Портретний нарис. Я намагався розказати те, що сам знав, і що мені розказував Далі. Хотів розказати те, про що ще не було так багато написано у сухих журналістських статтях.
«Весь світ у ранах - я візьму тей жовтий скотч
Я знаю, тут у поміч - лише жовтий скотч
Так вабить декольте цієї дивної весни
Ми всі пішли на Схід, бо хто, якщо не ми», - це слова із пісні «Жовтий скоч», що стала саундтреком до патріотичної комедії «Наші котики», яка розповідає про наших бравих захисників у зоні АТО під час перших днів гібридної війни. Хоч фільм і порушує важливо соціальні теми на той(і на цей) час, але є одна деталь – слова до пісні написала людина, що своїми очима бачила справжнє лице війни. Не такої, як у фільмі. Не такої, як ми можемо уявляти. Не такої, як ми можемо почути у новинах.
Війни справжньої.
Кривавої, нищівної, людоненависницької.
Акту найбільшої ненависті.
Слова до пісні написав Максим Кривцов. Далі. Людина, що хотіла любити, вміла любити і любила своїх рідних, своїх близьких. Всіх, хто був Людиною.
Вперше я зустрівся із Далі літом 2020-го року. Світ бореться із пандемією, а я – 15-літній високий худий хлопець у окулярах із товстими скельцями приїхав до табору «Строкаті єноти», схованого серед берегів Дністра і решти гамірного світу. Там він, разом із іншим воїном – Гібоном, - стали менторами мого рою(себто – групи). Рій назвали «Буханка». Ідеї для презентації нашої групи у перший день придумував Максим. Вони були смішні, цікаві, головне – добрі. Навіть у кінці сценки чорний єнот, що перебігав дорогу, залишався у живих. Далі також був фотографом – постійно, під час занять, ходив спокійно, тихо та робив знімки. Не ховався, але і не заважав процесу, який хотів закарбувати у цифру. Якщо ж його помічали, чи звертались – тоді лиш посміхався. Завжди показував фото та залюбки робив нові на прохання дітей чи інших менторів. Вечорами, Далі та Гібон разом із нами обговорювали прожитий день, сміялись, розказували жарти. Я досі пам’ятаю, як ми сміялись із того, що один із представників табору мав схильність хропіти вночі, після чого один із наших товаришів у рою – Кум, здається, запропонував спорудити над «хропунцем» здоровенний саркофаг, подібно фараонським. Сміялись всі. Їхні авторитет змусив нас навіть у межах свого рою створити один одному(були там тільки хлопці) позивні, щоб бути більш схожими на Далі та Гібона. Так на десять днів постали Металіст, Сябр, Кум, Гор, Колесо, Пекельний, просто Віталік, Костиль, Космос, та багато інших. Ми вважали, що це класно. Ми були дітьми.
Колись, під час одного із таких вечорів, ми спитали Далі про його татуювання. У нього їх було багато, зараз я пам’ятаю лише два – це напис «Війна», який чи то був закреслений, чи то виділена частка «ні». Він казав, що війна має дві сторони – одна була у тому, що ти зустрічаєш неймовірних людей серед побратимів, що здобуваєш такий досвід, а з іншої… а з іншої війна – це смерть, це руйнація і це ненависть. Саме на ній він наголосив. На ненависті. Друге тату велике, на плечі – це був фон, цілий малюнок. Солдат, воїн ЗСУ на фоні Донецького аеропорту. Ми знали, що Далі був на Революції Гідності. Знали, що воював у перші дні, як почалась війна. Металіст тоді спитав яким саме воїном він був. Максим сказав, що кулеметником.
«А знаєш ти тоді пісню «Лента за лентою?» - запитав він тоді.
«Звичайно, - відповів тоді Далі, - це ж гімн усіх кулеметників».
Після того ми її почали співати і ще багато разів згадували. Костиль вмів грати на гітарі, він давав мелодію, решта – звук.
Далі дуже любив читачи. У останні дні табору, коли майже не було занять, лиш вільні теми із різними менторами(чи то плетіння бісеру, чи то настільні ігри), то він завжди брав книгу(найбільш дитячу та найбільш добру, яка тільки була у бібліотеці «Єнотів») та збирав навколо себе гурт дітей різного віку і читав. Читав виразно гарно, по-доброму. Завжди пояснював дітям якісь складні теми. Якщо їм було страшно чи важко – просто обнімав.
Я ніколи не бачив, щоб він був сумним, понурим, засмученим. Я завжди бачив його добрим, веселим, милосердним, люблячим ближнього свого. Настільки, що навіть став вегетаріанцем – казав, що для нього неправильно вбивати тваринок заради їжі.
Це і пояснює те, що воював він разом із своїм рудим котом.
Постать цієї людини ніяк не могла у мене злитись із його життєписом. Бачити смерть, бачити зло та нищення і залишитись Людиною…
Коли я зустрівся із ним вдруге – під час наступного заїзду до «Єнотів»(тоді це також було літо, але вже 2021-го року), то Максим розказав мені, що хоче написати книжку. Сюжет її мав би бути наївно-дитячим, про таке собі міністерство думок(або ж спогадів чи мрій, я цього вже точно не згадаю), де б головний герой був із нього і опікувався би іншим головним героєм – хлопчиком. Розказав мені, бо знав, що я також люблю писати. Що також люблю придумувати історії. Вважав рівним. Він був майже вдвічі старшим за мене – йому було 31, мені – 16. Але при цьому він був для мене «другом Далі», я – «другом Смерека».
Максим був якоюсь реінкарнацією Ремарка, який також знаходив посеред всього поганого дрібку хорошого і хотів, щоб ми заради неї жили.
«Він одягає берці і броник,
Небо прозоре, наче з капрон.
Вітер нестямний, знає щось ворон,
Можливо у лісі ховається ворог.
Хлопці у селах тримають оборону,
Він досилає в патронник патрон,
Виходить із поля, іде на плато,
Чекає на наших апостол Петро...», - це також одна із його пісень. Навіть під час повномасштабного вторгнення Далі продовжував шукати у цьому страшному світі добро, шукати любов.
Потім я дізнався, що у Далі було ще одне татуювання. Цитата. Уривок із вірша Михайля Семенка. Дивно усвідомлювати, що двоє незнайомих між собою людей, абсолютно різні особистості, що жили у різних епохах, подіях, умовах, державах загинули за одні й ті ж самі слова.
«На хресті наче татуювання закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам’ять», - читаємо один із віршів Максима і зразу же переходимо до уривку із наступного вірша:
«Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять
Тут спочиває номер 201 вічна пам’ять
Тут спочиває номер 163 вічна пам’ять
Тут спочиває номер 308 вічна пам’ять».
Максим казав, коли його питають що таке війна, то він відповідає, що перш за все це – імена. Імена людей. А тут – лиш номери. Номери убитих людей, чиї імена поки що невідомі. Це його лякало. Перестати були іменем, стати номером. Певно, це була єдина річ у світі, яку Далі не любив, а ненавидів.
Але навіть смерть, війна та зло не владні над бажанням когось любити у його творчості:
«Навіть на війні
продовжує фарбувати нігті в рожевий
фарбувати губи в рожевий
ті, що обожнює цілувати
хлопчик із режисури
борсаючись човником пальців у її
жовтому, як пшоняна каша,
волоссі
тихо й повільно
буває, цей хлопчик приходить в її
чорно-білі сни
із банкою рожевої фарби».
Максим старається описати своїх персонажів, показати, що вони також мають щось, що люблять, що обожнюють, що мають. Кого мають. Що вони - імена Людей, а не номери “вічна пам’ять”.
««Розбійник»
працював електриком
у його однокімнатній хрущовці
над одномісним ліжком
вивісив великий
неоновий фіолетовий хрест
він чекав останньої неділі кожного
місяця
щоб піти на прогулянку зі своєю
чотирнадцятилітньою донькою Анною
купувати їй квитки у «Жовтень»
на мультики чи кіноповтори
обирати місця в першому ряду
щоб скинути своє важке взуття
і випростати ноги
неохайно їсти попкорн
а потім опускати очі перед
прибиральницею
гуляти по набережній
годувати голубів картопляними
діпами
і розглядати людей.
28 лютого
він прокинувся раніше
ніж заспівав перший півень
довго мовчки дивився на фіолетовий
неоновий хрест
тоді зібрав невеликий наплічник
і поїхав у місцевий військомат
уже через два місяці
бився із ворогами
на неонових джедайських мечах
за картопляні діпи
за «Жовтень»
за Анну
за людей і голубів».
Але навіть смерть не знищила Максима і ніколи не знищить. Він – любив, його – любили, люблять і любитимуть. Так, як він вчив. Так, як він того хотів. Доки людину люблять, доки вона буде жити, доти вона буде переможцем смерті. Ненависть у першу чергу руйнує тебе самого, любов – будує тебе та твоїх ближніх. Я вірю, що Далі вважав так само, тому і старався перемогти все зло. І ми йому у цьому допомжемо…
