Глава 5.
Мій сусід – хто він?
В свої тридцять з копійкою можу похвалитися тим, що вмію саморефлексувати, маю ніхуйову таку емпатію, поважаю всіх людей по замовчуванню (з цим проблеми), але… ну не вчили мене, як вести себе поряд з психічно-хворою людиною, як з нею комунікувати та співіснувати на одних квадратних метрах.
Єдиною моєю помилкою було відношення до нього, як до самої себе. Там, де була я зі своїм раціональним, критичним, зрілим, був він зі своїм скривленим, скривдженим, примітивним, буквальним, перебільшеним… І ще там була прірва, така страшна бездонна чорна прірва, де немає хоч якоїсь надії на світло.
Якось я взяла про себе таку думку, що можу бути тимчасовим психотерапевтом для М. і вже через декілька годин втовкмачування прописної істини в його велику, наповнену математичними формулами, немиту тижнями голову, відчула себе невимовно виснаженою та по своїй необережності пірнула в цю страшну чорну безодню. Мені стало так страшно від пережитого, що я й досі пам’ятаю той холодок на шкірі та відчуття безнадії, яке транслював мені М. своїм спустошеним поглядом. Наче ти сидиш в темній вологій кімнаті з бетонними стінами та маленьким вікном. І от наче, можеш дотягнутися до того вікна, що майже попід стелею, з якого ледве-ледве пробивається сонячне світло, але вибратися назовні не можеш – вікно занадто вузьке для твого довгого кістлявого тіла. Навіть на допомогу ти покликати не в змозі, бо стіни занадто товсті і тебе ніхто не почує. Але в кінці кінців ти навіть і не усвідомлюєш, чи потрібна тобі ця допомога. Так, потроху, ця кімната стає твоїм світом, і тобі цього достатньо. Не можу стерти цей морозний жах з пам’яті. Наче сидить з тобою не людина, а її фізична оболонка, всередині якої неосяжна пустота.
Епілог
Люблю квіти. Але мене спіткав неосяжний букет, якого було так багато, що він просто не поміщався у вазу. Щоразу, поправляючи цей букет, колючі поодинокі рослини кололи мені пальці, інші врізалися своїм гучним ароматом в мої ніздрі, а треті ховали в своїх бутонах небезпечних комах з чіпкими жалами. Хотілося залишити цей букет у себе, бо це ж живі квіти! Але чим частіше я наближалась до букета, щоб поміняти воду, тим частіше страждали мої пальці, ніздрі та моя тонка шкіра.
Думаю, що коли мерзенне тіло мого сусіда покине цей світ, а цей день колись настане, його кохана матуся замовить саму найкращу та міцну домовину, з якої М. не зможе утекти «до неба, де всі живі та щасливі». Його плоть, клітини якої просочені фаст-фудом та напівфабрикатами, буде не найліпшим кормом для місцевих хробаків… але принаймні хробаки будуть ситі. Шкода тільки землю, яка поглинатиме всю цю отруйну заразу протягом кількох десятиліть. Домовина має бути обов’язково довгою, з розрахунком плюс десять сантиметрів, щоб труп мого сусіда, який при житті більше нагадував знак питання, міг спокійно розтягнутися по довжині і владно розміститися в ній. Його м’язи поступово втратять свою силу і пальці на руках та ногах витягнуться разом з цупкими пазурами. Обличчя втратить рум’янець і застигне в страшенно дурнуватій та неприродній масці. В самий день похорон піде рясний дощ, який при житті він так ненавидів. Попрощатися з ним, окрім матері, прийде пара приятелів, і навіть його кішка прийшла би, якби вміла їздити на автобусі та знала адресу цвинтаря. Згодом надмогильна табличка спорохнявіє, але на ній все ще будуть виднітися дві дати та надпис:
«Математик… суть існування якого полягала в боротьбі з самим собою»
Математик, що вчив дітей і який їх так ненавидів, в принципі як і всіх. Але він мене теж дечому навчив. Відкривати в собі темні сторони і наївно, по-дитячому презентувати їх світу. Якщо обмивати кістки людям, то – завзято і цілу ніч, і не відчувати за це всепоглинаючу вину. Якщо спати, то до обіду, і нехай увесь світ зачекає. Якщо і мати якісь нав’язливі думки, але точно не на пункті прибирання – чашка зі слідами вчорашньої кави може почекати в раковині на свій зоряний час і пару днів.
Але може вся ця історія про мого сусіда, це всього лише моя уява?
Можливо це МОЯ шизофренія?
Кінець
