Labyrinthus Stellarum — Rift in Reality (LP, 2025). Рецензія

Слухати: https://linktr.ee/labyrinthus_stellarum

Labyrinthus Stellarum: якісний блекметал із футуристичним продакшеном, сміливими експериментами та космічною оперою, що зростає з кожним альбомом.

Дивним чином одеситам Labyrinthus Stellarum вдається щоразу створювати один і той самий альбом — але інакше. Схема проста, як шліфована дошка, але працює, поки гаряча. Їм вдається витримувати 13-місячну дистанцію між релізами й дотримуватися всіх графіків. Наприклад, дебютник вийшов 24 березня 2023-го, другий — Vortex of the Worlds — 6 квітня 2024-го, а третій, прем’єрний, — 2 травня 2025-го.

Концептуальність закладена навіть у тому, де гурт закінчує, а де починає нову главу історії. Другий альбом завершився відкритим фіналом. Тож, якщо для когось було несподіванкою почути третій — для мене точно ні.

Гурт запаковує всі три альбоми у своєрідну космічну оперу, граючи той самий космоблек, але розповідаючи різні історії. Звісно, крізь утоплений у реверб вокал важко зрозуміти, що третя плита розповідає історію мандрівників із планети Нірлакх, які відкривають розлом у реальності — портал до світу Порожнечі, де сподіваються знайти відповіді на фундаментальні питання й розкрити таємниці всесвіту. Але замість просвітлення — пробуджують невідоме зло, що проривається у наш вимір. Наслідки цього розкрито в треку Cosmic Plague, а також у пісні з другого альбому — Downfal.

Гурт часто звинувачували, закидаючи критику в одноманітності, адже два попередні альбоми, на перший погляд, звучать досить однаково — якщо не вслухатися занадто зосереджено. На мою скромну думку, на другому альбомі помітно більше красивих космічних синтезаторів, та й сам він, з огляду на аранжування, вийшов значно кращим і розкутішим. Синтезатори в ньому досягли рівня справжньої космічної опери — майже як у Зоряних війнах.

Я радше вважаю, що Labyrinthus Stellarum стають кращими з кожним альбомом. Вони не надто відштовхуються від власної формули успіху, але обережно впроваджують нові ідеї. Та казати, що цей альбом повністю ідентичний попереднім — означає не розбиратися в стилістиці Labyrinthus Stellarum. Це справді дивно й водночас цікаво, адже одесити не втрачають планку, а навпаки — постійно зростають.

Вони створюють міцні, якісні альбоми середньої карти, які себе окуповують прослуховуваннями та реакціями в інтернеті. Наразі це одна з найпопулярніших банд в Україні за статистикою Spotify — 58 823 слухачі на місяць. Безліч закордонних рецензій — здебільшого схвальні.

Я вважаю, що не існує переоцінених чи недооцінених гуртів — кожен отримує стільки уваги, скільки заслуговує й скільки зусиль докладає до просування свого продукту. Щоб новий альбом знову слухали й накручували пристойні цифри, потрібна систематична робота і ніколи не зникати з інфополя, як уже було сказано, гурт продемонстрував гнучкість до експериментів — звісно, в рамках власних обмежень.

Трек Voyagers — найкращий вибір для опенера, і ви швидко зрозумієте чому. Композицію відкриває атмосферний синтезатор, який одразу малює в уяві образ величезної космічної подорожі, а згодом — навислої загрози, що розкриється конкретніше вже в наступному треку.

Voyagers демонструє тяглість до мелодійних елементів, яких у межах однієї пісні достатньо, щоб урізноманітнити структуру. Мелодії пробиваються крізь темну, монолітну стіну звуку — і вже цим відкидають закиди скептиків про те, що гурт складається лише зі "стіни" й нудних синтезаторів.

Бо що ви скажете, коли вперше на цьому альбомі звучить чистий вокал? І — спокійно, жанрові пуристи — його тут не так багато, щоб плюватися об стіну, ніби ви слухаєте космічний металкор.

На мою думку, в межах однієї опенер-пісні показано багато цікавого: і той самий чистий вокал (на який дехто таки плюватиметься), і мелодійні партії, а головне — ця стіна звуку дійсно пробивається.

Voyagers вдалося добре задати тон космічній опері про мутантів-паразитів, а вже наступний трек — Ravenous Planet — детальніше розкриває відчуття загрози й страху мовою музики (адже тексти все одно неможливо зрозуміти без прочитання на відповідних сайтах).

Якщо обирати найкращу композицію з найбільшим хуком — нехай це буде Ravenous Planet, бо саме в ній закладено найсильніший «гачок» — барабани, що нещадно луплять, немов раптовий суперкік по морді. Цей ударний дріб ніби пробуджує, проходить мурахами по шкірі.

Ще коли трек вийшов як сингл — він мені подобався найбільше. Тут брати Андронатті змогли спрямувати звучання так, щоб воно водночас було загрозливим і сповненим надії. Ще один справді добре опрацьований трек — з усіма витікаючими. Я сміливо можу його радити: усі компоненти, за які люблять проєкт, — на місці.

Take Us Home — це та пісня, яка зазнала найбільших змін у процесі написання альбому. Вона одразу починається з чистого вокалу, пропущеного через автоефекти. Трек емоційніший, важчий і чіпляє завдяки синтезаторам, які завжди були фішкою братів.

У цій композиції відчувається бездонність космічних горизонтів, енергетика снів, що сняться у відповідні дні — коли планети кидають виклик людству або відкривають портали в невідомість.

Трек звучить дуже епічно, хоча запам’ятовується передусім саме синтезаторами. Але прекрасним тут є інше: скільки всього можуть відчинити двері до експериментів — і яка в ньому сміливість ступити не на свою територію.

Далі маємо трек, що є прямим продовженням Transcendence з попереднього альбому, але з меншою кількістю солодких мелодій і синтів, які реально чіпляють. Вона надто збита у велику звукову кашу, особливо на приспівах.

Мене трохи дезорієнтують такі експерименти зі щільністю аранжувань — через них стає некомфортно, особливо в поєднанні з глибоким харшем виникає відчуття какофонії. Зазвичай я дуже люблю нойз і все, що з ним пов’язано, але тут брати Андронатті дещо перебрали з шумовими тремоло — я до них ніяк не можу звикнути.

В іншому до треку претензій немає — він прикольний. Якщо глянути на ситуацію з іншого боку, подумати: це ж з біса тягова х**ня, що має послідовний розвиток і сягає справжнього катарсису в фіналі.

Тут є електроніка, модний метал, і в кінці — нізвідки — чорт забирай, дезкор і максимально передозований брейкдаун, наче Lorna Shore остаточно ї*нулися.

Заради цього неочікуваного тейку з дезкором варто слухати це лайно. А ми тим часом рухаємося далі — помахуючи вслід обуреним традиціоналістам, які тут, борони хоспаді, почули дезкор! Скасувати гурт негайно — скотився у попсу!

Lost in the Void тематично продовжує другий альбом, але сюжетно — це, мабуть, найповніше розкриття теми загибелі суспільства. Загалом, це найдовший трек у цьому релізі, хоча тривалість більшості пісень тут значно скорочена. На Vortex of the Worlds була лише одна коротка пісня — тепер усе навпаки. І це ще й одна з найкращих композицій альбому. Можливо — найкраща за всю дискографію.

Космічні синтезатори тут відіграють ключову роль, займаючи значну частину звукового простору. Проте баланс витримано бездоганно: коли монолітна стіна з глухих і щільних тремоло мала б перекрити все, саме синтезатори вирівнюють картину. У результаті ми чуємо досконалу площину атмосфери й продакшену, яка поступово занурює в інфернальну мандрівку крізь невідомі портали.

Варто згадати й Cosmic Plague — космічний блекметал з індустріальними гітарами. Під нього, між іншим, можна й потанцювати. Це справді незвична робота: електроніка тут має мало спільного з «космосом», а продакшн ближчий до нового альбому Crematory. Трек більше про агресію, яку не вдається стримати. Це — біг, швидкість, рух.

Через коротку тривалість мені бракувало справжнього індустріального брейкдауну, який би врізав по обличчю не гірше за дезкор. А так — кинули цікаву задумку, але зрештою зіскочили з індустріального потяга в комфортнішу нішу. Хотілося, щоб трек розвивався саме в індастріал напрямі й перетинався з космік-блеком.

Два заключні треки можна спокійно скіпнути — прикольних експериментів там не відбувається, хіба що Nirlakh має кілька ноток індастріалу.

Загалом, цей альбом не можна назвати прохідним. З ним виконано справді велику роботу: покращився продакшн, звук уже не такий мутний, як на дебюті, — його нарешті «нарулили». Це чудовий альбом, на якому є принаймні 2–3 хіти, які хочеться слухати довше, ніж 2–3 тижні.

Звісно, він є логічним продовженням другої платівки, адже стартує з того самого місця, де вона закінчилась. Це блекметал, що свідомо відмовляється від ортодоксальної спадщини на користь електроніки, і знаходить себе у світі синтетичних технологій. У цій звуковій палітрі багато округлих країв, відполірованої чистоти, продакшен де нічого зайвого — все в рамках концепції. А бруд і техногенна отрута залишаються основним ядром, довкола якого вибудувано рештки неофутуризму.

Концептуальності я не приділяв надто багато уваги — середньостатистичний слухач усе одно не розбере текстів у такому жанрі, особливо коли вокал відведено на другий план. Тут він, до речі, спродюсований краще, ніж раніше — бо в минулих релізах його просто топили в міксі.

Але головне: тепер одеситам уже ніхто не дорікне за повторюваність чи одноманітність. Тож наступне питання: що далі для Labyrinthus Stellarum?

На мій погляд, трилогія наразі повністю завершена — з усіма своїми перевагами й недоліками. Хлопці розповіли круту науково-фантастичну історію футуристичного загарбання, уявили наслідки трансцендентного апокаліпсису, що може призвести до нечуваної антиутопії.

Але що далі? І в якому напрямку тепер рушить проєкт? Чи зможе здивувати вчетверте?