Біографія
Аугусто Хосе Антоніо Роа Бастос народився 13 червня 1917 року в Асунсьйоні, столиці Парагваю, і зростав у двомовному середовищі між гуарані й іспанською. Під час Чакської війни проти Болівії (1932-1935) служив фельдшером і водоносом. Після війни почав працювати журналістом, зокрема в 1945 році побував у Європі, де взяв інтерв’ю у де Голля і висвітлював Нюрнберзький процес. Під час спроби державного перевороту в 1947 році на Роа Бастоса подали в розшук через особисту неприязнь міністра фінансів. Письменнику, однак, вдалося втекти в Аргентину. В 1976 році там теж стався військовий переворот, тому Роа Бастос переїхав у Францію. В 1983 році його позбавили парагвайського громадянства, але Іспанія і Франція надали свої.
В 13 років разом із матір’ю написав п’єсу “Сміх”, а через два роки – оповідання “Бій до світанку”. В 1942 році вийшла його перша поетична збірка “Світанковий соловей”. В 1944 став членом угруповання “Гніздо утіх”. В 1953 році вийшла збірка оповідань “Грім серед листя”. В Аргентині писав кіносценарії. В 1960 році вийшов роман “Син людський”, в основі якого – досвід письменника на Чакській війні. В 1974 році виходить його найвідоміший роман “Я, Верховний” – про диктатора Хосе Ґаспара Родрігеса де Франсію (правив з 1814 по 1840 рік). В 1983 році Роа Бастос переписав роман “Син людський”, але українською мовою того ж року переклали його першу версію. В 1989 році Роа Бастосу присудили Премію Сервантеса – найпрестижнішу для іспаномовних письменників. Після падіння режиму Стресснера з 1992 по 1995 рік Роа Бастос опублікував чотири романи, сповнених критикою колишнього диктатора.
Аугусто Роа Бастос помер 26 квітня 2005 року після серцевого нападу. Після смерті був втрачений роман, над яким він працював у свої останні дні, – “Країна під дощем”. Також втрачено його перший роман “Фульхенсіо Міранда”, який він написав у 1941 році, і деякі інші твори. Аугусто Роа Бастос є найвідомішим письменником Парагваю і одним із чільних представників Латиноамериканського буму 1960-х.
Син людський
Здогади, припущення, спотворені відлуння. Може, насправді все було куди простіше. Тепер уже ніяк про це не дізнаєшся. Адже відтоді збігло двадцять років. Лишилися тільки сліди, тіні, непевні свідчення.
Парагвайців заганяли у фактичне рабство на чайних плантаціях. Їм диктували, в кого і як вірувати. Над ними знущалися посадовці, приставлені до них згори. Парагвайці терпіли, як могли, а коли терпець уривався, бралися за зброю. Проте жодне повстання не увінчувалося успіхом, а лише множило людське горе.
«Параграф третій закону говорив таке: "Пеона, який кидає роботу без дозволу, засвідченого підписом господаря чи управителя, буде силоміць повернуто на плантацію, якщо господар чи управитель цього вимагатимуть, а витрати на його доставку на плантацію так само, як і інші кошти, пов’язані з його доглядом, буде віднесено на рахунок пеона"».
А тоді прийшла війна з Болівією. Звісно, зовнішній ворог об’єднав парагвайців, дав змогу проявити на полі бою свою мужність. А втім, вдома проблеми залишилися тими ж. Чоловіками-ветеранами держава не опікується. Овдовілим жінкам теж ніде шукати чужої допомоги. Країна ніби опинилася в порочному колі. І знову закрадаються думки про чергову революцію.
