Витоки
Історія Аргентини починається в 1536 році, коли Педро де Мендоса (Pedro de Mendoza) вперше заснував Буенос-Айрес. «Вперше» тому, що через п’ять років іспанці покинули місто через голод і набіги тубільних племен. А початок аргентинської літератури пов’язаний із іменем двох супутників де Мендоси – це Луїс Міранда де Вільяфаньє (Luis Miranda de Villafañe) і Ульріх Шмідль (Ulrich Schmidl). Перший в 1540 році написав «Елегійний романс» (Romance elegíaco) – велику поему про початкове завоювання регіону і подальші поневіряння. А другий в 1567 році видав «Справжню історію дивовижної подорожі…» (Wahre Geschichte einer merkwürdigen Reise…), в якій описав мандри Парагваєм і Аргентиною, і те, як пошуки золота перетворилися на пошуки їжі.
Саму ж назву країни (з італійської перекладається як «срібляста») вперше вжив Мартін дель Барко Сентенера (Martín del Barco Centenera) у своїй епічній поемі 1602 року «Аргентина» (La Argentina). Цей іспанський священник 24 роки подорожував регіоном, тому в 10 тисячах рядків йому вдалося описати його краєвиди, переказати тогочасну його історію і приправити художньою вигадкою.
Першим поетом, який народився на території сучасної Аргентини і ім’я якого збереглося, був Луїс Хосе де Техеда-і-Ґусман (Luis José de Tejeda y Guzmán). Його вірші написані в 17 столітті, але виявили їх тільки в 1916 році. В них він наслідує іспанця Луїса де Ґонґору (Luis de Góngora), для якого ідеалом була важка і заплутана поезія, що має бути доступна тільки обраним. І аж у другій половині 18 століття, ближче до незалежності, аргентинська література починає набувати унікальних рис, віддаляючись від метрополії.
19 століття
Цього курсу дотримувалося і Покоління 1837 (Generación del 37). Закладаючи фундамент нації, це коло інтелектуалів озиралося не на традицію корінних народів чи європейських колоністів, натомість початком нації бачили революцію, яка подарувала їм свободу. Одним із лідерів угруповання вважають Хосе Естебана Антоніо Ечеверрію (José Esteban Antonio Echeverría). В 1871 році посмертно вийшло його оповідання «Бійня» (El Matadero). Його він писав у вигнанні, оскільки в брутальних подробицях зобразив голод і забій 50 корів, м’ясо яких нібито призначене дітям і хворим, але все одно опиниться на столах аристократії – випад у бік Хуана Мануеля де Росаса (Juan Manuel de Rozas), тогочасного диктатора Аргентини.
З 1870-х по 1920-і особливою популярність користувалася література гаучо, або гауческо (gauchesco). Гаучо – це, якщо не знаєте, аргентинський відповідник ковбоїв. Твори цього жанру мають гаучо за головних героїв і розповідають про їхній спосіб життя на рівнинних пампасах. Яскравим представником жанру є епічна поема «Мартін Фієрро» (Martín Fierro), яку в двох частинах (1872 і 1879 роки) написав Хосе Ернандес (José Hernández): позахищавши фронтир і зазнавши злиднів, головний герой дезертирує і вирушає жити серед тубільців, сподіваючись знайти там краще життя.
Нова хвиля іммігрантів на межі століть істотно змінила аргентинське суспільство. Ця доба також стала перехрестям між натуралізмом, реалізмом і модернізмом. На цьому тлі виникає нове коло інтелектуалів – Покоління 1880 (Generación del 80), в якому перемішалися як прибічники Покоління 1837, так і де Росаса, і ця суміш раніше непоєднуваного утворила новий напрям у літературі. В 1882 році опублікували повість «Велике село» (La gran aldea). Її автор Лусіо Вісенте Лопес (Lucio Vicente López) документує трансформацію ще донедавна провінційного Буенос-Айреса, нової столиці держави. Сама назва засвідчує наскільки ностальгійним і водночас іронічним є твір.
20 століття
В 1920-х на зміну літературному перемир’ю прийшла суперечка між групами Флорида і Боедо. Два угруповання – група Флорида (grupo Florida) і група Боедо (grupo Boedo), названі так відповідно до вулиць Буенос-Айреса, на яких мали свої осередки ці гуртки, – розійшлися на ґрунті не тільки літературному, але й соціально-економічному.
Гаслом групи Флорида, до якої входили заможніші письменники з центру міста, було «мистецтво заради мистецтва». Представником цих авангардистів був, скажімо, нащадок аристократів-землевласників Рікардо Ґуйральдес (Ricardo Güiraldes). Відвернувшись від спадку «Мартіна Фієрро», Ґуйральдес написав у 1926 році роман «Дон Сеґундо Сомбра» (Don Segundo Sombra). Для нього гаучо – це тінь (іспанською sombra), яка падає на історію Аргентини.
На околицях столиці бере початок група Боедо з менш заможними представниками, які нарекли себе антиавангардистами. Заради розваги виділю серед них Роберто Арльта (Roberto Arlt). В 1926 році, коли він видав роман «Скажена іграшка» (El juguete rabioso), то якраз працював секретарем у свого ідейного супротивника Ґуйральдеса. Розбіжності, втім, не заважали їхній дружбі. Книжка Арльта – частково автобіографічна історія про життя в нетрях Буенос-Айреса і постійні невдачі в самореалізації.
Латиноамериканський бум
Цікаво, що Хорхе Луїс Борхес (Jorge Luis Borges), який був сучасником суперництва між групами, вважав його безглуздим наслідуванням європейської моди і не більше ніж жартом, оскільки відмінності між суперниками не були суттєвими і з часом деякі з авторів навіть перебиралися до протилежного табору.
Борхес – ледь не найвідоміший латиноамериканський письменник, а тим паче аргентинський. Саме його оповідання «Вавилонська бібліотека» (La biblioteca de Babel), як і деякі інші його твори, колись подарували мені любов до читання художньої літератури. Це оповідання, вперше надруковане в 1941 році, уявляє всесвіт як безмежну бібліотеку з нескінченною кількістю книг, написаних усіма можливими комбінаціями літер, пробілів і розділових знаків. Більшість із них, виходить, беззмістовні.
Борхес був одним із передвісників такого явища, як латиноамериканський бум, який в 1960-70-х відкрив світові латиноамериканських письменників. Серед аргентинців, можливо, найвищу популярність тоді здобув Хуліо Кортасар (Julio Cortázar). «Гра в класи» (Rayuela), видана в 1963 році, не дарма є його найчитанішим твором. Подібно до дитячої гри, автор пропонує читати книжку кількома різними способами: по порядку – з додатковими розділами або без них; по схемі, запропонованій автором; або взагалі в довільному порядку.
Сучасність
На продовження теми українського сліду в літературі континенту нагадаю про Алехандру Пісарник (Alejandra Pizarnik), яка народилася в сім’ї євреїв, котрі виїхали з Рівного в 1934 році. В 2017 році Посольство Аргентини в Україні проводило конкурс перекладів її поезії, але ці переклади варто шукати, мабуть, десь в шухлядках засновниць видавництва «Компáс», просто десь у вільному доступі їх немає. До письменників Аргентини також належали уродженець Харкова Леонід Голоцван (Leonid Golotsvan) і уродженка Києва Юлія Прилуцька-Фарни (Julia Prilutzky Farny).
Пісарник товаришувала з Вікторією Окампо (Victoria Ocampo). З Окампо взагалі багато хто товаришував, адже вона відіграла суттєву роль для аргентинської літератури. В 1931 році вона заснувала журнал «Південь» (Sur), який з перервами проіснував до 1992 року, а також однойменне видавництво. Журнал був тим більш важливим, оскільки 20 століття в Аргентині позначене постійною зміною влади – від військових диктаторів до націоналістів-популістів і назад. Дописувачі журналу не цуралися обговорювати ідеологію, філософію і політику.
Одним із голосів, який намагалися заглушити, є голос Ліліани Екер (Liliana Heker). Попри політичну нестабільність, вона залишилася в Аргентині й писала під різними псевдонімами, щоб донести до суспільства свою критику. Один із її романів, «Кінець історії» (El fin de la historia), вийшов у 1996 році і викликав палкі дискусії саме тому, що копирсається в минулому країни, яке багато хто волів би не чіпати, – період Брудної війни (Guerra Sucia), яка так і не вилилася у громадянську війну, але тогочасна хунта безправно викрала, катувала і стратила десятки тисяч аргентинців. Проте в романі Екер головна героїня знаходить співчуття до ворога, чим, на думку багатьох читачів, авторка зрадила здобутки тих, хто звільнив країну від диктатури.
Чекайте дописів про українські переклади і творчість Аріани Гарвіч.
