставниці. Майже в самому кінці вона знайшла декілька приміток. Треба було знайти де похована захисниця. Селяни навряд чи стали б ховати її на своєму кладовищі. Тіссара не хотіла думати, але селяни взагалі могли її не ховати. Викинути десь в лісі на поталу звірам. Відьма викликала свого фамільяра, сову і відправила її на пошуки тіла. Це все відбулось не давно так що магічні сили не мали так швидко облишити її тіло.
Через деякий час сова повернулась і Тіссара знала де шукати могилу захисниці. Селянам все ж таки вистачило людяності, щоб поховати її в лісі. Знайшовши могилу відьма почала підготовку. Свічки, трави, квіти, ритуальні символи, Тіссара й гадки не мала чи вийде, але думок інших не було. Перед тим як розпочати Тіссара вирішила відправити листа наставниці. В ньому вона все детально описала. І про злочини Правди, і про те що збирається зробити. Вона попросила наставницю, що коли стане зовсім погано. Нехай вона всім розповість що “Захисник повернеться, і відновить мир і баланс”. Прикріпивши листа до лапки фамільяра вона відпустила пташку і почала читати заклинання. Погода одразу відреагувала на її дії. Піднявся вітер, небо затягло чорними хмарами. Здавалось ось-ось і почнеться злива. Тіссара стояла над могилою захисниці постійно повторюючи заклинання. З кожним разом її голос звучав все голосніше до поки її не перебив інший голос схожий на грім.
— Як ти осмілилась, нечестива відьма, намагатись зруйнувати мої плани! Ти ніщо, всі твої зусилля марні.
— Лише час покаже чиї з наших зусиль були марними.
Обличчя Правди перекосило від люті.
— Ніколи вас не любила. Ви найгірші створіння Кривди. Навіть коли намагаєтесь робити добро все одно несете в собі зло.
Вона підійшла до відьми. Одним швидким рухом вона підняла дівчину за горло. Тіссара спочатку пручалась, первинний страх охопив її свідомість. Але потім вона розслабилась і перестала пручатись. В її голові зародилась думка. “ Так навіть краще, якщо я помру, то ритуал точно спрацює. Ніхто не зможе розбити його дію. “ Ще один швидкий рух і бездиханне тіло впало на землю поруч з могилою.
— Якщо вже так хочеш. Будеш стерегти її не знаючи спокою.
Правда розчинилась в повітрі.
Глава 2
Зима цього року видалась жахлива. Як в принципі й декілька попередніх зим. Це було напередодні Різдва, а на вулиці жодної сніжинки. Лише триклятий дощ який згодом перетворювався на ожеледицю. Вілена йшла слизькою доріжкою сховавши замерзлі руки у кишені. Легка куртка, кросівки та потерті джинси. Це і все на що вистачало її зарплатні за безжальний дванадцяти годинний робочий графік. До того ж ще й вночі не могла нормально відпочити. Сни які почали її мучити після смерті батька доводили до божевілля. Вона бачила у снах ліс. Він був старезним. Аромат мха і хвої бив у ніс. Кожного разу вона спочатку йшла по ньому, потім починала бігти, поки перед нею не з’являвся старий колодязь. Вона нагиналась до води щоб втамувати спрагу. І кожного разу вона бачила замість свого відображення батькове. І кожного разу хтось невідомий штовхає її, вона падає у воду і починає захлинатись.
Вілена списувала їх на стрес. Кожен реагує на горе по своєму. Але пройшло вже декілька років, а сни так і не припинялись. Вона не тлумачила їх. Просто старалась не звертати уваги в надії що вони все ж колись минуть. В кишені задзвонив мобільний. Вілена дістала телефон. На екрані був напис “Мама”. Вілена жила окремо від неї. І тому, що разу доводилось підіймати трубку, щоб мама не сходила з розуму.
— Так, мам. Все добре, йду додому. — Говорити з нею не дуже хотілось. Але і псувати їй настрій було якось не гарно. — Я не піду в церкву. Я дуже втомилась на роботі. Мама давай не будемо сваритись напередодні свята. Я люблю тебе. Зайду як не будь пізніше. — Вілена поклала трубку і закотила свої яскраво-зелені очі.
Вона підняла обличчя вгору. Краплі дощу неначе сотні гострих голочок врізались в її шкіру. Вілена спробувала відкрити очі. Ліхтарі були вже далеко. Вони не сліпили її на відміну від мряки, але їй все ж таки вдалось розгледіти зорі. Вони немов хитались.
— Ооо, Вілена. Треба відпочити. З таким успіхом довго не протягнеш. — Дівчина зверталась сама до себе. Знову закрила очі. Вона так постояла деякий час. Перед очима почали мерехтіти якісь не зрозумілі образи. Якби вона не була певна що при тямі, то могла б вважати що заснула.Пройшовши ще пару кроків вона побачила величезну калюжу, яка вже по краях схопилась кригою.Вілена неспішно підійшла до неї. Там відображалось зоряне небо. Але чим довше вона вдивлялась у відображення, тим більше воно змінювалось. Спочатку відобразились височезні дерева крони яких ховають небо від очей, і якісь дивні постаті. Вілена озирнулась навкруги, але нікого не було. В калюжі відображалась природа з її снів. Вона злякалась і щоб розвіяти марево що сили тупнула ногою в середину калюжі.
В цей момент Вілена втратила відчуття землі під ногами, але не встигла вона очі заплющити як її огорнула і зкувала холодна вода.Вона безпомічно борсалась, бо не вміла плавати. Вода заходила в вуха ,в ніс. Вілена відчайдушно боролась з тим, щоб не відкрити рота і не випустити залишки повітря. Вона не могла розслабитись, щоб вода сама її підняла, і випливти ніяк не виходило. Сил вистачить ненадовго, ще й вона в не зручному одязі. “ — Да за що ж мені таке! “. Пронеслось в її голові. Темрява підступала все ближче, а свідомість розпливалась.” — Пробач мамо, не думала що залишу тебе зовсім саму. ”
Вирослав сидів біля озера і спостерігав за мавками. Вони як раз зібрались, щоб пограти в перебіжки по воді. Мавки розбігаються по дзеркальній поверхні озера і перестрибують з латаття на латаття. Виграє та хто найдовше не впаде. Декілька з мокрими волосами вже стояли біля Вирослава. Як і він спостерігаючи хто ж цього разу здобуде перемогу.
І тут Вирослав відчув що десь, глибоко в озері щось змінилось. Його озеро заговорило до нього. Воно сповіщало що баланс знову порушено, прибула нова сила в цей світ. І вона зараз тоне.
Вирослав різко підскочив, чим налякав мавок які були біля нього.
— Вир, що сталося ?
— Мені терміново треба йти. — Він з розгону пірнув у воду і поплив у той бік звідки йшло відлуння цієї сили.
Вирослав рухався у воді легко і швидко. Це його стихія, вона не може йому не підкорятись. Підпливаючи він помітив як нерухоме тіло опускається на дно. Вирослав підплив ближче. Він охопив її за пояс. І почав гребти до поверхні. Аж тут до нього підпливла одна з мавок.
— Хто вона така? Звідки тут взялась? І чого їй тут треба?
— Веремія, якщо ти не бачиш, то вона зараз без тями. Я не мав змоги її розпитати. — Водяник продовжував гребти однією рукою. — Якщо не збираєшся допомогти, то хоча б не відволікай.
— А якщо вона шпигунка княгині. Можливо вона все ж таки використала якусь магію й закинула сюди свого шпигуна. Не треба її рятувати. Нехай помре.
— Вереміє, не розчаровуй мене. Ніхто не має помирати заради бажання іншого.
Мавка здивовано подивилась на Вирослава.
— Про що ти кажеш? Вона може занапастити всіх нас. Її порятунок може дорого всім нам коштувати. Якщо ти сам не зупинишся.То я тебе зупиню.
Мавка плавно змахнула рукою в воді. За її покликом величезні водості піднялись з дна почали обплутувати ноги Вілени. Роздратований Вирослав зло подивився на мавку.
— Ти зараз серйозно вирішила мені заважати? Не забувай,тепер я тут господар. В ти підкоряєшься мені. Як і всі хто тут мешкають.— Він різко махнув вільною рукою в сторону водоростей. Вони швидко розкрутились і опустились на дно. Ще один помах і товща води відштовхнула мавку як надалі. В декілька розмашистих рухів і він з дівчиною вже піднялись на поверхню. Вирослав витяг її на берег.
Він приклав до дівочих грудей руку. Її серце не билось. Він зробив пару поштовхів. А потім поділився повітрям. Реакції не було. Вілена продовжувала лежати не рухома. Тільки з рота стікала струйка води. Тоді Вирослав піднявся і наставив руку на неї. Він відчував воду яка була всередині. Підкоряючись його волі вода поступово почала рухатись. Вона все більше почала витікати з її рота. Тут дівчина ворухнулась. Почала кашляти випльовуючи воду. Вирослав підбіг допомагаючи їй перевернутись і підтримуючи за спину.
— Оттак краще. Я вже боявся що ти так до тями та не прийдеш.
Вілена стояла навколішках позбуваючись “зайвої води “. В голові пульсувала одна думка “Я жива “. Там в темних обіймах льодяної води вона вже попрощалась з усім світом. І не думала що ще колись вдихне повітря. Доля і на цей раз вчинила по своєму, і Вілена була їй вдячна. Коли вона зрозуміла що все закінчилось вона зробила маленький вдих. Груди пекло від води й дихати було важко. Вона спробувала встати й той час побачила перед собою руку, яка неначе пропонувала спертися на неї. Вілена вклала в неї свою. Простягнута рука була ще холоднішою. Дівчина неспішно підвелась і подивилась на свого рятівника. Його мокре золоте волосся висіло лаконам з яких стікали краплі. Шкіра була блідою, майже прозорою. Очі прискіпливо дивились на неї, вони мали якийсь не зрозумілий відблиск. Губи утворювали хитрувату посмішку. Сорочка облягала його торс. А шкіряні штани були всі в водоростях які до них прилипли.
Вілена все не могла прийти до тями. Її трусило. Думки в голові метушились як рій бджіл.” — Це сон? Чи це глюк? Чи це мариво? Можливо я вдарилась головою і це все відбувається у моїй свідомості? Вона що сили вщипнула себе. Але те що вона бачила не зникло. Логічне пояснення має бути. Тільки через шок зараз вона не може його знайти. Дихати все ще було важко, тому її голос і слова були переривчасті.
— Хто , ти?
Вілену почала пробивати дрібна судома. Вирослав обійшов її по колу. Вілена все ще була в мокрій куртці та джинсах. Одяг ставав холодним і важким.
— Тобі треба зігрітись. Треба висушити твій мокрий одяг.
— Не підходь до мене!
Вілена напружено відійшла від юнака на декілька кроків.
— Отак ти говориш до свого рятівника?
— Звідки мені знати що не ти ж мене хотів втопити?
— Як би хотів, лишив би в озері. Але я не дозволю йому забирати невинні життя. Так що не бійся мене. Я не заподію зла.
— Ти так кажеш про озеро. Неначе воно живе.
—Та так і є. Я це воно, а воно це я.
Водяник підійшов до озера і воно неначе відгукнулось на його близькість. Вода піднялась вгору і набула його форми. Поруч з ним стояла його копія, тільки прозора.
— Цього бути не може. Не може . Це все глюки від нестачі кисню.
Вілена стояла не зводячи очей . Вона не хотіла вірити в те що відбувається. Ось вона іде додому, а ось вже спостерігає як точна копія юнака знову стає частиною озера. Вона потрусила головою. Картинка не змінилась. Тоді вона вщипнула себе ще раз. Від болі аж ойкнула, але ж знову таки нічого не змінилось.
— Да що б тебе!
Вирослав знову подивився на дівчину. З її одягу капала вода. Тіло дрібно тремтіло від холоду.
— Треба тебе висушити. Від того що ти захворієш цей світ менш реальним не стане. Я можу використати силу. Але тобі треба все ж зняти одяг. Я не хочу випадково зневоднити і твоє тіло.
— Ні , дякую. Краще вже висохну біля вогню.
— Як скажеш.
Вони почали розводити вогнище. Дівчина час від часу споглядала на водяника. Вона до кінця не вірила але і далі сумніватись було безглуздо. Через декілька хвилин був розведений вогонь,біля якого сиділа і грілась Вілена. Вирослав був трошки далі бо все ж таки вода і вогонь не сильно ладнають. Він приніс велетенську гілку.
— Ось можешь на неї розкинути куртку.
— Дякую.
— Нічого собі. Ти все ж таки знаешь це слово?
Вілена трошки почервоніла. Вона так і не подякувала хлопцю за порятунок.
— Вибач. Дякую за те що витяг і не дав потонути.
— Будь ласка. Але як ти там опинилась?
— Я не знаю. Йшла додому після роботи. Побачила в калюжі дивні силуети, наступила на неї і ось я тут тону і захлинаюсь. І перше що я побачила коли отямилась це був ти.
Вілена зняла нарешті з себе куртку. Якщо раптом доведеться тікати , то втратити її буде не така страшна біда. Вона розкинула її на гілку і сіла біля вогнища. Тікати , от тільки куди ? Вона сама, в невідомому місці. Ще й юнак такий дивний. Зі своїми фокусами. Вирослав зацікавлено її роздивлявся. Немов якусь невідому тваринку чи артефакт. Вілені схрестила руки поклавши лікті на коліна а долоні на плечі. Вона вдивлялась у мерехтливий танок вогню.
Їй потрібно було заспокоїтись. Вирослав же помітив на її зап’ястку татуювання. Воно було дуже схоже на те , про яке казав йому лісовик. Вілена теж помітила що він його роздивляється.
— Я давно його маю, батько в свій час дозволив тільки це .
— А в нашому світі його давно ніхто не мав. Здається я знаю хто ти і на жаль не можу розповісти. Твоя поява тут не випадкова. Я почув від води , що ти з’явилась.
— Що ти маєш на увазі?
— Озеро сказало що ти тут ,а я мав зустріти.
— Да я просто звичайна дівчина яка впала в калюжу.
— Ті хто просто падають, не потрапляють сюди. Вони мокнуть брудняться і йдуть далі. Ти ж опинились тут. Це трапилось не просто так.
—Є той хто довго чекав на тебе.Той хто може пояснити навіщо ти тут.
— А ти цього зробити не можешь ?
— Можу але мені не дозволено. Я — не маю права.
Водяник підійшов і простяг їй руку. Вілена дивилась на нього снизу в гору. Він є частиною цього нового світу де вона опинилась. Але вона не боялась його.
— І що я так просто піду ?
— Не думаю що ти хочеш повертатись?
— Як мені знати , що це не черговий сон ?
Вирослав злегка посміхнувся.
— Справжній сон не дасть тобі права вибору. А в тебе воно є.
Вирослав простягнув їй руку. Вілена прийняла її.
Вони йшли стежкою яка вела я рез ліс. Вілена роздивлялась все навкруги. Від кожного дерева віяло магією. Вілена ще точно не знала як це , але була певна що відчуття схожі. Дівчина підняла голову. Неба не було видно. Навіть сонячному світлу не давали пробитись густі крони дерев. Вони були неймовірно високими. Птахи перелітали з гілки на гілку. Їхній спів відлунював з різних боків. Тут Вілена опустила голову трошки нижче і побачила як з-за стовбура виглядає дівоче обличчя. Коли вона побачила що Вілена на неї дивиться відразу сховалась і перестрибнула на інше дерево.
— Хто це такі ? Чому вони йдуть за нами?
— Це лісові духи. Мавки. Я казав що на тебе чекають, а їм кортить першими тебе побачити.
— Але чому? Хто я для вас така , що до мене стільки цікавості?
— Невдовзі дізнаєшся.
Більшість істот знали легенду про повернення Захисника. Хтось із мавок міг підслухати їх розмову на березі. Тому скоро про це буде гудіти весь ліс. Їм треба поспішити. Вирослав став крокувати жвавіше. Вілена ж ледве встигала за ним.
— Зачекай ! Я не можу так швидко. І як ти взагалі ходиш босий ? Тобі не боляче?
— Я водяник , мені давно нічого не болить. Хоча , тут мабуть більше звичка , чим не відчуття болю.
Вілена багатозначно кивнула.
— Це мабуть як йоги які ходять по вугіллю.
— Не знаю що то за духи , але точно ні. З вогнем я волів би не зустрічатись.
Вілена злегка посміхнулась. Було б дивно , як би тут знали хто такі йоги. Вона уважно подивилась на водяника і на його шиї помітила опік. Неначе його вдарили розпеченим залізним дрючком.
— Як ти отримав таку травму? Тебе катували ?
Вирослав машинально потєр шию.
— Ні. Точніше не зовсім.
Було видно що йому не приємно це згадувати. Губи зтискались а скули були напружені.
— Це швидше нагадування. Що не всіх можна врятувати. Хоча ми і володіємо магією,але ми не всесильні.
— Ти когось втратив ?
— А ти здогадлива.
Вирослав довго мовчав. Вілена вже подумала, що він не скаже нічого, коли нарешті його голос знову прорізав лісову тишу:
— Її звали Лісана. Вона була молодшою сестрою однієї з мавок. Добра, мила, світла душа. На жаль вона занадто вірила в людей. В те що вони можуть бути хорошими.
В наш ліс заїхав місцевий княжич з друзями. Вони не шукали дров і полювання було їм не потрібно. Вони розважались. Робили що за заманеться. Стріляли з арбалета, розкидали факели. Лісана не стала мовчати. Вона вийшла до них , намагалась зупинити. Вони впізнали в ній мавку по вінку. Княжич не зміг зтерпіти такого приниження тим паче від істоти наділенної магією. Він вирішив показати чий це ліс. Вони прив’язали її до дерева і розвели під ним багаття. Полум’я було величезним але ніхто з дрібних духів не ризикнув зупинити їх, лише Бузинник побіг шукати мене чи Веремію.
Ми тоді з нею були в іншому кінці лісу , прибігши на галявину знайшли тільки мертву Лісану та вогонь який догорав. Веремія від горя втратила розум. Вона і ще двоє мавок наздогнали княжича і його варту . Їй було не достатньо просто вбити його. Вони розірвали його на шматки. І рознесли їх по всьому лісу.
Голову ж лишили біля головної стежки. Що б більше ніхто не смів заходити сюди. Через декілька днів про це дізналась княгиня. Вона прийшла з вогнем і мечем. Ліс стагнав від неї декілька днів. Ось одна з причин. Вирослав відсунув гілля чагарників які супроводжували їх по праву руку вже деякий час. Вони були настільки густі що Вілена навіть не подумала що там щось є окрім них. Її погляду відкрилась галявина.
Вілена здригнулась. По тілу пробіглись сироти. Неприємний запах лоскотав ніздрі. Вона озирнулась навкруги .
Галявина, яка колись була місцем життя й магії, тепер нагадувала сцену трагедії, застиглу в часі. Чорні скелети дерев здіймалися до неба. Гілки, як понівечені руки, простягалися в різні боки, ніби намагаючись захиститись від вогню, який їх знищив.
Земля була мертвою — потріскана, покрита шаром сажі й попелу. Там, де колись тягнулася трава, тепер залишилися тільки голі плями землі.Колись співочі птахи й дзвінкі голоси лісових мешканців тепер замовкли назавжди. Також вітер здавався неспокійним: коли він проносився через це місце, його шепіт перетворювався на гул, ніби відлуння криків, що колись тут лунали.
— Посеред галявини . Був дуб. Великий і могутній . Вона не тільки спалила його ай коріння викорчувала . Щоб і сліду не лишилось.
Очима Вілена знайшла воронку ,де як вона гадала колись і ріс той могутній дуб.
У кутках галявини ще виднілися уламки колишнього життя: обгорілі пеньки, з яких виростали червоні, мов кров, гриби, і згорілі гнізда, яких більше не ховаються пташенята. У Вілени було таке відчуття, що сама земля запам'ятала біль і ненависть, і неначе вона готова в будь-яку мить виплеснути всю цю енергію в прокляття.
— Вона не просто нищила дерева . Вона вбивала їхні душі . Ліс стогнав два дні .Ця невиліковна рана болить і досі . Тут нічого не зможе рости не квітка , не дерево. Навіть звірі бояться сюди заходити. Тут пахне смертю.
Вілена неначе чула стогін всих тих хто помер на цій галявині. Це розривало їй душу, сковувало легені. Їй було важко дихати немов вона знову потопала.
— Мені важко дихати. Можемо піти звідси!
— Так. Тепер ти будеш розуміти чому лісові мешканці так ставляться до роду людського.
— Мені дуже прикро.
— Ти не винна. Але нажаль не всі це розуміють.
Вони пройшли ще з десяток метрів. Вирослав зупинився і поклав руку на гілля відводячи його в в бік .
Очам Вілени відкрилась зовсім інша картина. Сонячне світло пробивалося крізь густе плетиво гілок.Трава тут була незвично високою й густою, її леза сяяли зеленим сріблом, а поміж нею росли квіти, яких не побачиш у жодному іншому місці: великі дзвіночки переливалися всіма барвами веселками, а маленькі зірчасті рослини випромінювали м'яке світло, мовби крихітні ліхтарики.Посеред галявини стояв старезний дуб — його стовбур був обвитий ліанами, а коріння здіймалося над землею, утворюючи вигадливі арки й тунелі. Саме тут, у природному заглибленні поміж коренів, жила магічна істота, що правила цим лісом — Лісовик .
Вирослав побачив питання в очах Вілени. Вона здогадалась. Розташування дуба ,струмка ,її площа. Все було схоже на ту галявину, що вони бачили раніше.
—Так, княгиня шукала саме цю галявину. Вона шукала його.
Лісовик, володар цього місця, з'являвся тихо, немов сам ліс на мить набував подоби. Його постать була високою й статною, мов широкий стовбур дерева, а волосся й борода складалися з моху та листя . Його очі, що світились зеленим, були сповнені вікової мудрості. Він неначе дивився прямо в душу.
Все на галявині ,і навіть повітря наситилось магією. Вілена зробила два кроки вперед і зупинилась.
— Ти чого ?
— Я боюсь його .
— Не бійся . Ти нікого і нічого в лісі не кривдила. Так що і йому тебе не має за що кривдити .
Тільки но Вілена переступила край галявини. Як все живе звернуло на неї свою увагу. Все затихло окрім журчання струмка . Кожна травичка яка росла біля стежки тягнулась до неї , квіти також розвернули до неї свої бутончики. Кожне деревце та кущик повернули своє листя до неї. Пташки розсілись по гілкам і спостерігали за Віленою. Сонячні промені неначе освітлювали їй шлях. Вирослав взяв її за руку, це було неочікувано, але як виявилось дуже необхідно.
— Що тут відбувається ? - вона спитала ледве чутно. Але через тишу на галявині здавалося що її голос гремів.
— Я не знаю. Але зараз дізнаємось.
Вирослав лише міцніше сжав руку Вілени. Даючи зрозуміти що він поруч.
Лісовик спостерігав за галявиною. Його трохи стомлений віком погляд перебирався з одного місця на інше. Він тримав у руках посох верхівку якого прикрашали кристали схожі на дорогоцінне каміння, вони були такого ж яскраво зеленого кольору як і його очі. З вигляду було не зрозуміло про що він думає. Що відчуває? Від цього Вілені ставало не по собі. Вона не хотіла знову лишитись без відповідей. І тут лісовик заговорив.
— Я чекав на тебе. Я вірив що ти колись до нас прийдеш , дитя двох родів.
Його голос лунав не з одного місця. Було відчуття що він ширився над галявиною. Що говорив сам ліс. Вирослав і Вілена підійшли ближче до нього. Лісовик не відводив очей. З’явилось відчуття що він дивиться крізь неї. Тим часом то тут , то там стали з’являтись інші магічні істоти.Коли галявина була повністю заповнена він продовжив. Підійшовши до Вілени він підняв її руку демонструючи зап’ясток.
— Збулось пророцтво Тіссари. Її жертва не була марною. Нащадок роду захисників повернувся до нас. Якщо ця дівчина зможе , пройти там де повинна, і зробити те що в її силах. Ми знову віднайдемо рівновагу.
Вілена шоковано стояла і тільки слухала. Десятки очей були прикуті до неї.
— Ця дівчина , носить символ роду Захисників. І це дійсно вона. Сам ліс її визнав і ми визнаємо!
Галявину сколихнув единий голос ,який складався з батьох. Він вторив лісовику.
— І ми визнаємо!
Вілена ледве змогла видихнути.
— Я не кликав вас, ви самі прийшли бо відчули зміни. Діти лісу пам’ятайте свою кров. І ця кров нехай буде сильніша за заклик.
Лісовик стукнув посохом об землю. Всі тварини і духи розлетілись хто куди. Лишивши Вілену і Вирослава на одинці з лісовиком.
— Пробач дитино. Я бачу розгубленість в твоїх очах. Але такі наші закони. Я мав про тебе сказати.
— В мене дуже багато питань.
— І я на всі їх відповім. Даю тобі слово. Ходімо присядемо. Розмова буде довгою.
Вони сіли в травичку на яку попадали сонячні промені. Земля була теплою і від неї піднімався духмяний аромат.
— Ти мабуть хочеш знати чому тут опинилась?
— Так це було б не погано.
— Тоді мені слід почати з легенди, яку наш народ передає один одному.
Коли світ був ще юний,а магія в ньому не була вогнем чи мечем. Вона була диханням для всього і об'єднувала все довкола. Магія не взялась нізвідки , вона пролилась від Правди і Кривди. Вони не були ворогами чи союзниками , вони були частинами одного цілого.
Кривда то є темна вода яка не тільки може приховати а й зберегти. Правда то є світло яке викриває але й спопеляє. Їх боротьба не була війною. Вони рухали світ разом.
Але згодом Правда втомилась від вагань,постійної боротьби і сірої моралі. Її істина стала гострою як заточений клинок. І цей клинок почав різати все що не вкладалося в її бачення.
І те що б мало стати порятунком , стало руйнацією.Правда покликала на допомогу нащадків трьох відьомських родів. Їх руками вона полонила Кривду. Ні живий, ні мертвий, без сил і волі, змушений існувати.
Але була серед відьом,та хто сумнівалась. Тіссара дізналась про плани Правди. Вона знайшла могилу Захисниці. Тієї чий рід йшов від свідомості первинного лісу. На її могилі вона провела ритуал. Який мав виправити їх помилку і повернути нащадка для відновлення балансу.
Минуло багато часу. Ми чекали. Ми забули. Аж поки не з’явилась ти. Ти відчуваєш ліс а він відчуває тебе.
Лісовик поклав свою руку на руку Вілени. Як тільки вони торкнулись один одного, очі Вілени закотились , вона впала без свідомості. Вирослав , так і не відпустивший її , відчув як якась ефірна частина дівчини залишила тіло. Він хотів зловити її, але гілля дерев переплелося і як турботливі руки підхопило безсвідоме тіло дівчини.
— Що з нею?
— Її пам'ять роду відгукнулась на мене. Але поклик був занадто сильним. Я не знаю чи вистачить їй сил повернутись.
Вирослав дивився на Вілену, він був стурбований.Дівчина була бліда, ледве дихала. Здавалось ось-ось і її груди припинять рухатись.
— Чи можу я їй якось допомогти?
— Іди з нею у свої води. Там перетин двох світів. Можливо це їй допоможе.
Лісовик провів рукою і дерева почали рухатись. Вони пересувались утворюючи стежку. А тіло вілени невагомо рухалось по гілкам ,передаючи її від дерева до дерева. Водяник крокував поруч не зводячи з неї погляду.
Діставшись озера він прийняв тіло дівчини від дерев. Вона стала ще більш блідою. З кожною хвилиною вона втрачала себе. Водяник поступово ввійшов у воду тримаючи тіло на руках. Вода не була холодною як зазвичай, вона приймала дівчину. І коли вона повністю вже підтримувала тіло Вілени, Вирослав дістав руки і поклав одну з них дівчині на чоло читаючи заклинання. Через деякий час татуювання на зап'ясті почало світитись і це світло почало розходитись по всьому її тілу.Але до тями вона поки не приходила. Тихий стогін, невеликий рух давали зрозуміти що вона все ще жива. Перше що вона відчула це руку яка обережно торкається її чола і з неї розливається тепло по всьому тілу. Вілена повільно відкрила очі. І знову першим що вона побачила це були схвильовані очі Вирослава.
— Ну і налякала ж ти всіх нас.
Він стомлено видихнув. Він допоміг вийти Вілені на берег. Згодом до них приєднався лісовик. Вони всі в трьох сиділи біля вогнища.
— Я гадки не мав що кров настільки сильно відгукнеться. — Промовив лісовик. Він сидів поруч з Вільною яка гріла руки біля вогню. Вона підняла на нього очі. Погляд в неї був інакшим. Там вже не було тієї розгубленої дівчини.
У лісовика з’явився в руці конверт, він простягнув його Вілені.
— Я мав віддати його тоді, але твій стан не дозволив.
— Що це ?
— Це лист Тіссари. Тієї хто змогла повернути тебе до твого коріння.
Вілена взяла конверт і обережно розгорнула. Було відчуття ніби вона торкається самого часу. Від паперу йшло тепло і поколювало пальці. Це було дивне відчуття . Вілена розгорнула лист і прочитала його. Її очі стрибали з рядка на рядок.
“Я зараз знаходжусь в селищі Торібор. Тут було вбито Захисницю. Наставнице, я і не думала що мої дії будуть мати такий вплив. Якщо б я не погодилась, можливо вона б лишилась живою. Досі не можу де що зрозуміти. В неї був меч Вія. Чому вона їм не скористалась? Чому дозволила себе вбити? І де зараз знаходиться меч? Навряд чи я зможу розкрити ці питання. Але сподіваюсь хтось таке знайде відповіді на них. Мені ж лишається одне. Я проведу ритуал і буду молитись всім богам щоб він спрацював. І ви моліться, за мене наставнице, за всіх нас . “
Після того як передав лист, лісовик вирішив залишити Вілену наодинці з думками. Їй багато чого треба було обміркувати.
Виявляється що вона нічого не знала. Нічого. Ні про свого батька , ні про сімейну таємницю. Можливо він думав що ніколи не повернеться? Тоді для чого він дозволив татуювання. Він все ж таки сподівався що хоча б Вілена зможе повернутись. Але чого тоді нічого не розповів про цей світ? Чого залишив її саму ? Як сліпе кошеня серед вулиці.
По щоці прокотилась сльозинка. Вирослав стояв осторонь. Він не лишав її і не нав’язувався. Правда ,Кривда, лісовики, водяник, люди. Все це з шаленою швидкістю оберталося в її голові. Рід Захисників , меч , рівновага. Все це здавалось шаленою казкою, в яку вона потрапила . І вибратись могла лише дочитавши до кінця. Вона закрила очі і примружилась. Намагаючись згадати те що бачила коли втратила свідомість. Тут до неї і підсів поруч Вирослав. Вона тихо про мовила.
— Здається я бачила її .
— Кого?
— Бабусю.
Вирослав трішки здивовано подивився не неї.
— Вона прийшла до мене у видінні. Я бачила її немов через товщу води . Вона простягнула руки і в воду упав меч. Він пролетів крізь мене а за ним розвивалось переплетіння з червоних квітів.
— Можливо вона так намагається тобі щось сказати?
— В листі було сказано , що в неї був якийсь меч. Можливо той меч і меч з видіння один і той самий ?
— І тепер тобі треба його знайти.
Голос пролунав з заспини Вілени. То повернувся лісовик. Вона швидко витерла сльози які почали вже сохнути на щоках.
— Ти маєш його знайти. Щоб дізнатись хто ти є насправді . І щоб відновити рівновагу.
— Але ж де мені його шукати?
— Я цього не знаю. Але можливо вона дізналась.
Лісовик вказав очима на лист який Вілена все ще тримала в руках.
— Це лише частина . Друга частина була в її наставниці. Саме від неї пішла та легенда яка передається. Можливо в її будинку ти знайдеш ще підказки.
— А як далеко її дім?
— Десь три дні мандрів. І то ніхто не знає де саме знаходиться її дім. Багато хто шукав але нікому не вдалося.
— І ви думаєте мені вдасця?
— Якщо ти дійсно нащадок Захисниці. То ти зможеш віднайти шлях. А тепер відпочивай. Завтра скажеш мені своє рішення .
Вілена лише міцніше обняла коліна і неприривно дивилась як танцює полум’я.
Глава 3
Виринати зі сну Вілена не хотіла. Там було добре. Не було жодних думок, вагань і обов'язку який важким каменем тепер давив на плечі. Вона лежала на саморобному спальному місці, яке вчора на скору руку організував Вирослав. Воно було зроблене з гілля і застелено мхом для м’якості. Замість подушки вона аби-як згорнула свою куртку.
Сонячні промені лоскотали обличчя дівчини. Злегка примружуючись вона поволі відкрила очі. Останні сподівання що те все їй наснилось розтанули разом з ранковим серпанком. Навколо неї нікого не було. Вілена встала і підійшла до води. Треба було вмитись. Ніч була багатою на роздуми, тому зараз вона виглядала не дуже. Як тільки вона торкнулась води, трохи подалі по дзеркальній поверхні пішли кола. Там виринув Вирослав.
— О ти вже прокинусь. Лісовик чекає на тебе.
Вілена набрала повні долоні і вимилась. Холодна озерна вода збадьорила дівчину. Годі було і чекати що вони дадуть їй ще часу. Зібравшись з духом відповіла.
— Добре. Ходімо до нього.
Вони вийшли на ту саму галявину де вчора вона вперше побачила лісовика. Природа так само реагувала на неї. Неначе сам ліс спостерігав. Посеред галявини стояв лісовик у своїй людський подобі. Він спирався на дуб. Від дерева до нього линула якась сила яка окутувала його руку і губилась по всьому тілу. Закінчивши своє дійство він повернувся до прибулих.
— Дитино, ти прийшла. Що ти вирішила ?
— Я приймаю свою долю. Не знаю чи вистачить мені сил, але я хоча б спробую.
— Нехай тобі духи допомагають.
Тут в їхню розмову вклинився Вирослав.
— Лісовику, я б хотів піти з нею .
Водяник дивився так, неначе продовжував говорити. “ — Чи дозволяєшь ти це мені?”
— Не в мене тобі треба питати,а в Захисниці.
— Ти призначив мене господарем озера. Чи можу я його лишити?
— Якщо така твоя воля. Ти можеш залишити наглядача. Того або тій , кому довіряєш.
— Дякую тобі лісовий володарю.
Вирослав вклонився Лісовикові. Серце Вілени скажено билось. Вона навіть не підозрювала що він захоче піти з нею. Думала придивиться тут, а далі вона вже якось сама.
Вілена злегка нахилилась до його вуха і прошепотіла.
— Дякую.
— Тобі немає за що дякувати. Це моє рішення.
Лісовик голосно продовжив.
— Тоді не втрачайте часу. Перше куди вам треба навідатись це будинок наставниці Тіссари. Шлях буде нелегкий, вам зустрінуться різні люди й істоти. Будьте обережні. Не всі з них хочуть щоб відновився мир.
Обоє вклонилися Лісовику і пішли. Вирослав йшов на пару кроків попереду.
— Мені треба до озера. Владнати деякі справи. А потім підемо в найближче село. Там купимо припасів і коней. Так буде легше мандрувати.
— Ти так кажеш, неначе не один день про це міркував.
— Не день, а нічь. Безсоння мучило сьогодні не тільки тебе.
Він обернувся до Вілени і посміхнувся задоволено. Його глибокі, кольору золота очі, дивились на неї з добротою.
Вони вийшли на галявину біля озера. Вирослав зупинився і попросив.
— Зачекай мене тут. Я швидко все владнаю і ми відправимось в село.
Вілена кивнула і поглядом проводила водяника.
Вирослав підійшов до краю озера і зайшов, по кісточку, у воду. Від його ніг по поверхні розбіглись кола. Через деякий час з води до нього вийшла русалка.Бліда, з довгим,розпущеним,чорним волоссям,в білій сорочці.Голову прикрашав вінок з латаття — вона була частиною озера.
Тим часом зі сторони лісу на галявині з’явилась інша дівчина схожа на мавку. Вона мала більш “живіший “ вигляд. Довге зеленкувате волосся, вінок з різнобарвних квітів і вбрана в вишиту сукню, на вигляд не дуже нову. Босоніж, не звертаючи увагу на шишки і голки, крокувала в сторону Вирослава. Кожен її рух випромінював злобу і невдоволення. Коли ж вона підійшла до водяника, він відпустив русалку і звернувся до неї.
— Вереміє , досить! Я сам так вирішив. Це не обговорюється.
Вона відповідала тихіше. Так що Вілена не розчула що та сказала. Відповідь же водяника знову сколихнула простір навколо.
— Я йду з нею. І крапка. Не тобі мені вказувати що робити!
Вілена підійшла на декілька кроків щоб краще чути про що вони говорять. Веремія явно була не вдоволена тим що відбувається.
— Ти можеш не повернутись. І заради кого ти будеш ставити своє життя на кін!?
— Ну заради ж тебе поставив?
Мавка замовкла. Було видно що він своїми словами попав в ціль.
— Я тебе про це, не просила.
— Так і вона не просить. Це моє рішення, мій вибір, моє життя. Я хочу щоб цей світ прийшов в норму. Щоб такі як Лісана не гинули від рук сп’янілих владою людей. Щоб всі жили в мирі і безпеці. Вона є наш шанс на таке майбутнє.
— А що як Лісовик помилився? А що як ти помиляєшся ?
— Я прийму наслідки. Але якщо навіть не спробую. Буду картати себе до кінця життя. Я спитаю в тебе тільки раз. Ти даси те що мені потрібно? Чи мені доведеться звернутись до когось іншого?
Рвучким рухом мавка зняла з шиї кулон і нахилившись набрала в нього воду з озера. Потім піднесла до обличчя і додала в нього свою сльозу. Після цього передала його Вирославу. Він сховав кулон під сорочку. Взявши невеличку сумку, зроблену зі шкіри, він пішов у бік Вілени.
Коли водяник з нею порівнявся, вона сказала.
— Якщо ця подорож така проблема. Можливо тобі не варто лишати свої володіння?
— Давай хоч ти не діставай мене цим.
По Вирославу було видно. Ще одне слово і він вибухне.
— Добре. Як скажеш. Як далеко нам іти до села?
— Не дуже. До ночі прийдемо.
Вілена порахувала. Зараз ще не було і опівдня. Значить їм, добрих, годин шість, пішки йти.
— Бідні мої ноги. Давно ви так далеко не ходили .
— Не переживай. — Вирослав повернувся до неї. — В селі ми купимо коней. Так легше буде мандрувати. Так що мабуть це єдина і найдовша подорож пішки.
Вілена стояла навпроти нього і кліпала очима.
— Ти не подумай що я скаржусь. — Вона почервоніла. — Просто до цього я дійсно так далеко не ходила. Робота була близько від дому. А через неї часу просто погуляти і не було.
Вирослав хмикнув і пішов далі. Вілена намагалась від нього не відставати. Коли вони дійшли до краю лісу, Вирослав зупинився біля велетенської сосни.
— Щось трапилось? — Вілена зацікавлено подивилась на водяника.
— Так. Тут треба дещо відкопати.
— Якийсь скарб?
— Дуже цінну річ. Без якої я не зможу відправитись у мандри.
Він взяв велику палицю та почав копати. Через декілька хвилин з під землі показалась кришка скриньки. Вирослав звільнив її повністю і обтрушуючи дістав с землі.
Скринька виявилась не замкненою бо водяник легким рухом руки її відкрив. В середині лежав якийсь одяг. Він дістав його і струснув. Пил розлетівся ледь помітною хмаринкою. Це виявився плащ з каптуром. Вирослав накинув його на себе.
— Як ти розумієш люди не сильно нас люблять. Так що зайва увага нам ні до чого.
Він накинув каптур на голову, обличчя водяника зникло в його глибині. Він поклав скриньку на місце і швиденько зарив ямку.
— Тепер можемо рушати в село.
Коли вони вийшли Вілена побачила що навколо них самісінькі поля. Зерно було ще зелене , але вже високе. Десь поміж збіжжя яскравими плямами майоріли квіти. Був полудень. Сонце було високо і починалась спека. Вирослав дістав зі своєї сумки фляжку і простягнув Вілені.
— На, втамуй спрагу.
Вілена з задоволенням припала губами до горлишка. Холодна вода бадьорила і надавала сил.
— Дякую.
Скоро зник і ліс з якого вони вийшли. Від обрію і до поки сягало око, розкинулися різнобарвні поля.
— Чиє це все ?
— Не людей. Це все належить княгині та наближеним до неї. Селяни тільки працюють тут. Мають з цього невелику платню. Лишають тут свій піт та кров.
— А інколи можуть лишити і своє життя.
Цей голос раптово роздався позаду. Вирослав різко розвернувся готовий до бою.
— Тихіше водяник. Це ж тільки я.
Дівчина засміялась дзвінко, як дзвоники в полудень, і облетіла їх по колу, не торкаючись землі.
На ній була довга біла сорочка, що тріпотіла, немов полотно на вітрі. Волосся — кольору стиглого жита, розпущене до пояса, у вінку з польових квітів. У руці вона тримала серп, який виблискував, наче саме сонце сховалося в металі
— Хто ж це з тобою водяничку. Новеньку знайшов ? Не часто тебе бачать з такою компанією.
— Я знайшов її в лісі.Заблукала мабуть, ось і проводжаю її в село.
— Ох золотце, якщо так кожну дудешь рятувати колись і сам гигнешь.
Вирослав знизав плечима.
— Якщо так складеться доля То хто я такий щоб з нею брикатись.
З полуденицею треба бути обережним. Він витримав паузу. Здавалось що водяник ретельно обдумує що відповісти.Вілена мовчала, поки не втручаючись щоб не зробити гірше.
— Не схожа вона на звичайну дівку. Та і одяг якийсь в неї дивний.
— Може гостя чиясь? Або родичка ? Може з заморя моря припливла.Хто знає. Але в лісі їй не місце. Ось і повертаємо…
Чим ближче наближалась Світозара, тим важче дихалось Вілені. Повітря стало гарячим і задушливим, наче вона потрапила під пряме сонце без тіні й порятунку. Серце билося, голова паморочилась.
— Ти вбити її захотіла? Відійди від неї негайно! — рвонувся Вирослав.
— Пфф… Не дуже-то й хотілось. Дуже вона мені треба.
Світозара відлетіла на невелику відстань,але і цього вистачило щоб Вілені стало легше дихати.
—Дякую.
Її голос переривався , але поступово вирівнявся.
— Так ти все ж таки не німа ?
Очі Світозариі загорілись з хижою зацікавленістю.
— Так хто ти така? І чого тобою так опікуються?
— Так ніхто і не казав що я німа.
Вілена знизала плечима. Тепер вона шалено вигадувала як все пояснити не розкриваючи себе.
— Я нещасна душа , яка заблукала. Як би не Вирослав не бачити мені більше білого дня. Я втратила пам’ять. — Брехала Вілена. — Можливо головою вдарилась. Ніц не пам’ятаю. Вирослав запропонував в село відвести. Може там сім’я моя, шукають.
Дівчина поступово нагнала сум на обличчя і подивилась на Світозару. Погляд полудениці став с зацікавленого , байдужим. Їй доводилось триматися на відстані.
— М-м-м, яка жаліслива історія. Сльоза з ока котиться. Але в мене нюх добрий, дівчинко. І я відчуваю: ти — не просто блудна ягничка
— Я не брешу , ось тобі хрест.
І тільки но Вілена занесла руку щоб хреститись. Вирослав і Світозара на підвищеному тоні вигукнули.
— Ні!
Вілена зупинилась і подивилась на них здивованим поглядом. Рука Вирослава опустилась на її. Він промовив.
— Не варто.
— Ну як скажете. — Вілена не втримала посмішку, за що і вловила на собі невдоволений погляд Вирослава.
— Ми підемо собі далі Світозаро. Поки біди не накликали.
— Зустрінемося ще , Вирослав.
Полудениця поступово відлітала все далі і далі. І разом з нею відступала спека і задуха. Природа знову ожила і почала дихати. З'явився вітерець який заколихав колоски.
— Цікава постать. —Вілена проводжала її поглядом до обрію.
— Наш світ великий, ми ще не раз стикнеиося з такими як Світозара. Але не факт що вони так само відпустять насі. Або хоч будуть тримати нейтралітет.
— А Веремія ? Які в тебе з нею відносини?
Вирослав прокашлявся неначе йому щось попало в рота. Відповідати почав не охоче і тому Вілена не повністю повірила в його слова.
— Нуууу. Нас можна назвати друзями.
— Вона так за тебе переживає. Можливо для неї це щось більше.
— Ні тобі здалося. Ми лише друзі і їми лишимось.
Далі залишок шляху вони йшли в тиші. Порушував її тільки спів птахів і дзижчання комах. Коли почало сутеніти Вирослав і Вілена якраз дістались села. Люди закінчували свою роботу на вулиці. Хтось працював у дворі , хтось на городі . Де-не-де у вікнах вже горіло світло від свічок. На двох мандрівників, які рухались вузькими вулицями, ніхто не звертав увагу. Вирослав проходив все далі в глиб села, поки не зупинився біля дверей однієї з хат. Зробив глибокий вдих і постукав у двері.
Спочатку було тихо. Вирослав постукав ще раз. За дверима почулися кроки. Через деякий час с за дверей почувся голос.
— Хто це там, проти ночі ? Кого нечиста принесла?
Голос був жіночій, не молодий.
— Ох пані Уляно, притнули як вужа вилами.
— Це ти Вирославе?
— Я пані.
Двері тихенько відчинились. На порозі стояла жінка в літах. Вона була повністю вдягнена не дивлячись на пізню пору.
— Якщо ти до Ореста, то його не має.
— То деж він?
— Поїхав у сусідне село. У “ ваших” з ним справах. Буде лешень завтра з ранку.
Жінка довго стояла в дверях але зрештою зробила крок в бік.
— Проходьте. Поки вас сусіди не побачили.
Неочікувані гості пройшли в хату. Вона була чиста і світла. По куткам горіли свічки. Під задньою стіною стояла піч. Біля печі було дві лави. “ Тут мабуть сплять господарі” відмітила для себе Вілена. Пані Уляна зайшла за ними. Трохи тянучи ногу вона обійшла їх і стала роздивляючись.Її очі затримались на Вілені. Було видно що її вигляд викликає в неї обурення і шок. Але господарка вчасно впоралась зі своїми емоціями і швидко їх опанувала.
Водяник зняв свого каптура з плащем і поклав на лаву біля столу.
— Ви мабуть їсти хочете? Зараз накрию вечерю.
— Не турбуйтесь пані. Виж знаєте я їм мало вашої їжі. А от в дівчини давно співи в шлунку. Нам вистачить шматка м’яса і хліба.
— Як скажеш Вирославе. Пані Уляна хитро посміхнулась і потопала в комору де зберігала їжу. Повернувшись в кімнату вона поставила на стіл тарілку з відламаним хлібом і нарізаним м’ясом. Побачивши нормальну їжу шлунок Вілени скрутило і його буркотіння рознеслось по кімнаті.
— Сідай дитино їж. Тебе тут ніхто не скривдить.
— Дякую.
Вілена з азартом голодного вовченяти накинулась на їжу. Це перша людська їжа яку їй довелося побачити за весь час перебування тут. М’ясо було неймовірно смачне. Скоріше за все господиня запікала його в печі. Скоринка на краях і аромат диму підсилювали аппетит.
Вирослав же ліниво взяв один шматочок м’яса і кусень хліба. Він їв повільно, мабуть лише для того щоб не образити пані Уляну. Після імпровізованої вечері постало питання з ночівлею.
— Заночуєте тут. Не тинятися ж вам селом по ночі. В коморі є місцина. Зможете відпочити і поспати. Зранку приїде Орест і тоді будете вирішувати ваші питання.
— Дякуємо пані. - Вирослав нахилив голову з підтвердження слів.
Пані Уляна відчинила двері тієї ж самої комори куди ходила по їжу. Зайшла туди і з силою натиснула рукою на дошку в стіні. Очі Вілени набули форми правильного кола, коли в стіні відкрились невеликі дверцята. Вирослав зайшов першим і подав руку Вілені. Після того Пані Уляна постягнула їм недопалок свічки.
— Вибачте, але це все що я можу дати. Вам його вистачить щоб облаштуватись. А завтра на Ярмарку купимо ще.
— Так, нам цього вдосталь. Так що не переймайтесь.
Дверцята закрились і кімнату поглинула повна темрява. Вілена нічого не бачила і тільки по шарудінню тканини зрозуміла що щось відбувається. Вирослав краще бачив у пітьмі. Тому одразу помітив місце де можна поставити свічку. На полиці стояв невеликий підсвічник а поруч з ним кресало. Пару раз висікши іскри , на третій раз вдалося запалити свічку. Її м’яке світло освітило невелику кімнату в якій вони опинились. Вони стояли біля чогось схожого на ліжко. Це були мішки набиті сіном , вони лежали в два шари і були прим’яті. Значить Вирослав з Віленою не перші хто тут ночуватимуть . Зверху на мішках була ковдра і подушка.
—- Звісно не князівські умови, але це краще ніж спати на підлозі.
—- Це точно.
І тільки зараз Вілена зрозуміла що спальне місце то одне. Вона переводила погляд то на місце , то на водяника. Він вловив її думки і відповів.
— Не хвилюйся, лягай відпочивати. Я посплю сидячи.
Вілена відчувала себе ніяково. Бо він стільки зробив для неї а вона навіть зараз не може себе пересилити. Чи може ?
— Лягай поруч. Тобі теж треба як слід відпочити.Це всього лише сон. Як би ти хотів заподіяти мені шкоди то давно це зробив.
Вирослав швидко підійшов до неї і став настільки близько що в Вілени по спині пробіглись холодок . Великі янтарно - жовті очі дивилась на неї не кліпаючи.
— А може я чекав саме такого моменту?
Опанувавши себе Вілена відповіла.
— Якщо так, то я прийму наслідки свого рішення. - Вона не відвела очей демонструючи що вона не боїться його і довіряє. Мовчання між ними трохи затягнулось. Вирослав його порушив першим.
— Ну якщо вже ти так хочешь. То чом би й не скористатись такою пропозиціею.
Водяник завалився впоперек “ліжка” . Воно було доволі широким так що в нього звисали лише ступні. Він скинув чоботи і вони впали прямо під його ногами. Вілена обережно присіла поруч нього. Тільки зараз вона побачила що в кімнаті було вікно. Воно було завішане щільною тканиною. Дівчина пальцями легенько відсунула її.
— Якщо хочеш дивитись у вікно то загаси вогонь. Не гоже нам підставляти господиню ,яка так люб’язно прихистила нас.
Вілена відсмикнула руку неначе її вдарило струмом.
— Вибач, я не хотіла.
Вона встала і задула вогник. Повернувшись на місце вона також зняла кросівки і залізла на постіль з ногами. Вілена знов подивилась через щелинку у вікно. На нічному небі з’явився місяць. Він радо ділився своїм світлом з усіма і був нічним сонцем.
— А чому ця пані пустила нас? Це твої друзі ?
Вирослав важко видихнув .
— Можно і так вважати. Я врятував їх свого часу . А тепер вони рятують нас. Це місце… - Вирослав провів рукою описуючи кімнату. — Це сховок для таких як я. - Водяник сів приймаючи таку ж позу як Вілена. — Інколи, молоді істоти заходять занадто далеко в село. Не зі злими намірами. Їм просто цікаво. А люди зачасту поводять себе як Веремія. Вони бояться і тому прагнуть знищити те що викликає в них страх. Орест і Уляна по можливості рятують заблукавших. Приводять сюди а звідси вже їх забираю я.
— Он як. То тут ціла система. Але це все одно дивно. З тим що я встигла дізнатись про цей світ.
Вирослав не дослухавши її перебив.
—- Не всі люди погані, не всі істоти погані. В кожного є виключення.
Вілена знизала плечима і широко позіхнула. Втома все ж таки брала своє. Вона відкинулась на спину і прикрила очі.
— Надобраніч Вирославе. Гарних тобі снів.
Водяник посміхнувся і теж ліг спати.Ніч пройшла спокійно.
Зранку їх розбудив крик півня. Вілена відкрила очі і піднявшись на ліктях подивилась у вікно. Через шпаринку між шторою і вікном пробивалось сонячне проміння і виднілось блакитне небо. Тут дівчина почула гул який насувається. Вона присіла і відсунула тканину. Віконце виходило , як виявилось, на головну вулицю. По ній поступово наближались вози запряжені волами і кіньми. Вони везли купу різноманітних товарів. Вози були навантажені клітками з маленькими тваринами , козенятами, кроликами,поросятами які вищали . З птахами ,кури , гуси , індики — всі вони кричали по своєму, що створювало гвалт. Потім проїхались пара возів з тканинами, потім просто з велетеньськими скринями. Вози з продуктами і різним посудом, з мішками і глечиками. Ярмарок обіцяв бути величезним.
Вирослав встав.
— Орест мав вже приїхати, піду його пошукаю. Ти теж виходь. Пані Уляна скоріше за все снідати накриває.
— Добре.
Вілена швидко вдягнула кросівки і вийшла через дверцята слідом за Вирославом. В хаті нікого не було тож обоє вийшли на вулицю. Не дивлячись на караван який тягнувся по головній вулиці, людей на подвір’ях ще не було. Пані Уляну вони знайшли біля лазні. Вона гріла бочки з водою.
—- Чого так рано попросинались. Ореста ще немає, да і лазня ще не готова.
— Вибачте пані. Але в вас дуже голосні півні.
— Ааа… Так ось хто винуватець. Зате тепер питання з обідом вирішено. Я все думала що ж приготувати.
Жінка добро посміхалась. Вирослав з Віленою теж посміхнулись у відповідь.
— Давай дитинко, йди помийся і перевдягнись. Твій одяг занадто багато уваги привертає.
—- Ну власне на ярмарку ми й хотіли купити новий.
—- Ну так туди ж ти в цьому не підеш. Не дай господь варта помітить. Спалять як відьму і питати не будуть.
— Дякую вам пані.
Доброта жінки роззброювала. Вілена захотіла її обійняти але стрималась.
—- Біжи давай. А ти Вирослав допоможи мені води в хату принести. Пожалій стару жінку.
— Звісно пані. Я весь ваш.
— Да нашо ти мені треба. Відра бери і ходім.
Водяник підняв два відра неначе вони були пусті і пішов слідом за Уляною.
Вілена відкрила двері лазні. Це була окрема маленька будівля яка складалась з суцільних дощок. В середині стояла велетенська діжка а поруч лава на якій стояв ківш і лежало щось схоже на мило. Воно мало різкий запах але Вілена була рада і такому. Мокла вона за час перебування тут доволі часто але саме помитись їй доводиться вперше.
Після процедур вона вдягнула одяг який дала їй пані Уляна.Речі були більш - менш знайомі так що допомоги вона не потребувала. Вийшовши з лазні свіжа і перевдягнена Вілена повернулась у хату. Там пані Уляна пританцьовувала біля печі. Коли Вілена увійшла вона задоволено сплеснула руками.
— Ба, як тобі личить дитинко. Рада що старі речі тобі так підійшли. Можливо не повіриш, але колись я теж була такою молодою і гарною, як ти.
— Дякую пані. Речі дійсно дуже гарні.
— А що з волоссям ?
— Я вмію тільки це.
Волосся дівчини було стягнуто стрічкою в тугий хвіст. Уляна дістала з під столу стільчик і поставила його посеред кімнати.
— Сідай, я якраз закінчила готувати сніданок. Є трохи часу поки хлопці розмовляють.
— Дякую, але не хочу вас обтяжувати.
— Сідай. Я сама запропонувала. Не переживай.
Вілена вмостилась на стілець і тот час відчула як дерев’яний гребінець торкнувся її волосся.
— Пані Уляно. А можно питання?
— Так дитя, питай.
— Чого ви такі добрі до нас?
— А Вирослав тобі не розповів ?
— Ні, - збрехала Вілена. Уж сильно їй кортіло почути історію з іншого боку.
— От бісів син. Чого приховувати? Добре, якби щось напакостив, а так добру ж справу зробив.
— Так що він зробив?
—Він врятував мене і Ореста від неминучої смерті.
— Боже мій, як це сталося?
Пані Уляна не спішно водила гребінцем по волоссю, а думки її повернулись в той день.
— Того року був великий неврожай. Городина сохла, або росла зовсім малою. В садку квітки опали не встигнули навіть до себе бджіл підпустити. Насувався холод який нам довелося б зустрічати з пустими погребами.
От я і подумала згадати мамині настанови і спробувати пошукати їжі в лісі. Грибочки якісь на юшку, або ягоди на варення. Так би і потягнули потроху. Зібрались раненько з Орестом і пішли. Лишили гостинця лісовику як мама вчила,щоб знайти що шукаємо, і щоб живими з лісу вийти. Допомогло. І грибів тоді назбирали, і ягід. Аж тут натрапили на озеро посеред лісу. Орест і каже “-Мамо, давай ще риби наловимо . Можемо засолити і теж буде на зиму . ” Я і погодилась дурепа стара. Заліз Орест на колоду яка від берега до майже середини озера лежала. Розказує мені що “Звідти краще риба ловитись буде .” Закинув він вудочку. Я ж присіла на травичку . Дивлюся він щось тягне. Зраділа,спочатку а потім бачу не справляється і шубовсь у воду.
Я до води, але ж плавати не вмію. І Орест теж не вмів. Ходила як звір зранений кричала , але розуміла що ніхто не поможе. Людей то тут немає . Наважилась вже сама в воду лізти. Думала “Як втоплюсь, то хоч з сином буду “. Зняла вже взуття, ноги намочила коли бачу, виглядає білокура голова. Я перехрестилась. Він далі на мене йде, а на руках мого Ореста виносить. Ось так і спас нас Вирослав. Бо їй богу полізла б за сином. Так би вдвох на дні й лежали.Так що господь не дасть по іншому вчиняти. Не можу я злом на добро відповісти.
Поки пані розповідала руки без діла не гуляли. Вона повплітала стрічки в коси Вілені і закріпила їх в зачіску. Тепер вона виглядала як будь яка інша місцева дівчина.
— Дякую пані Уляно.
— Не дякуй, дитинко. Мені самій в радість. Орест поки одружуватись не бажає. А мені онуків хочеться побавити.
Вілена встала і на емоціях обняла стару жінку. Хоч так віддячити за те тепло, яке вона їй подарувала.
Тим часом в хату зайшли Орест і Вирослав. Коли Вілена повернулась до нього то його подих перехопило. Поки вона була одягнена в свій одяг — була відображення свого минулого життя, була сторонньою цьому світу. Тепер же було відчуття що вона була тут завжди, як своя, рідна.
Орест штурхонув Вирослава локтем у бік. Це був хлопець який не поступався зростом водянику. В нього було коротке каштанове волосся, гострий ніс і очі такі ж як пані Уляни. На губах була хитра посмішка .
— Ти не казав що привів з собою знатну панну.
— Орест, знайомся, це Вілена. Вілена — це Орест.
Сухо представив Вирослав їх один одному.
— Дуже приємно. — Вілена трохи збентежено посміхнулась.
— Мені також люба панно. — Він взяв її руку і нахилившись підніс її до свої губ.
— Господи, да що ти шибеник робиш. Чи я тебе такому вчила?
Пані Уляна схопила ганчірку яка лежала найближч. І з розмахом почала лупцювати Ореста.
— Боляче мамо! — Награно кричав юнак. — Ти ж хочеш щоб я одружився. Так я працюю над цим.
— Я бачу як ти працюєш! — пані Уляна продовжувала бити його ганчіркою. Орест став ховатись за Вирославом. Сподіваючись що так мати його облишить. — Господи і за що мені таке. Тепер зрозуміло чого ти досі сам. Яка ж дівчина за такого хлопа піде.
— Мамо , заспокойся. То був лише жарт.
Пані Уляна важко видихнула.
—- Давайте сідайте швидше снідати, а то на ярмарку все найкраще розкуплять.
Жінки накрили на стіл, Вілена з задоволенням допомогла пані Уляні з цим. Після сніданку молодь вийшла на вулицю. Вирослав накинув свій плащ і прийняв від Ореста мішечок в якому були гроші. Вирослав прив’язав його до поясу.
— А ти що з нами не підеш?
— Я приєднаюсь до вас трохи пізніше. Треба мамі допомогти.
— Добре тоді зустрінемося там.
Вирослав і Вілена пішли по дорозі, якою ще декілька годин тому, їхали вози навантажені товарами. Чим ближче вони підходили до площі на якій розкинувся ярмарок. Тим голосніше ставав гул від нього. Лунали музика і сміх. Ятки були переповнені товарами. Вілена проходила між ними з широко розкритими очима. В них відображався її дитячий захват. Вирослав йшов на пару кроків позаду неї. Він з пітьми свого каптура спостерігав за дівчиною. Щось у ньому змінилось. Її посмішка , блиск в очах, те як вона дивиться і захоплюється цим світом. Йому подобається бути поруч з нею. Це стає небезпечно. Давно його серце не відчувало те що зараз. Вважав що на таке більше і не здатен.
Вілена зупинилась біля ятки з випічкою. Аромат свіжоспеченого хліба лоскотав ніздрі. Вирослав підійшов до неї ближче.
— Хочеш чогось ?
— Неймовірний запах. Соромно казати але так. Дуже хочу.
Вона закивала головою в підтвердження своїх слів.
— Тоді бери що тобі до смаку.
Вілена вказала на завиванець у вигляді серця.
Продавець простягнув випічку дівчині.
— Смачного.
Вирослав дістав мідну монету і простягнув її. Вони пішли далі розглядаючи товари. Закупившись харчами в дорогу вони підійшли до зброї. Вона продавалася прямо біля кузні. Чолов’яга весь у сажі стояв біля ковадла і звук від ударів його молота розрізав повітря. Коли він побачив що Вілена і Вирослав зацікавлені, відклав своє знаряддя і підійшов до них.
— Що шукаєте? Коси,серпи ?
— Нам зброя потрібна.
— Дозвольте поцікавитись навіщо? В розбійники хочете податись ?
— Майже, нам потрібна зброя для захисту від них. Ми збираємось у подорож.
— А гроші то хоч маєте? Зброя штука не дешева.
Вирослав дістав мішечок і подзвенів монетами.
— Маємо, показуй що тебе є.
Коваль розуміючи кивнув і дістав з шафи замотаний шмат товстої шкіри. Він розмотав його на столі перед Віленою і Вирославом. Там була найрізноманітніша зброя.
— Що шукаєте? Шаблі, мечі, ножі, кинжали?
Вони роздивлялись поки не розуміючи чого дійсно вони хочуть.
— Для дівчини можу запропонувати щось маленьке. Кинджал або ножик. Їй легше буде з ними впоратись чим з важким мечем.
Коваль взяв пару кинжалів і простягнув Вілені. Та обережно взяла один з них за руків’я. До цього моменту вона жодного разу не тримала в руках холодної зброї. Кухонний ніж був її максимумом. Це була зброя у всій красі.
— Клинок з загартованої сталі, кровостік не для краси. Гарда також зі сталі, прикрашена різьбленням листків папороті які поступово обплітають і руків’я зміцнюючи його. Саме ж руків’я зроблено з горіха, легке і не вибагливе в догляді. Наконечник зроблений з бронзи і прикрашений цвітом папороті.
Вілена взяла кинжал в руку і відчула як руків’я стало теплим. Він зручно ліг в руку, не був важким але відчувався. Вона особливо не рухалась. Хотіла взмахнути але побоялась осоромитись.
— Вам юначе можу запропонувати ось цей меч.
Чоловік взяв в руки і передав водянику короткий меч. Він мав хвилясте лезо, посередині був стік який неначе річка розділяв його на два береги. Гарда була також зі талі руків’я обмотане шкіряною стрічкою яка була чимось просякнута. Навершню прикрашала вилита з заліза ракушка.
Чоловік неначе відчував що їм треба. Вирослав взяв меча в руки. Взмахнув пару разів. Він був не важкий. Приємний у руці і досить не великий щоб ховати його під плащем.
— Вам подобається? Чи ще показати?
Вирослав подивився на Вілену, переадресовуючи їй питання. Вона розгублено подивилась у відповідь.
— Мабуть зупинимось на цьому. Скільки ви хочете за це?
— Шістдесят мідних монет за кожний.
— Домовились.
Вирослав зняв мішечок з поясу і дістав звідти одну срібну і двадцять бронзових монет. Чоловік передав зброю вкладену в піхви.
— З вами приємно мати справу.
Вирослав одразу пов’язав свій меч на пояс, а потім допоміг з цим Вілені. Наступною зупинкою були коні. Вони пройшли до краю площі, де розбили загін з кіньми. Тварини нервували, іржали і ходили від оного краю огорожі до іншого. Вілена з Вирославом стали недалеко, щоб бачити всіх.
—Вони, ті з ким, ми проведем найближчий час в дорозі. Треба ретельно вибрати, щоб потім не пожалкувати.
Мандрівники стали спостерігати. Взір Вирослава одразу впав на чорного коня. Він не бігав. Горделиво і спокійно стояв біля огорожі, спостерігав за усіма. Коли раптом один з коней взяв розгін і побіг на огорожу явно намагаючись втікти. Чорний кінь також розігнався і поки людина яка за ними слідкувала оговтувалась, чорний боком збив бунтівника.
Вілена ж вподобала сіру кобилку яка непримітно стояла біла загрожі і їла свіжоскошену травичку.
До вечора Вирослав і Вілена були на ярмарку. Ходили,роздивлялись. Слухали музиків. Взагалом насолоджувались останніми спокійними митями. Як стемніло до них доєднався Орест. Він відводив коней,яких вони придбали, до себе до дому. Вони,всі в втрьох, зустрілись в центрі ярмарку, де якраз починало розгорятись велетенське вогнище.
— Це так гарно.
Вілена дивилась на вогонь, і його полум’я відбивалось в її очах. Згодом до вогнища почали приходити люди та кидати у нього свої речі.
—- Що тут відбувається?
— Люди прощаються з минулим. Віддають його очисному вогню. — пояснив Орест. — Якщо ти хочеш, теж можеш прийняти в цьому участь.
— Але мої речі залишились вдома.
— Я принесу.
Через декілька хвилин запихавшийся парубок стояв перед нею. В руках у нього були речі в яких вона прибула. Вілена взяла їх і повільно підійшла до вогню. Жар від полум’я обпікав шкіру не даваючи довго думати. Взмах рук і речі охопив вогонь. Вілена стояла і не відводячи очей дивилась на те як чорний дим піднімається в безхмарне зоряне небо.
