001
Мотоцикл викатився з небуття посеред двору. Собака прокинувся, перелякано гавкнув-був на нього, потім принюхався, чхнув і знов заснув. Кицька дивилася на все це зверхньо, як годиться справжній киці.
За кермом мотоциклу сидів чоловік, вдітий у все чорне й шкіряне - включно із чорним шоломом на голові із темним непрозорим забралом. За спиною водія помістився на седлі один пасажир – неголений дядько у потертому одязі розмальованому визерунками камуфляжу.
– Приїхали, Рупрехте? – Запитав пасажир водія.
– Примандрували. – Буркнув той у відповідь.
- Бабцю, агов! Де ви є?! - Мандрівник у камуфляжі крикнув, не злізаючи з сідла.
Рупрехтова спина виказала роздратування від несподіваного гучного крику.
- Бабцю! - Повторив Мандрівник.
- Обов'язково так кричати? - Не втримався нарешті Рупрехт.
- Бабця старенька вже, недочуває трохи… - Майже пошепки відповів йому Мандрівник.
- Га? - Перепитав Рупрехт, бо ж крізь шолом чути йому було погано.
- Та чую я, чую! - Почувся звідкись жіночий голос.
- І не така вже я стара як ти кажеш, Мандрівнику. Молодша за тебе.
- Та не кажіть, бабцю, всі ж знають, що ви тут завжди були…
- То ми всі тут завжди були. І я, і ти, і цей дідько у шоломі.
- Рупрехт мене звати… - Проревів Рупрехт у відповідь, знімаючи шолом з голови.
- Як той ведмідь, - плеснула бабця у долоні.
Рупрехт тільки тихенько ревнув щось нерозбірливе. Мандрівник плеснув його по плечі та зіскочив з мотоцикла.
- Не ображайся, Ведмідю. - Промовила бабця. - Така вже я є, не можу не сказати, що думаю.
- А ви заходьте, нічого попід дверима топтатися. Поїмо, поговоримо… Ви ж-бо не просто так до мене завітали?
- Вареничків? - Бабця поставила на середину стола величезну тарілку, повну вареників. - Тобі, Мандрівнику із перцем, як ти любиш.
- Ох, гарячі… - Мандрівник аж хекати почав.
002
-Ну як тобі, Ведмедю? Смачно? - Бабуся уважно подивилася на Рупрехта. Той у відповідь кілька разів ствердно кивнув та проковтнув вареника.
-Рупрехте, не хвилюйся, - посміхнувся до нього Мандрівник, - я Вейш не скажу, що ти не її їжу хвалиш.
-Я й не хвилююся… - потис плечима Рупрехт, підцепивши виделкою ще один вареник. - Вони ж справді смачні.
-От і добре, от і зробили господині приємно, - бабця аж в долоні сплеснула. - В мене й так гості не часто бувають, а з такого далека, як ви, то й взагалі ніколи…
-Але місцеві заходять? - Запитав Мандрівник.
-Ви й самі знаєте, що так, інакше б ви тут не з'явилися, - махнула бабця рукою. - Та зараз все не так, як було. І місцеві ходять, і здалеку, і люди, і нелюди…
-Та так, - Мандрівник кивнув. - Все перемішалося. Ніколи б не думав, що побачу водяників у морській піхоті. А воно он воно як…
-А сам? - Рупрехт примружився на Мандрівника.
-А що я? Ти про того "я", що був котом? - Мандрівник почухав потилицю. - То давно було… і людського у ньому було ще багато. Достатньо, щоб люди тоді вважали мене за свого.
-Але ти кажеш, що зараз і люди, й нелюди стоять разом?
-Кажу ж: тепер усе інакше… просто навпаки. - Мандрівник хитнув головою. - Зараз тутешні люди й тутешня нечисть опинилися на одному боці. Бо те, що на цю країну суне, однаково загрожує всім.
Бабця гучно зітхнула.
-Ти ж пам'ятаєш, Рупрехте, - продовжував Мандрівник. - Скільки ми нечисті привезли сюди, скільки її прихистили у тій же чорнобильській зоні… А зараз цей прихисток під загрозою, бо там де пройшла ця людська війна не залишається місця і нам. Ти, Рупрехте, не ходив зі мною, не бачив… ті порушені міста й села, ті провали катівень і підвалів…. Ми, нечисть, залежимо від емоцій людей, від їх віри - а там… там не залишається нічого: тільки страх, ненавість і чорна пустеля зневіри. Там навіть найневибагливіщі з нас не витримують.
-Все так, - підтвердила слова Мандрівника бабця. - Тож навіть нелюди мають обирати, на чиєму вони боці і ставати разом із людьми.
-Шкода, що я не можу ставати на чийсь бік… - Склонив голову Мандрівник.
- Не можеш? Чи не хочеш? - Бабця всі підібралася, ніби готуючись до стрибку.
- Я… - Почав-був Мандрівник, але не скінчив - прямо перед ним у стіл встромився ніж. Він підняв погляд. Над ножем, з іншого боку столу на нього дивилися жовті вовчі очі.
-Не можеш? Чи не хочеш? - Знову запитав його хижак.
-Не можу. - Потис плечима Мандрівник.
-Та невже… - Оскалилася до нього стара вовчиця.
-Я - всі вони. - Тихо промовив Мандрівник. - Я - всі забуті. І ніхто не забуває так і стільки, як забувають росіяни. Ви навіть не уявляєте, скільки їх у мені.
-Не те, щоб їм це дуже подобалося… - Продовжив він. - Але й іти проти своїх вони не хочуть. Тому я… Я на боці тих, хто я. На боці нечисті.
Вівчиця гарчала у відповідь.
-Така вже моя природа, бабцю. - Мандрівник розвів руками. - Проти неї я не піду, бо дуже добре знаю, чим це закінчиться.
-Що ж… - Вовчиця примружила очі. - Принаймні ти нам не ворог… Але дарма ти одягнув це обличчя.
-Пробачте, будь ласка. - Схилив голову Мандрівник. - Я не міг йому відмовити у можливості знов іти його землею.
-То хай буде так… - Вовчиця хитнула головою, ніж впав на стіл. Рупрехт гучно і з полегшенням видихнув.
-Ну, якщо любі гості вже поїли, - продовжила далі бабця. - Ідемо на двір, покажу вам те, за чим ви приїхали.
- А воно… вона… хіба не в хаті? - Стурбовано запитав Рупрехт.
-Ні, Ведмедю. - Бабця посміхнулася. - Я хотіла тут її покласти, але вона вперлася - "хочу бути ближче до землі" і хоч кілок на голові теши… То залишила її у погребі.
-Дякую за варенички, господине, - Мандрівник підвівся з-за столу. - Показуйте, бабцю, де вона.
003
Вона лежала на земляній підлозі, загорнута у брудну довгу зимову куртку з піксельним камуфляжем.
-Її хлопці принесли. Наші, стояли у лісі неподалік, - Бабця хитнула головою. - Один з них, лікар, здається, такий молодий, усміхнений… колись, мабуть, був… він каже: "медицина тут безсила, тут до відьми треба звертатися.
Мандрівник не втримався, хрюкнув зі сміху, чим заробив недобрий погляд від бабці.
-А я їм кажу: "хіба ж я, дітки, відьма? Просто стара баба… - Тим не менш продовжила вона. - А вони її поклали і пішли, мовчки, тільки очі відводили… Так вона тут і залишилася.
Мандрівник зробив ще крок, наблизтвшись до постаті на підлозі, відкинув тканину куртки…
Її обличчя, ніби вирізьблене з білого дерева, звело від гострого болю. Руки, тонкі ,мов молоді гілкі верби, спробували підвестися, аби захиститися від несподіваного втручання, але лише безсило хитнулися, ніби від подиху вітру.
Її ноги, поламані, посечені, вже не мали сили тримати навіть таку невагому істоту як вона. Мандрівник і Рупрехт бачили обвуглену чорну деревину плоті, в якій пульсують полум'яно-червоні жили і стирчать гострі уламки все ще розпеченого металу.
Її очі розкрилися, немов перші весняні квіти і перелякано зійшлися поглядом на Мандрівникові.
004
-Ти… прийшла… прийшов… за мною… - Слова проростали з її нутра ніби бруньки, розкривалися й падали на земляну підлогу пожовклим листям. - Порожнеча… ти… я знаю…
Вона спробувала-була підвестися, але сил на це не вистачило - тільки здригнулася, зайшлася кашлем.
-Тихо, тихо, мала. - Сказав Мандрівник якомога заспокійливим тоном. - Хіба ж я схожий на Порожнечу?
-Так. - Була відповідь, пряма як стовбур тополі. - Ти… Ви… Ви всі… схожий.
Мандрівник заплющив очі, зітхнув й почухав потилицю.
-Отакої… - Нарешті вимовив він. - Так мене ще не ображали ані на цьому світі, ані на тому.
Дівчина безсило дивилася на нього зеленим листям очей.
-Порожнеча, - продовжив Мандрівник. - Приходить за нечистю, що йде проти власної природи. А ти, мала…
-Я… дух дерев… я не… войовничий… мстивий… привид. - Її пальці шкребли землю підлоги, покручені, ниби корені. - Я не… можу… не маю… мішатися… у людські війни…
-Брехня! - Несподівано підняв голос Мандрівник, злякавши й дівчину, й бабцю, й навіть Рупрехта. - Ти, мала, не просто маленький лякливий привид, що розтає хмаркою на світанку! Ти не грайлива дріадочка, яка щороку випригує танцювати на галявинці!
- Повір мені! - Він нахилився до неї, виблискуючи сіро-зеленими палаючими очима. - Повір, я знаю цю землю! Її легенди, її духи - ви завжди були чимось більшим… Ти знаєш це слово, чи не так, мала? Ти знаєш його не гірше за мене. Так, воно занадто вживане, затаскане навіть. Його використовують ті, хто не має на це жодного права, але… Але від того воно не стає менш правдивим… менш значущим.
Ти знаєш його…!
-Слово… яке… слово?
-Ти знаєш!
-Слово… яке?
-Знаєш!
Мандрівник дивився їй просто в очі, а вона… Мабуть, як могла б, бігом би біжала від цього погляду, проникаючого у століття й тисячоліття її буття, примушуючого її згадувати один за одним дні, які вона існувала.
Кінець кінцем її вуста відкрилися і з них впало у повітря ще одне слово. Пусте й позбавлене сенсу. Найголовніше слово її єства.
"Берегиня."
005
-Саме так, мала. - Мандрівник нарешті посміхнувся. - Це й є твоє єство, твоя природа. І якщо задля цього треба вдягнути військову форму - най так і буде. З тебе був файний солдат.
-Але… я…
-Так, буває. Міномету все одно - людина ти, чи нечисть… Але не хвилюйся, все полагодиться.
-Ти… брешеш…
-Я? - Мандрівник ображено відсахнувся. - Я ніколи не брешу! Он Рупрехт знає. Так, Рупрехте?
Кремезний дядько лише буркнув щось незрозуміло-ствердне.
-Зараз, мала, заберемо тебе звідси до Греції. - Мандрівник махнув рукою вбік. Тим, що Греція знаходиться зовсім в іншому напрямку він навіть не переймався. - Я тамтешніх дріадок поважаю не дуже, але треба віддати їм належне - лікувати вони вміють. За півроку будеш на галявинці витанцьовувати.
-Не… треба…
-Треба, мала, треба. Все буде добре.
006
Під гавкіт собаки Мандрівник із бабцею посадили поранену мавку за спиною Рупрехта.
-Тримайся за мене, - сказав він, вдягаючи шолом. - Як можеш, головне тримайся. Зрозуміла?
-Т… - Обличчя мавки плакало краплями прозорої смоли. - Так…
-Не тягни, рушайте! - Мандрівник плеснув Рупрехта по плечі й відвернувся.
Коли він знов повернув обличчя до них, ані Рупрехта, ані мотоцикла вже не було. Він посміхнувся бабці.
-Дякую, відьмо.
-Та яка з мене відьма, солдате…. - посміхнулася стара.
-Така ж, як із мене солдат. - Мандрівник дістав з кишені цигарки й закурив. - Піду і я собі, мабуть.
-Іди і більше не бреши.
-Ніколи, бабцю.
